Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Встановлення опіки і призначення опікуна: формування практики

В умовах тривалого воєнного конфлікту зростає кількість людей, які за станом здоров’я та іншими показниками потребують опіки чи піклування, що зумовлює зростання кількості звернень до судів, органів опіки і піклування, динаміки і складності спірних ситуацій. За обставин війни суди стикаються з проблемою територіальної юрисдикції, необхідністю оперативного призначення опікуна, його заміни, призначенні іншого опікуна або кількох опікунів (наприклад, при виїзді в іншу місцевість, за кордон тощо). При цьому слід враховувати існування соціальних критеріїв встановлення опіки і призначення особи опікуном, а також існуючу в Україні модель інституту опіки і піклування, яка заснована на пріоритеті сімейного характеру опіки.

Загальний стан проблем, що виникають при обмеженні дієздатності особи, визнанні її недієздатною

Питання визнання особи недієздатною, обмеження її дієздатності, підстав та правових наслідків досить часто виникають у правозастосовній практиці, аналізуються у фахових публікаціях з цих питань. Наразі перед теорією цивільного права і практикою застосування цивільно-правих норм стоїть завдання переосмислення функціонування інституту опіки і піклування, зумовлене необхідністю перегляду і переосмислення його природи, руху від надмірного одержавлення опіки і піклування, їх виключно соціальної складової до більш природньої приватної природи, пошуку шляхів взаємодії інституту опіки з дотичними конструкціями сімейного і спадкового права, моделюванням у судовій та нотаріальній практиці різних підходів до застосування, визначення критеріїв, меж та обмежень у визначенні кандидатури опікуна, особливостей їх застосування.

Актуальність обраної тематики зростає у зв’язку із зростанням випадків застосування опіки і піклування, зокрема у випадку безвісної відсутньої особи, встановлення опіки над майном, необхідності пошуку форм ефективного управління майном безвісно відсутньої особи.

Вирішення питання про визнання особи недієздатною, обмеження дієздатності супроводжується встановленням над цією особою опіки чи піклування, призначенням опікуна (піклувальника). Визначення кандидатури опікуна (піклувальника) здійснюється заявником, але призначення опікуна здійснюється судом за поданням органу опіки і піклування. Частина 1 ст. 60 Цивільного кодексу України закріплює імперативне правило про те, що у разі визнання особи недієздатною опіка над нею встановлюється судом, таке саме правило передбачене ч. 2 ст. 60 ЦК і щодо осіб, які в судовому порядку обмежені у цивільній дієздатності.

Проблеми судової експертизи у справах про обмеження дієздатності особи, визнання її недієздатною

Висновок судової експертизи у справах цієї категорії є ключовим доказом. Процесуальний закон вказує, що суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 298 Цивільного процесуального кодексу України). Цей нормативний припис вказує на призначення експертизи, а не обов’язкове її призначення, але практичний підхід зумовлює саме таке розуміння, оскільки складно уявити вирішення судом питання дієздатності без проведення судової експертизи щодо психічного стану особи або стану її здоров’я взагалі.

Наразі проблемні питання судової практики проаналізовані у чинній постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.1972 «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним». Безперечно, за більш ніж півсторіччя, які минули з часу прийняття цієї постанови, змінився і базовий стан правового регулювання у цій сфері, і процесуальне законодавство та практика його застосування, і навіть стан розвитку судової медицини і психіатрії. Тому зазначена постанова може використовуватися лише як рекомендаційний документ і застосуватися з урахуванням існуючих правових і соціальних реалій. У постанові Пленуму ВСУ вказується, що при проведенні підготовки справи до судового розгляду від заявника повинні бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство громадянина або зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров’я, виписка з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами. В справах про визнання громадян обмежено дієздатними такими даними можуть бути акти міліції і громадських організацій, рішення товариських судів та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також що громадянин ставить себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне становище. Незважаючи на застарілість термінології, це роз’яснення цілком вкладається у приписи чинного процесуального законодавства, за нормами якого з метою з’ясування обставин справи суд у цих справах може за власною ініціативою витребувати необхідні докази (ч. 2 ст. 294 ЦПК). Це є особливістю розгляду усіх справ окремого провадження, де, на відміну від позовного, суд посідає активну позицію у доказовій діяльності. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги можуть бути надані без згоди особи або без згоди її законного представника для судового розгляду за письмовим запитом суду.

