Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Спільний заповіт подружжя: тенденції формування судової практики

З прийняттям чинного Цивільного кодексу України, який діє вже більше двадцяти років, у гл. 85 ЦКУ, присвяченій спадкуванню за заповітом, з’явилися окремі види заповітів. Так, у самостійних статтях виокремлено положення про заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК), заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК), секретний заповіт ( ст. 1249, 1250 ЦК). У цьому плані конструкція спільного заповіту подружжя має свою специфіку.

Спільний заповіт як особливий вид розпорядження на випадок смерті

Спільний заповіт є специфічним різновидом одностороннього правочину, в якому подружжя виступають як одна сторона, що представлена двома особами. Такий погляд на природу спільного заповіту подружжя поділяє Верховний Суд, яким вказано, що при вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб’єкта; вчиняються суб’єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов’язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків).

При цьому цей вид заповіту, на відміну від інших його видів, містить елементи домовленості між подружжям.

Зазначимо, що спроба «затиснути» усі складні і багатогранні питання, які потребують детального правового регулювання, у межі однієї статті (ст 1243) ЦК виявилася невдалою, що не дивно. Адже якщо порівняти регулювання за ЦК із іноземним досвідом, то побачимо якісно інші, більш детальні підходи до правової регламентації. Наприклад, можливість складання спільного заповіту передбачена цивільним законодавством Німеччини. Так, у частині 3 «Заповіт» книги 5 «Спадкове право» Німецького цивільного уложення (Bürgerliches Gesetzbuch, BGB) уміщено розд 8 Спільний заповіт, у якому міститься 8 параграфів про заповіт подружжя, які стосуються окремих видів спільних заповітів (спільний заповіт у надзвичайних обставинах та спільний власноручний заповіт), встановлюють наслідки нікчемності або розірвання шлюбу для спільного заповіту, регулюють питання взаємного призначення спадкоємцями кожного з подружжя, наявності у спільному заповіті взаємопов’язаних розпоряджень, особливості вилучення спільного заповіту із офіційного зберігання, регламентацію розкриття та оголошення спільного заповіту (§§ 2265-2273 BGВ).

Можливо, більш детальне і повне правоврегулювання спільного заповіту подружжя у ЦК відбудеться із завершенням процесів рекодифікації і оновлення ЦК України.

Мета заповідальної конструкції заповіту подружжя передбачає перехід спільного майна, охопленого цим заповітом, до визначеної у ньому особи, як єдине ціле. Транзитивність спільного заповіту подружжя відрізняє його від інших заповітів, оскільки частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив, а лише у разі смерті останнього право на спадкування виникає у осіб, які вищезазначені подружжям як спадкоємці за цим заповітом. Таким чином, може бути виділено принаймні три етапи динаміки правовідношення, пов’язаного із застосуванням конструкції спільного заповіту:

— можливість кожного з подружжя відмовитися від спільного заповіту;

— можливість подружжя скласти новий заповіт;

— перехід частки у праві спільної сумісної власності до другого з подружжя;

— накладення нотаріусом заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ч. 4 ст. 1243 ЦК України);

— виникнення права на спадкування у спадкоємця, вказаного у спільному заповіті.

Причому на кожному з цих етапів можуть виникнути специфічні наслідки його настання та в динаміку правовідношення із спільного заповіту можуть «вплітатися» додаткові юридичні факти. Наприклад, у разі смерті одного з подружжя спадкові правовідносини за цим заповітом не виникають, розпорядження майном, охопленим спільним заповітом, унеможливлюється, оскільки нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ч 4 ст 1243 ЦК). Відповідно до ст 73 Закону України «Про нотаріат» нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, частки у праві власності, а також і рухомого майна, у разі смерті одного з подружжя, яке склало спільний заповіт подружжя. Накладення та зняття заборони відчуження майна є нотаріальними діями (п 9 ч 1 ст 34 Закону України «Про нотаріат») і підпорядковані загальним правилам вчинення нотаріальних дій, включаючи внесення оплати за їх вчинення (ст 31 Закону України «Про нотаріат»). При цьому законом не визначено, хто (інший з подружжя, спадкоємець за спільним заповітом, виконавець заповіту або інша особа) звертається до нотаріуса із заявою про накладення заборони відчуження, у який строк нотаріусом накладається заборона і які наслідки ненакладення нотаріусом заборони відчуження (наприклад, у випадку коли до нотаріуса ніхто із заінтересованих осіб із заявою про накладення заборони не звертався). Заборона відчуження має часові межі, тому відповідно до ст 74 Закону України «Про нотаріат» нотаріус знімає заборону у зв’язку із смертю другого з подружжя, яке склало спільний заповіт подружжя, але і в цьому випадку не визначено, у який строк знімається заборона і хто із заінтересованих осіб має ініціювати перед нотаріусом зняття заборони відчуження. У будь-якому випадку заборона знімається нотаріусом у випадку видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю за цим заповітом.

Спільний заповіт можуть складати лише особи, які перебувають на момент складання у зареєстрованому шлюбі, тобто подружжя. У цьому, до речі, спостерігається схожість цивільного законодавства України та Німеччини.

З формальної точки зору, жінка та чоловік, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, такого права не мають, хоча це і не зовсім правильно. Спільний заповіт нерозривно пов’язаний з існуванням шлюбу, тому заповіт подружжя втрачає чинність у разі розірвання шлюбу або визнання шлюбу недійсним за рішенням суду.

Як роз’яснив Верховний Суд, розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у зв’язку з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (ст 1243 ЦК) позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред’явлення відповідного позову (абз 6 п 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30052008 «Про судову практику у справах про спадкування»). За допомогою такого роз’яснення Верховний Суд точно визначив різницю між правовими наслідками розірвання і недійсності заповіту.