Суд за наявності достатніх даних для встановлення психічного стану особи призначає судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 298 ЦПК), але навіть приблизно законодавець не вказує питань, які суд ставить на вирішення експерта. Під поняттям «достатні дані» слід розуміти будь-яку інформацію, що дозволяє зробити припущення про наявність у особи психічного розладу. Такі дані можуть міститися в довідці про лікування в психіатричній лікарні, довідці про психіатричний діагноз тощо. Одного клопотання сторони про призначення експертизи відносно іншого громадянина недостатньо, тому що тоді мова буде йти про втручання в приватну сферу.

Достатність даних у кожному окремому випадку визначає суддя виходячи з конкретних обставин. Неможливо допускати призначення такої експертизи тільки на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у громадянина душевної хвороби6 . Значення судово-психіатричної експертизи у справах про оцінку дієздатності фізичної особи є істотним для суду, саме на висновок експерта останній спирається при ухваленні рішення. Крім того, визнання особи недієздатною може бути підставою для визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину (ч. 2 ст. 40 ЦК), зокрема заповіту цієї особи. Відповідно висновок судово-психіатричної експертизи може вплинути і на вирішення такого спору, тому він має істотне значення.

У вказаній постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» роз’яснюється, що в ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання:

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними.

Така редакція питань на вирішення експертів-психіатрів пропонується і в науковій літературі. Іноді до них додається питання про здатність особи брати участь у судовому засіданні, але зазвичай у наданні відповіді на це питання експертами відмовляється, оскільки його вирішення не належить до компетенції судових експертів. Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров’я України рекомендує використовувати наступну редакцію основних питань (завдань), що вирішуються:

Чи страждає особа (П. І. Б.) на будь-який психічний розлад? Якщо так, то чи є цей розлад хронічним та стійким? (ст. 36, 39 ЦК).

Чи здатний П. І. Б. за своїм психічним станом усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними? (ст. 39 ЦК).

Судово-психіатрична експертиза необхідна для з’ясування критеріїв недієздатності. Спеціальні пізнання потрібні не стільки для встановлення наявності психічного захворювання (оскільки діагноз особі вже встановлено лікарями і його правильність не ставиться під сумнів) або психічного розладу (медичний критерій), а й для з’ясування здатності громадянина розуміти свої дії або керувати ними (юридичний, або психологічний критерій).

На практиці виникає питання, коли особа не страждає психічним захворюванням, але не розуміє значення своїх дій, не може керувати ними, зокрема коли особа перебуває у комі, внаслідок стійкого органічного ураження головного мозку (центральної нервової системи), яке унеможливлює будь-яку інтелектуальну та вольову діяльність. Кома є соматичним станом, зумовленим фізіологічним порушенням роботи мозку, не є психічним захворюванням. Але таке глибоке ураження центральної нервової системи (зокрема, внаслідок інфекції), яке призвело до коми, як стан особи, за медичним критерієм може прирівнюватися до тяжкого психічного розладу.

Cуд, розглядаючи справу за участю присяжних, призначає ухвалою, винесеною у судовому засіданні, судово-психіатричну експертизу. У справах цієї категорії експертиза проводиться амбулаторно. Як правило, заявник вже у заяви по справі викладає клопотання про призначення судової експертизи або додає таке клопотання до заяви. Законом визначено, що суб’єктом проведення цього виду експертизи є державна спеціалізована установа (ч. 4 ст. 7 Закону України «Про судову експертизу»), експертизу проводять у державній установі «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров’я України» (Інститут) та її територіальних філіях (п. 6 Порядку проведення судово-психіатричної, судово-психологічної та комплексної судової психолого-психіатричної експертиз, затвердженого наказом МОЗ України від 23.12.2025 № 1935, далі — Порядок № 1935). При призначенні експертизи суд визначає експертну установу, вказує відповідну її філію. Слід звернути увагу, що конкретну експертну установу визначає у клопотанні про призначення експертизи заявник, який може вибрати будь-яку філію інституту, незалежно від її територіального розташування, місця постійного проживання заявника та інших факторів. Заявник вправі, з урахуванням завантаженості конкретної експертної установи, обрати для проведення експертизи територіальну філію Інституту в іншій області. Зазначення як експертної установи філії Інституту в іншій області, ніж та, де проживає заявник чи особа, щодо якої призначено експертизу, не є підставою для суду відмовити у призначенні експертизи.