Із ч 1 ст 1243 ЦК випливає, що предметом спільного заповіту може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Виходячи із положень ЦК і СК України (гл 8 СК) спільна сумісна власність подружжя є спеціальним правовим режимом. За ст 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю, а майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Постає питання, чи вимагаються при складанні і посвідченні спільного заповіту подружжя перевірки належності майна подружжю на праві спільної сумісної власності. У ч 3 ст 56 Закону України «Про нотаріат» міститься положення, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Ця норма відтворена у пп 15 п 1 гл 3 розд II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5.

Водночас відповідно до п 15 гл 1 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5, у разі посвідчення спільного заповіту подружжя посадова особа зобов’язана перевірити належність заповідачам майна на праві спільної сумісної власності, а копія документа долучається до примірника заповіту. При посвідченні заповіту консулом від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається, крім випадків посвідчення заповітів подружжя (пп 384 п 39 гл 3 Положення про порядок вчинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27.12.2004 № 142/5/310). Таким чином, застосування ч 3 ст 56 Закону України «Про нотаріат» при посвідченні спільного заповіту подружжя консулом, посадовою особою органу місцевого самоврядування здійснюється із урахуванням наведених особливостей, із тим, що була забезпечена відповідність предмета заповіту подружжя вимогам ст 1243 ЦК.

Однак незалежно від того, чи були дотримані вказані вимоги, правовий режим майна, зазначеного у заповіті, може бути змінено, у тому числі й за домовленістю між подружжям. Не виключається і ситуація, коли після відкриття спадщини з’ясується, що майно, вказане у заповіті подружжя, не має статусу спільної сумісної власності подружжя.

Також правовий режим спільної сумісної власності може бути припинено внаслідок виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності (ст 370 ЦК), звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності (ст 371 ЦК), поділу майна, що є у спільній сумісній власності (ст 372 ЦК). Крім того, на підставі спільної заяви подружжя видається одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутому ним за час шлюбу (ст 70 Закону України «Про нотаріат»), що має наслідком припинення спільної сумісної власності. У разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їхньому спільному майні (половину спільного майна) видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину (ст 71 Закону України «Про нотаріат»). Таке свідоцтво видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини, крім випадків, установлених п 21 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» ЦК, яким ЦК доповнено Законом «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» від 08.11.2023 № 3450-IX. Верховним Судом розглядалося питання про вплив визнання права власності в порядку спадкування за наявності заповіту подружжя і наголошується на особливості заповіту подружжя як одностороннього правочину, яка полягає у тому, що сторона вказаного правочину поєднує у собі двох осіб — подружжя, що, у свою чергу, впливає на виникнення відносин спадкування.

Смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя.

Визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом змінило правовий режим спірного майна, перетворивши його з майна, обтяженого заповітом подружжя, щодо якого відносини спадкування можуть виникати лише після смерті заповідача, на майно, що включено до спадкової маси після смерті спадкодавця, щодо якого можуть бути заявлені вимоги інших спадкоємців останньої за їх наявності. Наведене може призвести до зміни у складі спадкового майна, тим самим порушивши права на спадкування за заповітом подружжя і викрививши волю померлої.

Таким чином, у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що визнання права власності у порядку спадкування за законом на майно, яке включене до заповіту подружжя, змінює правовий режим цього майна і має наслідком порушення прав спадкоємця за заповітом, що дало підстави для постановлення рішення про відмову у такому позові.

Як уже зазначалося, заповіт подружжя може стосуватись лише майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. При цьому не має значення підстава, з якої відповідне майно набуло режиму спільної сумісної власності. Це може бути майно, набуте подружжям за час шлюбу (ч 3 ст 368 ЦК), майно, яке визначено таким за договором між подружжям, а також майно, яке належить до спільної сумісної власності з інших підстав.

Аналізоване положення щодо предмета спільного заповіту подружжя має також процесуальний аспект, оскільки вимагає при посвідченні такого заповіту, щоб нотаріус як особа, яка посвідчує заповіт, пересвідчилася у тому, що майно, яке вказане у ньому, є спільною сумісною власністю подружжя.

Виходячи із змісту ст 1243 ЦК, майно, яке є роздільним (таким, що перебуває у особистій приватній власності) кожного з подружжя, не може бути предметом спільного заповіту.

Однак враховуючи право сторін відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч 3 ст 6 ЦК), подружжя вправі у спільному заповіті відступити від цих положень ст 1243 ЦК. Таке розуміння відповідає принципу свободу заповіту, про засадниче значення цього принципу сказано у постанові ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 522/9893/17.

Відступлення від вимог ст 1243 ЦК не суперечить суті заповіту як розпорядження на випадок смерті, а тому не підпадає під обмеження відступу від положень актів цивільного законодавства, які містяться у ч 3 ст 6 ЦК. З урахуванням цього може бути здійснено і тлумачення спільного заповіту подружжя, у якому подружжя відступили від приписів статті 1243 ЦК.

При визначенні предмета спільного заповіту, подружжя мають право відступити від положень ст 1243 ЦК України щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Залежно від спрямованості волевиявлення подружжя, при визначенні правових наслідків такого заповіту слід виходити з того, що вони не впливають на чинність заповіту або ж він не буде застосовуватися (ним не буде охоплюватися) до майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя.

Слід додати, за буквальним змістом ч 1 ст 1243 ЦК, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Відповідно вимога щодо предмета заповіту, правового режиму майна подружжя розуміється так, що вона повинна бути дотримана та існувати на момент складання заповіту. Ризики недотримання цієї вимоги несуть подружжя як сторона заповіту, але перенесення ризику недотримання вимоги до предмета заповіту на спадкоємців за цим заповітом вбачається нам неприпустимим.

У одній із справ, яка наразі перебуває на розгляді Верховного Суду, Я. звернулася із позовом до К. з вимогою про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку, в порядку спадкування за законом, мотивуючи позовні вимоги тим, що спірна земельна ділянка не є спільною сумісною власністю, а належить на праві приватної власності лише померлому чоловіку (на підставі державного акта на право власності на землю), а тому ця ділянка була його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, як було визначено у заповіті подружжя. Позивачка посилалася на те, що ця земельна ділянка не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам ч 1 ст 1243 ЦК. Враховуючи наведене, просила визнати заповіт подружжя недійсним у частині спадкування земельної ділянки, визнати за нею право власності на земельну ділянку у порядку спадкування за законом.

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09.06.2023 у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на те, що за життя чоловіка позивачка не скористалася своїм правом відмовитися від спільного заповіту, таким правом не скористався і померлий чоловік позивачки. Належність майна особисто спадкодавцеві та наявність його волевиявлення на успадкування цього майна відповідачем жодним чином не порушують право дружини, яка також висловила своє волевиявлення при посвідченні оскаржуваного заповіту.

Дніпровський апеляційний суд постановою від 03.10.2023 змінив мотиви відмови у позові, вказавши на неправильне визначення кола відповідачів по справі, незалучення до участі у справі спадкоємців за законом, а у разі відсутності спадкоємців за законом, — територіальної громади в особі сільської ради.

У постанові апеляційного суду зазначено, що заповіт подружжя має певні особливості. Згідно з ч 2 ст 1243 ЦК України після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив. Це свідчить, що у цьому разі спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя.

Але цей висновок має бути застосований з урахуванням волевиявлення подружжя та відступлення його сторонами у заповіті від положень ст 1243 ЦК. Слід звернути увагу, що суди правильно кваліфікують спірні відносини, зазначаючи, що після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив, а спадкові відносини не виникають. Однак цього твердження недостатньо, адже потрібно з’ясувати, які ж відносини виникають після смерті одного з подружжя, якщо виникнення спадкових відносин судами виключається. Це матиме не тільки суто теоретичні, а й прикладні наслідки. Зокрема, у випадку, коли частка у спільному майні переходить до іншого з подружжя поза відносин спадкування, то чи виникає у того з подружжя, хто пережив, право здійснити державну реєстрацію цього майна за собою і які наслідки нездійснення державної реєстрації, її вплив на подальше оформлення спадкових прав за спільним заповітом.

При оцінці позовних вимог про визнання спільного заповіту недійсним слід ураховувати, що такі вимоги ставлять під сумнів саме зміст і предмет заповіту, але сутність заповіту не передбачає його недійсності через дефекти предмета заповіту, не передбачає такої підстави і ЦК, зокрема ст 1257 ЦК. У зв’язку з цим суд при оцінці змісту і предмета заповіту має виходити з того, що це не матиме наслідком недійсність, у тому числі нікчемність, такого заповіту.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11.09.2024 справу передав на розгляд Об’єднаної палати КЦС ВС для відступу від висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.06.2022 у справі № 358/304/21, із наведенням іншого висновку такого змісту:

«Нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину, як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;

як свідчить зміст норм книги 6 ЦК, і, зокрема, ч. 1 ст. 1257 ЦК, законодавець допускає оспорення заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту), а не самим заповідачем (чи одним із заповідачів за спільним заповітом подружжя). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя;

законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Унаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя, зумовлює поширення на це майно правового режиму спільної власності;

у спадковому праві (книга 6 ЦК) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповітом повністю або частково. Конструкція втрати чинності заповітом поширюється як на «звичайний» заповіт, так і на спільний заповіт подружжя. Втрата чинності заповітом може відбуватися, зокрема, у таких випадках: (1) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом; (2) якщо права та обов’язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші; (3) розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя.

Отже, на думку Колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт у цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом. Запропоновані висновки занадто звужують свободу заповіту, що спричинило висловлення суддями окремої думки з цього питання, з посиланням на те, що закон не містить прямої заборони на розпорядження в спільному заповіті подружжя майном, яке належить подружжю (одному з них) на праві приватної власності, або ж всім їх майном, що їм належить чи буде належати на момент відкриття спадщини. Тому необґрунтованим є обмеження права заповідача на розпорядження належним йому майном через механізм спільного заповіту шляхом звужувального тлумачення застосованого у ст 1243 ЦК словосполучення «спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності», як такого, що дозволяє в спільному заповіті подружжя зробити розпорядження виключно щодо майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Розпорядження щодо особистого майна одного з подружжя в спільному заповіті свідчить про волевиявлення заповідача на застосування у відносинах спадкування і щодо такого майна саме механізму спільного заповіту, поширення на це майно правового режиму спільної власності, не порушує прав та/ або інтересів другого з подружжя, а тому таке розпорядження не впливає на чинність спільного заповіту повністю або в частині.

Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15.10.2024 прийняв справу № 183/4256/21 до розгляду.

В аналізованій справі саме висновок про сутність спільного заповіту подружжя і його юридичну кваліфікацію через включення до його предмета майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя, суди першої та апеляційної інстанцій не зробили. Теза про віднесення спірної земельної ділянки до спільної сумісної власності подружжя вбачається сумнівною. Так, установивши, що до набуття земельної ділянки повинен застосовуватися КпШС (зокрема, ст 22), а не Сімейний кодекс України, суд першої інстанції тим не менш вказав, що у цьому конкретному випадку земельна ділянка була набута у приватну власність Я. на підставі рішення відповідної сільської ради для ведення садівництва у 1994 році, а тому не може бути об’єктом спільної сумісної власності Але суд не навів підстав, з чого випливає таке твердження. Тим більше, що із судових рішень вбачається, що земельна ділянка розташована на території садового товариства, тобто могла бути використана для садівництва, городництва, будівництва дачних, садових будинків і, відповідно, для використання у цілях сім’ї.

У постанові апеляційного суду зазначено, що заповіт подружжя має певні особливості. Згідно з ч 2 ст 1243 ЦК після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив. Це свідчить, що у цьому разі спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя. Але цей висновок має бути застосований з урахуванням волевиявлення подружжя та відступлення у заповіті від положень ст 1243 ЦК.

Аналіз положень кн 6 ЦК та інших норм свідчить про відсутність підстав для визнання спільного заповіту подружжя недійсним або встановлення факту його нікчемності лише з наведеної у аналізованій справі підстави.

Безумовно, ці питання будуть вирішуватися при розгляді справи Об’єднаною палатою КЦС ВС.