Предметом експертизи є психічний стан особи у юридично значимі проміжки часу, відповідно до компетенції експерта належить установлення наявності психічного захворювання особи та експертна оцінка цього захворювання, зокрема визначення хронічного або стійкого характеру психічного захворювання. Слід враховувати, що судово-психіатрична експертиза не повинна виконувати суто діагностичні функції, адже саме по собі діагностичне формулювання не вказує на тяжкий рівень порушення психічної сфери, за якого особа втрачає здатність усвідомлено керувати своїми діями. При проведенні судово-психіатричної експертизи з’ясовується наявність чи відсутність психічного розладу в особи, щодо якої призначена ця експертиза. При проведенні судово-психіатричної експертизи (за винятком посмертної судово-психіатричної експертизи) наявність чи відсутність психічного розладу в особи, щодо якої призначена ця судова експертиза, з’ясовується шляхом проведення психіатричного огляду. Психіатричний огляд проводиться після встановлення особи за документом, що посвідчує особу.

При проведенні судово-психіатричної експертизи судово-психіатричний експерт (експерти) оцінює (оцінюють) об’єктивний анамнез особи, щодо якої призначена ця експертиза, дані про спадковість психічних розладів, особливості психічного розвитку, сімейний і соціальний статус, особливості реагування на різні життєві ситуації, психічні травми, особливості психічного стану та поведінки під час проведення цієї судово-психіатричної експертизи та в період часу, щодо якого судово-психіатричному експерту (судово-психіатричним експертам) поставлені питання. Судово-психіатричний експерт (судово-психіатричні експерти) оцінює (оцінюють) особливості зовнішнього вигляду, міміки, руху і мови особи, щодо якої проводиться судово-психіатрична експертиза, а також її манеру триматися під час обстеження. При виявленні короткочасних порушень свідомості описується їх тривалість, зовнішні прояви (збліднення шкіри, наявність додаткових рухів тощо) для уточнення характеру цього патологічного стану (п. 23 Порядку № 1935). За потреби та з дотриманням вимог ст. 6 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза може проводитись за місцеперебуванням особи, щодо якої призначено судову експертизу, за умови забезпечення експертові безперешкодного доступу до неї.

Судова експертиза може встановити характер і ступінь психічного захворювання особи, що виникло ще до розгляду справи в суді, коли особа перебувала в численних правовідносинах. Юридична доля цих відносин, безумовно, залежить від дієздатності учасників, тому якщо буде встановлено, що хтось із них у момент укладання договору, іншого правочину не міг керувати своїми діями, то такі правовідносини з самого початку мали певні дефекти суб’єктного складу їх учасників. Важливим є висновок Верховного Суду, що предметом судової діяльності у цьому випадку є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи, як недієздатність. За рішенням суду фізична особа визнається недієздатною повністю, а не відносно конкретного правочину, вчиненого нею.

При цьому для випадків обмеження цивільної дієздатності особи таких випадків ЦК України не передбачає. Це зумовлює дослідження питань психічного стану особи.

Проведення судово-психіатричної експертизи у комісійному складі, а не експертом одноособово, не є формальністю, а є імперативною вимогою, порушення якої є підставою для скасування судового рішення.

Так, зі змісту висновку судово-психіатричного експерта від 19.02.2021 № 60 вбачається, що він складений комісією експертів-психіатрів, але з листа відділення судово-психіатричної експертизи № 5 Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні від 28.05.2021 № 150 вбачається, що огляд особи проводився експертом одноособово, однак експертне рішення приймалось в складі трьох експертів за результатами доповіді експерта-доповідача, вивчення матеріалів цивільної справи, архівної медичної та експертної документації.

Статтею 78 ЦПК передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою — третьою статті 89 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, місцевий суд, з висновками якого передчасно погодився суд апеляційної інстанції, на вказане належної уваги не звернув, не урахував положення статей 78, 89 ЦПК та не встановив на підставі допустимих доказів наявність підстав для скасування судового рішення про визнання заявника недієздатним.

Таким чином, враховуючи те, що огляд ОСОБА_1 проводився лише одним експертом, а її клопотання про призначення у справі повторної судово-психіатричної експертизи розглянуте не було, та з урахуванням того, що у справах окремого провадження призначення експертизи є обов’язком суду, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для задоволення заяви колегія суддів вважає передчасним.

Оскільки місцевий суд допустив порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційний суд на вказане належної уваги не звернув, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а оскаржені судові рішення скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до місцевого суду.

При новому розгляді справи місцевому суду на підставі належних та допустимих доказів слід встановити наявність або відсутність підстав для скасування судового рішення, яким заявника визнано недієздатним.