Спільний заповіт та інші види заповітів розпоряджень спільним майном

На практиці виникло питання, чи може спільний заповіт «перетинатися» із іншими видами заповітів, зокрема чи може бути спільний заповіт подружжя складений у формі секретного заповіту.

Верховний Суд висловив з цього питання позитивну позицію, виходячи з того, така конструкція цивільним законодавством не заборонена, незважаючи на те, що і секретний заповіт, і спільний заповіт подружжя є самостійними різновидами заповіту.

У постанові КЦС ВС від 12.04.2018 у справі № 761/22959/15-ц, у якій позивачкою була відома українська та радянська акторка театру і кіно, одна з відомих жіночих персонажів культового радянського серіалу «Місце зустрічі змінити не можна», вказано, що предметом заповіту подружжя є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту. Якщо заповіт було складено подружжям, а потім один з подружжя відмовився від спільного заповіту, то розпорядження, від якого особа відмовилася, втрачає силу, але розпорядження іншого з подружжя залишається чинним. У такому випадку чинне розпорядження є не чим іншим, як заповітом одного з подружжя стосовно належної йому частки у праві спільної сумісної власності. Тобто майно в цьому разі не буде успадковуватися іншим з подружжя, а одразу перейде до зазначеного в заповіті спадкоємця.

Залишаючи касаційну скаргу без задоволення, судові рішення — без змін, КЦС ВС погодився із висновком судів про те, що з часу складення спірного заповіту і до часу смерті чоловіка пройшов один рік і сім місяців. У вказаний період дружина не заявляла про порушене її право при укладенні спільного секретного заповіту подружжя, не скористалася своїм правом, визначеним ч. 3 ст. 1243 ЦК, щодо відмови від спільного заповіту подружжя за життя свого чоловіка та не ставила питання про недійсність цього заповіту. Несвоєчасне розсекречення другої частини заповіту за умови, коли один з подружжя залишається живим і стає єдиним одноосібним власником всього майна, спотворює волевиявлення заповідачів, грубо порушує їх право на секретність заповіту і є навмисним передчасним розголошенням відомостей про його зміст, тобто суперечить Конституції України, принципам верховенства права, справедливості, добросовісності, розумності та інших засад законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що цивільним законодавством встановлено, що заповіт подружжя та секретний заповіт є двома різними правочинами (заповітами), які мають свою специфіку, порядок оформлення, вимоги щодо змісту та порядку посвідчення нотаріусами, а їх об’єднання в один правочин «секретний заповіт подружжя» є недопустимим з точки зору правової природи правочинів, не заслуговують на увагу, оскільки норми ЦК не містять заборони щодо складання секретного заповіту подружжя. Зміст принципу дозвільної спрямованості цивільно-правового регулювання випливає із загального принципу приватного права: «дозволено все, що не заборонено законом».

Суд першої інстанції у цій справі дійшов висновку, що позивач в позовній заяві зазначає, що складання секретного заповіту подружжя не передбачено цивільним законодавством, оскільки заповіт не може поєднувати в собі два окремих види заповіту, а саме: секретного та подружжя.

Разом з тим суд не погоджується з таким твердженням позивача, оскільки в цивільному законодавстві відсутнє жодне посилання на заборону вчинення такого виду заповіту, як секретний заповіт подружжя.

Виходячи з цього, Верховний Суд підтримав позицію судів про відмову у позові про визнання недійсним секретного спільного заповіту подружжя. Поряд із цим, а аналізованій постанові КЦС ВС є досить спірні положення, зокрема про правові наслідки відмови від спільного заповіту одним із подружжя за життя обох із них. Так, Верховний Суд вказав, що аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку про те, що якщо заповіт було складено подружжям, а потім один з подружжя відмовився від спільного заповіту, то розпорядження, від якого особа відмовилася, втрачає силу, але розпорядження іншого з подружжя залишається чинним. Разом з тим, у такому випадку чинне розпорядження є не чим іншим, як заповітом одного з подружжя стосовно належної йому частки у праві спільної сумісної власності. Тобто майно в цьому разі не буде успадковуватися іншим з подружжя, а одразу перейде до зазначеного в заповіті спадкоємця.

З таким підходом важко погодитись, оскільки воля іншого з подружжя, який не відмовлявся від спільного заповіту, повністю підміняється волею іншого, який відмовився від спільного заповіту, причому перший може навіть і не знати про відмову, яку вчинив чоловік (дружина). На нашу думку, відмова іншого із подружжя від спільного заповіту за життя обох із них матиме наслідком втрату чинності таким заповітом у повному обсязі, оскільки саме спільне волевиявлення стосовно спільного майна, учинене подружжям, і складає легальну формулу спільного заповіту подружжя, а відпадіння хоча б однієї з цих складових має наслідком порушення цілісності такої формули, без якої заповіту у юридичній площині не може існувати.

Олег Печений

доцент кафедри цивільного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, к. ю. н., член НКР ВР

	15:21 Вт 04.02.25
Спільний заповіт подружжя: тенденції формування судової практики
Головна цитата «Відмова іншого із подружжя від спільного заповіту за життя обох із них матиме наслідком втрату чинності таким заповітом у повному обсязі», - доцент, к. н. ю. О. Печений З прийняттям чинного Цивільного кодексу України, який діє вже більше двадцяти років, у гл. 85 ЦКУ, присвяченій спадкуванню за заповітом, з’явилися окремі види заповітів. Так, у самостійних статтях виокремлено положення про заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК), заповіт подружжя (ст. 1243 ЦК), секретний заповіт ( ст. 1249, 1250 ЦК). У цьому плані конструкція спільного заповіту подружжя має свою специфіку. Спільний заповіт як особливий вид розпорядження на випадок смерті Спільний заповіт є специфічним різновидом одностороннього правочину, в якому подружжя виступають як одна сторона, що представлена двома особами. Такий погляд на природу спільного заповіту подружжя поділяє Верховний Суд, яким вказано, що при вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) від однієї сторони. Між цим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може виступати видання довіреності двома та більше особами, спільний заповіт подружжя та ін. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб’єкта; вчиняються суб’єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов’язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків). При цьому цей вид заповіту, на відміну від інших його видів, містить елементи домовленості між подружжям. Зазначимо, що спроба «затиснути» усі складні і багатогранні питання, які потребують детального правового регулювання, у межі однієї статті (ст 1243) ЦК виявилася невдалою, що не дивно. Адже якщо порівняти регулювання за ЦК із іноземним досвідом, то побачимо якісно інші, більш детальні підходи до правової регламентації. Наприклад, можливість складання спільного заповіту передбачена цивільним законодавством Німеччини. Так, у частині 3 «Заповіт» книги 5 «Спадкове право» Німецького цивільного уложення (Bürgerliches Gesetzbuch, BGB) уміщено розд 8 Спільний заповіт, у якому міститься 8 параграфів про заповіт подружжя, які стосуються окремих видів спільних заповітів (спільний заповіт у надзвичайних обставинах та спільний власноручний заповіт), встановлюють наслідки нікчемності або розірвання шлюбу для спільного заповіту, регулюють питання взаємного призначення спадкоємцями кожного з подружжя, наявності у спільному заповіті взаємопов’язаних розпоряджень, особливості вилучення спільного заповіту із офіційного зберігання, регламентацію розкриття та оголошення спільного заповіту (§§ 2265-2273 BGВ). Можливо, більш детальне і повне правоврегулювання спільного заповіту подружжя у ЦК відбудеться із завершенням процесів рекодифікації і оновлення ЦК України. Мета заповідальної конструкції заповіту подружжя передбачає перехід спільного майна, охопленого цим заповітом, до визначеної у ньому особи, як єдине ціле. Транзитивність спільного заповіту подружжя відрізняє його від інших заповітів, оскільки частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив, а лише у разі смерті останнього право на спадкування виникає у осіб, які вищезазначені подружжям як спадкоємці за цим заповітом. Таким чином, може бути виділено принаймні три етапи динаміки правовідношення, пов’язаного із застосуванням конструкції спільного заповіту: складання подружжям спільного заповіту: — можливість кожного з подружжя відмовитися від спільного заповіту; — можливість подружжя скласти новий заповіт; смерть одного із подружжя: — перехід частки у праві спільної сумісної власності до другого з подружжя; — накладення нотаріусом заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ч. 4 ст. 1243 ЦК України); смерть іншого із подружжя: — виникнення права на спадкування у спадкоємця, вказаного у спільному заповіті. Причому на кожному з цих етапів можуть виникнути специфічні наслідки його настання та в динаміку правовідношення із спільного заповіту можуть «вплітатися» додаткові юридичні факти. Наприклад, у разі смерті одного з подружжя спадкові правовідносини за цим заповітом не виникають, розпорядження майном, охопленим спільним заповітом, унеможливлюється, оскільки нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (ч 4 ст 1243 ЦК). Відповідно до ст 73 Закону України «Про нотаріат» нотаріус накладає заборону відчуження нерухомого майна (майнових прав на нерухоме майно), об’єктів незавершеного будівництва, майбутніх об’єктів нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації, частки у праві власності, а також і рухомого майна, у разі смерті одного з подружжя, яке склало спільний заповіт подружжя. Накладення та зняття заборони відчуження майна є нотаріальними діями (п 9 ч 1 ст 34 Закону України «Про нотаріат») і підпорядковані загальним правилам вчинення нотаріальних дій, включаючи внесення оплати за їх вчинення (ст 31 Закону України «Про нотаріат»). При цьому законом не визначено, хто (інший з подружжя, спадкоємець за спільним заповітом, виконавець заповіту або інша особа) звертається до нотаріуса із заявою про накладення заборони відчуження, у який строк нотаріусом накладається заборона і які наслідки ненакладення нотаріусом заборони відчуження (наприклад, у випадку коли до нотаріуса ніхто із заінтересованих осіб із заявою про накладення заборони не звертався). Заборона відчуження має часові межі, тому відповідно до ст 74 Закону України «Про нотаріат» нотаріус знімає заборону у зв’язку із смертю другого з подружжя, яке склало спільний заповіт подружжя, але і в цьому випадку не визначено, у який строк знімається заборона і хто із заінтересованих осіб має ініціювати перед нотаріусом зняття заборони відчуження. У будь-якому випадку заборона знімається нотаріусом у випадку видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю за цим заповітом. Спільний заповіт можуть складати лише особи, які перебувають на момент складання у зареєстрованому шлюбі, тобто подружжя. У цьому, до речі, спостерігається схожість цивільного законодавства України та Німеччини. З формальної точки зору, жінка та чоловік, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, такого права не мають, хоча це і не зовсім правильно. Спільний заповіт нерозривно пов’язаний з існуванням шлюбу, тому заповіт подружжя втрачає чинність у разі розірвання шлюбу або визнання шлюбу недійсним за рішенням суду. Як роз’яснив Верховний Суд, розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у зв’язку з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення заповіту подружжя (ст 1243 ЦК) позбавляє цей заповіт юридичного значення без пред’явлення відповідного позову (абз 6 п 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30052008 «Про судову практику у справах про спадкування»). За допомогою такого роз’яснення Верховний Суд точно визначив різницю між правовими наслідками розірвання і недійсності заповіту. Предмет спільного заповіту подружжя Із ч 1 ст 1243 ЦК випливає, що предметом