Оплата вартості судово-психіатричної експертизи

На практиці гостро постає питання про оплату вартості судово-психіатричної експертизи. Стаття 15 Закону України «Про судову експертизу» у відповідних нормах містить приписи, які допускають двояке розуміння. З одного боку, проведення судових експертиз судово-психіатричними установами здійснюється за рахунок коштів бюджетів, а з іншого, — проведення експертиз на замовлення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, їх захисників, законного представника, потерпілого (у цьому переліку відсутній заявник), його представника здійснюється за рахунок замовника. Витрати на проведення судових експертиз судово-психіатричними установами у цивільних відшкодовуються в порядку, передбаченому чинним законодавством, що не узгоджується із приписами ч. 7 ст. 294 ЦПК, за якою у справах окремого провадження судові витрати при ухваленні рішення не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Видається, що у цих справах перевага у застосуванні повинна віддаватися саме нормам ЦПК як кодифікованому акту законодавства.

Верховний Суд у постанові КЦС ВС звернув увагу на застосування ч. 7 ст. 294 ЦПК у частині того, що в окремому провадженні судові витрати не відшкодовуються.

Керуючись положеннями ст. 137 ЦПК, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що відповідно до частини першої статті 42 ЦПК сторони є учасниками справи у справах позовного провадження, тоді як справа, в якій прийнято оскаржувану постанову, розглянута в порядку окремого провадження.

У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи (ч. 3 ст. 42 ЦПК).

Порядок розгляду справ окремого провадження визначений ст. 294 ЦПК.

Відповідно до ч. 7 ст. 294 ЦПК при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на викладене відшкодування витрат на правничу допомогу можливе у справах позовного провадження, у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються.

Вирішуючи питання про відшкодування витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про можливість стягнення такого відшкодування у справі, яка розглянута за правилами окремого провадження.

В іншій справі Верховний Суд, здійснивши аналіз ч. 2 ст. 299 ЦПК, вказав, що наведене правило є спеціальним під час вирішення питання про судові витрати у такій категорії справ. Хоча Верховний Суд виснував, що на рахунок держави у справах окремого провадження про визнання фізичної особи недієздатною відносяться усі судові витрати — як судовий збір, так і витрати, пов’язані з розглядом справи, що узгоджується з правилом ч. 1 ст. 133 ЦПК (постанова Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 637/909/21), але апеляційний суд не врахував викладеного, у зв’язку з чим дійшов помилкового висновку про покладення судових витрат за проведення судово-психіатричної експертизи на орган опіки та піклування виконавчого комітету Харківської міської ради, неправильно застосувавши загальні правила розподілу судових витрат (ч. 2 ст. 141 ЦПК). У зв’язку з цим Верховний Суд додаткову постанову Харківського апеляційного суду від 10.06.2025 змінив, виклавши абзац 2 її резолютивної частини у такій редакції: «Судові витрати за проведення судово-психіатричної експертизи віднести на рахунок держави».

Визначення кандидатури, призначення судом опікуна

Наслідком визнання особи недієздатною є встановлення опіки і призначення опікуна. При застосуванні ст. 60, 63 ЦК перед судами постало проблемне питання призначення опікуном над недієздатною фізичною особою мобілізованого військовослужбовця, а в окремих справах, коли суд відхилив подання органу опіки і піклування про призначення такої особи опікуном, — тимчасове покладення обов’язків опікуна над недієздатним на орган опіки і піклування до призначення йому опікуна. Прикладом є наступна справа. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 20.12.2024, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 25.06.2025, визнано П. недієздатним, установлено опіку над останнім. Тимчасово покладено обов’язки опікуна над недієздатним на орган опіки та піклування Виконавчого комітету Ясінської селищної ради Рахівського району Закарпатської області. В іншій частині заявлених вимог відмовлено, щодо призначення заявника опікуном рідного дядька відмовлено. Судові рішення у цій частині відмови мотивовано необґрунтованістю подання органу опіки і піклування про призначення опікуном недієздатного. На думку судів, подання жодним чином не мотивовано, не відповідає вимогам закону щодо його обґрунтованості та змісту. Подання органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, оскільки формулювання в самому поданні «вважає за доцільне рекомендувати» прямо вказує на це. Суд може взяти до уваги таке подання тільки в сукупності з іншими доказами та фактичними обставинами справи, однак як самостійний доказ таке подання не може мати вирішального сенсу. Заявник призваний на військову службу за мобілізацією і проходить військову службу, що унеможливлює фактичне виконання ним обов’язків опікуна. Суди вказали, що у П. є інші рідні та близькі особи, які могли надавати йому допомогу та піклуватися про нього не на постійній основі, що перешкоджає призначити опікуном саме заявника. Судові рішення оскаржено у касаційному порядку, а ухвалою від 05.11.2025 справу передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду і згодом прийнято останньою до розгляду.