спільного заповіту може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Виходячи із положень ЦК і СК України (гл 8 СК) спільна сумісна власність подружжя є спеціальним правовим режимом. За ст 368 ЦК спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю, а майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Постає питання, чи вимагаються при складанні і посвідченні спільного заповіту подружжя перевірки належності майна подружжю на праві спільної сумісної власності. У ч 3 ст 56 Закону України «Про нотаріат» міститься положення, що при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Ця норма відтворена у пп 15 п 1 гл 3 розд II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5. Водночас відповідно до п 15 гл 1 Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11.11.2011 № 3306/5, у разі посвідчення спільного заповіту подружжя посадова особа зобов’язана перевірити належність заповідачам майна на праві спільної сумісної власності, а копія документа долучається до примірника заповіту. При посвідченні заповіту консулом від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається, крім випадків посвідчення заповітів подружжя (пп 384 п 39 гл 3 Положення про порядок вчинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства закордонних справ України від 27.12.2004 № 142/5/310). Таким чином, застосування ч 3 ст 56 Закону України «Про нотаріат» при посвідченні спільного заповіту подружжя консулом, посадовою особою органу місцевого самоврядування здійснюється із урахуванням наведених особливостей, із тим, що була забезпечена відповідність предмета заповіту подружжя вимогам ст 1243 ЦК. Однак незалежно від того, чи були дотримані вказані вимоги, правовий режим майна, зазначеного у заповіті, може бути змінено, у тому числі й за домовленістю між подружжям. Не виключається і ситуація, коли після відкриття спадщини з’ясується, що майно, вказане у заповіті подружжя, не має статусу спільної сумісної власності подружжя. Також правовий режим спільної сумісної власності може бути припинено внаслідок виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності (ст 370 ЦК), звернення стягнення на частку майна, що є у спільній сумісній власності (ст 371 ЦК), поділу майна, що є у спільній сумісній власності (ст 372 ЦК). Крім того, на підставі спільної заяви подружжя видається одному або кожному з них свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя, набутому ним за час шлюбу (ст 70 Закону України «Про нотаріат»), що має наслідком припинення спільної сумісної власності. У разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їхньому спільному майні (половину спільного майна) видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину (ст 71 Закону України «Про нотаріат»). Таке свідоцтво видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини, крім випадків, установлених п 21 розділу «Прикінцеві і перехідні положення» ЦК, яким ЦК доповнено Законом «Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини» від 08.11.2023 № 3450-IX. Верховним Судом розглядалося питання про вплив визнання права власності в порядку спадкування за наявності заповіту подружжя і наголошується на особливості заповіту подружжя як одностороннього правочину, яка полягає у тому, що сторона вказаного правочину поєднує у собі двох осіб — подружжя, що, у свою чергу, впливає на виникнення відносин спадкування. Смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя. Визнання права власності на квартиру в порядку спадкування за законом змінило правовий режим спірного майна, перетворивши його з майна, обтяженого заповітом подружжя, щодо якого відносини спадкування можуть виникати лише після смерті заповідача, на майно, що включено до спадкової маси після смерті спадкодавця, щодо якого можуть бути заявлені вимоги інших спадкоємців останньої за їх наявності. Наведене може призвести до зміни у складі спадкового майна, тим самим порушивши права на спадкування за заповітом подружжя і викрививши волю померлої. Таким чином, у цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що визнання права власності у порядку спадкування за законом на майно, яке включене до заповіту подружжя, змінює правовий режим цього майна і має наслідком порушення прав спадкоємця за заповітом, що дало підстави для постановлення рішення про відмову у такому позові. Як уже зазначалося, заповіт подружжя може стосуватись лише майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. При цьому не має значення підстава, з якої відповідне майно набуло режиму спільної сумісної власності. Це може бути майно, набуте подружжям за час шлюбу (ч 3 ст 368 ЦК), майно, яке визначено таким за договором між подружжям, а також майно, яке належить до спільної сумісної власності з інших підстав. Аналізоване положення щодо предмета спільного заповіту подружжя має також процесуальний аспект, оскільки вимагає при посвідченні такого заповіту, щоб нотаріус як особа, яка посвідчує заповіт, пересвідчилася у тому, що майно, яке вказане у ньому, є спільною сумісною власністю подружжя. Виходячи із змісту ст 1243 ЦК, майно, яке є роздільним (таким, що перебуває у особистій приватній власності) кожного з подружжя, не може бути предметом спільного заповіту. Однак враховуючи право сторін відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч 3 ст 6 ЦК), подружжя вправі у спільному заповіті відступити від цих положень ст 1243 ЦК. Таке розуміння відповідає принципу свободу заповіту, про засадниче значення цього принципу сказано у постанові ВП ВС від 25.05.2021 у справі № 522/9893/17. Відступлення від вимог ст 1243 ЦК не суперечить суті заповіту як розпорядження на випадок смерті, а тому не підпадає під обмеження відступу від положень актів цивільного законодавства, які містяться у ч 3 ст 6 ЦК. З урахуванням цього може бути здійснено і тлумачення спільного заповіту подружжя, у якому подружжя відступили від приписів статті 1243 ЦК. При визначенні предмета спільного заповіту, подружжя мають право відступити від положень ст 1243 ЦК України щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Залежно від спрямованості волевиявлення подружжя, при визначенні правових наслідків такого заповіту слід виходити з того, що вони не впливають на чинність заповіту або ж він не буде застосовуватися (ним не буде охоплюватися) до майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя. Слід додати, за буквальним змістом ч 1 ст 1243 ЦК, подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Відповідно вимога щодо предмета заповіту, правового режиму майна подружжя розуміється так, що вона повинна бути дотримана та існувати на момент складання заповіту. Ризики недотримання цієї вимоги несуть подружжя як сторона заповіту, але перенесення ризику недотримання вимоги до предмета заповіту на спадкоємців за цим заповітом вбачається нам неприпустимим. У одній із справ, яка наразі перебуває на розгляді Верховного Суду, Я. звернулася із позовом до К. з вимогою про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку, в порядку спадкування за законом, мотивуючи позовні вимоги тим, що спірна земельна ділянка не є спільною сумісною власністю, а належить на праві приватної власності лише померлому чоловіку (на підставі державного акта на право власності на землю), а тому ця ділянка була його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, як було визначено у заповіті подружжя. Позивачка посилалася на те, що ця земельна ділянка не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам ч 1 ст 1243 ЦК. Враховуючи наведене, просила визнати заповіт подружжя недійсним у частині спадкування земельної ділянки, визнати за нею право власності на земельну ділянку у порядку спадкування за законом. Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09.06.2023 у задоволенні позовних вимог відмовлено з огляду на те, що за життя чоловіка позивачка не скористалася своїм правом відмовитися від спільного заповіту, таким правом не скористався і померлий чоловік позивачки. Належність майна особисто спадкодавцеві та наявність його волевиявлення на успадкування цього майна відповідачем жодним чином не порушують право дружини, яка також висловила своє волевиявлення при посвідченні оскаржуваного заповіту. Дніпровський апеляційний суд постановою від 03.10.2023 змінив мотиви відмови у позові, вказавши на неправильне визначення кола відповідачів по справі, незалучення до участі у справі спадкоємців за законом, а у разі відсутності спадкоємців за законом, — територіальної громади в особі сільської ради. У постанові апеляційного суду зазначено, що заповіт подружжя має певні особливості. Згідно з ч 2 ст 1243 ЦК України після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив. Це свідчить, що у цьому разі спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя. Але цей висновок має бути застосований з урахуванням волевиявлення подружжя та відступлення його сторонами у заповіті від положень ст 1243 ЦК. Слід звернути увагу, що суди правильно кваліфікують спірні відносини, зазначаючи, що після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив, а спадкові відносини не виникають. Однак цього твердження недостатньо, адже потрібно з’ясувати, які ж відносини виникають після смерті одного з подружжя, якщо виникнення спадкових відносин судами виключається. Це матиме не тільки суто теоретичні, а й прикладні наслідки. Зокрема, у випадку, коли частка у спільному майні переходить до іншого з подружжя поза відносин спадкування, то чи виникає у того з подружжя, хто пережив, право здійснити державну реєстрацію цього майна за собою і які наслідки нездійснення державної реєстрації, її вплив на подальше оформлення спадкових прав за спільним заповітом. При оцінці позовних вимог про визнання спільного заповіту недійсним слід ураховувати, що такі вимоги ставлять під сумнів саме зміст і предмет заповіту, але сутність заповіту не передбачає його недійсності через дефекти предмета заповіту, не передбачає такої підстави і ЦК, зокрема ст 1257 ЦК. У зв’язку з цим суд при оцінці змісту і предмета заповіту має виходити з того, що це не матиме наслідком недійсність, у тому числі нікчемність, такого заповіту. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 11.09.2024 справу передав на розгляд Об’єднаної палати КЦС ВС для відступу від висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15.06.2022 у справі № 358/304/21, із наведенням іншого висновку такого змісту: «Нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину, як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині; як свідчить зміст норм книги 6 ЦК, і, зокрема, ч. 1 ст. 1257 ЦК, законодавець допускає оспорення заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту), а не самим заповідачем (чи одним із заповідачів за спільним заповітом подружжя). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя; законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Унаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя, зумовлює поширення на це майно правового режиму спільної власності; у спадковому праві (книга 6 ЦК) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповітом повністю або частково. Конструкція втрати чинності заповітом поширюється як на «звичайний» заповіт, так і на спільний заповіт подружжя. Втрата чинності заповітом може відбуватися, зокрема, у таких випадках: (1) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом; (2) якщо права та обов’язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші; (3) розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя. *Тому* *у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя* особистим майном одного з подружжя заповіт в цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом». Отже, на думку Колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт у цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом. Запропоновані висновки занадто звужують свободу заповіту, що спричинило висловлення суддями окремої думки з цього питання, з посиланням на те, що закон не містить прямої заборони на розпорядження в спільному заповіті подружжя майном, яке належить подружжю (одному з них) на праві приватної власності, або ж всім їх майном, що їм належить чи буде належати на момент відкриття спадщини. Тому необґрунтованим є обмеження права заповідача на розпорядження належним йому майном через механізм спільного заповіту шляхом звужувального тлумачення застосованого у ст 1243 ЦК словосполучення «спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності», як такого, що дозволяє в спільному заповіті подружжя зробити розпорядження виключно щодо майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Розпорядження щодо особистого майна одного з подружжя в спільному заповіті свідчить про волевиявлення заповідача на застосування у відносинах спадкування і щодо такого майна саме механізму спільного заповіту, поширення на це майно правового режиму спільної власності, не порушує прав та/ або інтересів другого з подружжя, а тому таке розпорядження не впливає на чинність спільного заповіту повністю або в частині. Верховний Суд у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду ухвалою від 15.10.2024 прийняв справу № 183/4256/21 до розгляду. В аналізованій справі саме висновок про сутність спільного заповіту подружжя і його юридичну кваліфікацію через включення до його предмета майна, яке не є спільною сумісною власністю подружжя, суди першої та апеляційної інстанцій не зробили. Теза про віднесення спірної земельної ділянки до спільної сумісної власності подружжя вбачається сумнівною. Так, установивши, що до набуття земельної ділянки повинен застосовуватися КпШС (зокрема, ст 22), а не Сімейний кодекс України, суд першої інстанції тим не менш вказав, що у цьому конкретному випадку земельна ділянка була набута у приватну власність Я. на підставі рішення відповідної сільської ради для ведення садівництва у 1994 році, а тому не може бути об’єктом спільної сумісної власності Але суд не навів підстав, з чого випливає таке твердження. Тим більше, що із судових рішень вбачається, що земельна ділянка розташована на території садового товариства, тобто могла бути використана для садівництва, городництва, будівництва дачних, садових будинків і, відповідно, для використання у цілях сім’ї. У постанові апеляційного суду зазначено, що заповіт подружжя має певні особливості. Згідно з ч 2 ст 1243 ЦК після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив. Це свідчить, що у цьому разі спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя. Але цей висновок має бути застосований з урахуванням волевиявлення подружжя та відступлення у заповіті від положень ст 1243 ЦК. При оцінці позовних вимог про визнання спільного заповіту недійсним слід ураховувати, що такі вимоги ставлять під сумнів саме зміст і предмет заповіту, але сутність заповіту не передбачає його недійсності через дефекти предмета заповіту, не передбачає такої підстави і ЦК, зокрема ст 1257 ЦК. У зв’язку з цим суд при оцінці змісту і предмета заповіту має виходити з того, що це не матиме наслідком недійсність, у тому числі нікчемність, такого заповіту. Аналіз положень кн 6 ЦК та інших норм свідчить про відсутність підстав для визнання спільного заповіту подружжя недійсним або встановлення факту його нікчемності лише з наведеної у аналізованій справі підстави. Безумовно, ці питання будуть вирішуватися при розгляді справи Об’єднаною палатою КЦС ВС. Спільний заповіт та інші види заповітів розпоряджень спільним майном На практиці виникло питання, чи може спільний заповіт «перетинатися» із іншими видами заповітів, зокрема чи може бути спільний заповіт подружжя складений у формі секретного заповіту. Верховний Суд висловив з цього питання позитивну позицію, виходячи з того, така конструкція цивільним законодавством не заборонена, незважаючи на те, що і секретний заповіт, і спільний заповіт подружжя є самостійними різновидами заповіту. У постанові КЦС ВС від 12.04.2018 у справі № 761/22959/15-ц, у якій позивачкою була відома українська та радянська акторка театру і кіно, одна з відомих жіночих персонажів культового радянського серіалу «Місце зустрічі змінити не можна», вказано, що предметом заповіту подружжя є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту. Якщо заповіт було складено подружжям, а потім один з подружжя відмовився від спільного заповіту, то розпорядження, від якого особа відмовилася, втрачає силу, але розпорядження іншого з подружжя залишається чинним. У такому випадку чинне розпорядження є не чим іншим, як заповітом одного з подружжя стосовно належної йому частки у праві спільної сумісної власності. Тобто майно в цьому разі не буде успадковуватися іншим з подружжя, а одразу перейде до зазначеного в заповіті спадкоємця. Залишаючи касаційну скаргу без задоволення, судові рішення — без змін, КЦС ВС погодився із висновком судів про те, що з часу складення спірного заповіту і до часу смерті чоловіка пройшов один рік і сім місяців. У вказаний період дружина не заявляла про порушене її право при укладенні спільного секретного заповіту подружжя, не скористалася своїм правом, визначеним ч. 3 ст. 1243 ЦК, щодо відмови від спільного заповіту подружжя за життя свого чоловіка та не ставила питання про недійсність цього заповіту. Несвоєчасне розсекречення другої частини заповіту за умови, коли один з подружжя залишається живим і стає єдиним одноосібним власником всього майна, спотворює волевиявлення заповідачів, грубо порушує їх право на секретність заповіту і є навмисним передчасним розголошенням відомостей про його зміст, тобто суперечить Конституції України, принципам верховенства права, справедливості, добросовісності, розумності та інших засад законодавства. Доводи касаційної скарги про те, що цивільним законодавством встановлено, що заповіт подружжя та секретний заповіт є двома різними правочинами (заповітами), які мають свою специфіку, порядок оформлення, вимоги щодо змісту та порядку посвідчення нотаріусами, а їх об’єднання в один правочин «секретний заповіт подружжя» є недопустимим з точки зору правової природи правочинів, не заслуговують на увагу, оскільки норми ЦК не містять заборони щодо складання секретного заповіту подружжя. Зміст принципу дозвільної спрямованості цивільно-правового регулювання випливає із загального принципу приватного права: «дозволено все, що не заборонено законом». Суд першої інстанції у цій справі дійшов висновку, що позивач в позовній заяві зазначає, що складання секретного заповіту подружжя не передбачено цивільним законодавством, оскільки заповіт не може поєднувати в собі два окремих види заповіту, а саме: секретного та подружжя. Разом з тим суд не погоджується з таким твердженням позивача, оскільки в цивільному законодавстві відсутнє жодне посилання на заборону вчинення такого виду заповіту, як секретний заповіт подружжя. Виходячи з цього, Верховний Суд підтримав позицію судів про відмову у позові про визнання недійсним секретного спільного заповіту подружжя. Поряд із цим, а аналізованій постанові КЦС ВС є досить спірні положення, зокрема про правові наслідки відмови від спільного заповіту одним із подружжя за життя обох із них. Так, Верховний Суд вказав, що аналіз зазначеної правової норми дає підстави для висновку про те, що якщо заповіт було складено подружжям, а потім один з подружжя відмовився від спільного заповіту, то розпорядження, від якого особа відмовилася, втрачає силу, але розпорядження іншого з подружжя залишається чинним. Разом з тим, у такому випадку чинне розпорядження є не чим іншим, як заповітом одного з подружжя стосовно належної йому частки у праві спільної сумісної власності. Тобто майно в цьому разі не буде успадковуватися іншим з подружжя, а одразу перейде до зазначеного в заповіті спадкоємця. З таким підходом важко погодитись, оскільки воля іншого з подружжя, який не відмовлявся від спільного заповіту, повністю підміняється волею іншого, який відмовився від спільного заповіту, причому перший може навіть і не знати про відмову, яку вчинив чоловік (дружина). На нашу думку, відмова іншого із подружжя від спільного заповіту за життя обох із них матиме наслідком втрату чинності таким заповітом у повному обсязі, оскільки саме спільне волевиявлення стосовно спільного майна, учинене подружжям, і складає легальну формулу спільного заповіту подружжя, а відпадіння хоча б однієї з цих складових має наслідком порушення цілісності такої формули, без якої заповіту у юридичній площині не може існувати. Список використаної літератури: Ромовська З. В. Українське цивільне право. Спадкове право. Підручник. К.: Алерта; КНТ; ЦУЛ. 2009. С. 140. Печений О. П. Спадкове право. Практичний коментар. Х.: Фактор, 2012. ВІСНИК НААУ № 12 (107) Автор публікації: Олег Печений Олег Печений доцент кафедри цивільного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, к. ю. н., член НКР ВР Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2025 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Спільний заповіт подружжя: тенденції формування судової практики

Головна цитата