Отже, у цій справі спірним питанням є можливість призначення опікуном над недієздатною фізичною особою мобілізованого військовослужбовця. Питання є актуальним і значущим для формування практики у спірній категорії справ, аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про наявність значної кількості справ, у яких суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій зупинили провадження до розгляду Об’єднаною палатою цієї справи.

При дослідженні поставленого питання слід підходити до його вирішення максимально широко, моделюючи відповідь у розрізі меж і обмежень права на опіку, що є природнім правом особи, яка потребує догляду Відповідно до ст. 292 ЦК малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування. Право на опіку є особистим немайновим правом, що забезпечує природне існування фізичної особи. За своєю сутністю право на опіку тісно пов’язане з фізичною особою, остання не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Право на опіку за ст. 292 ЦК має розглядатися із відповідними нормами Сімейного кодексу України, але питання, які вирішуються за допомогою СК, не охоплюють усіх правовідносин, що стосуються особистого немайнового права на опіку і піклування. Відповідно до ч. 4 ст. 2 СК не регулює сімейні відносини між тіткою, дядьком та племінниками, а також між іншими родичами за походженням. Стосовно обмеження особистих немайнових прав слід звернути увагу, що обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених ЦК та іншим законом (ч. 2 ст. 274 ЦК), можливе лише у випадках, передбачених ними. По справам, де поставали такі питання, суди здебільшого не наводили випадків обмеження особистого немайнового права на опіку, передбаченого законами, не обґрунтовували його застосування до цієї ситуації.

Відносини з опіки є за своєю природою цивільно-правовими і регулюються гл. 6 ЦК. Відповідно до ст. 55 ЦК метою встановлення опіки є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки. Аналіз гл. 6 ЦК свідчить, що нею встановлюються підстави встановлення опіки та піклування, порядок призначення опікуна чи піклувальника, межі та обмеження щодо призначення опікуна. Так, ст. 64 ЦК визначено випадки, коли фізична особа не може бути опікуном або піклувальником. За змістом цієї статті, опікуном або піклувальником не може бути фізична особа:

— яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;

— поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування.

Цей перелік обмежувальних обставин є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. За змістом ст. 64 ЦК вбачається, що у ній відсутні положення, які б дозволяли стверджувати, що інші обмеження у призначенні опікуна чи піклувальника можуть бути передбачені законами або іншими нормативно-правовими актами. Такі норми у ст. 64 ЦК відсутні. Деталізація правового регулювання опіки і піклування здійснюється Правилами опіки та піклування, які затверджені наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88. Відповідно судам, які ураховували визначені таким нормативно-правовим актом, як Правила, критерії призначення особи опікуном, слід мати на увазі, що Правила було затверджено до набуття чинності ЦК (01.01.2004), посилання на зазначені Правила у гл. 6 ЦК відсутнє. При застосуванні Правил підлягає врахуванню ієрархічність системи актів цивільного законодавства. Підзаконні нормативно-правові акти, до яких належать і Правила, можуть регулювати цивільні відносини лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Такі випадки і межі судами у рішеннях по справі не наведено. З цього приводу у літературі доводиться, що ЦК має вищу юридичну силу, ніж Правила. Тому обмеження до кандидатури опікуна, що встановлені Правилами, які усупереч їх розумності встановлюють вищі за ЦК вимоги і можуть, але не обов’язково, братися до уваги при призначенні особи опікуном чи піклувальником, однак їх застосування може бути предметом оскарження.

У зв’язку з цим обмеження у призначенні особи опікуном застосовуються судами виходячи з положень, визначених ст. 64 ЦК. Конструкція цієї статті не передбачає обмеження у призначенні особи опікуном через перебування останньої на військовій службі, у тому числі й у зв’язку з мобілізацією. Тому факт перебування на військовій службі за мобілізацією сам по собі не є законодавчою перешкодою для призначення опікуном. Більше того, законодавство передбачає механізм реалізації права на опіку при вирішенні питання про призначення опікуном мобілізованого військовослужбовця не шляхом обмеження чи заборони призначення такого військовослужбовця опікуном, а навпаки шляхом визначення такої підстави для звільнення із військової служби, у тому числі й за мобілізацією. Відповідно законодавство не тільки не забороняє призначати військовослужбовця опікуном, а встановлює наслідки такого призначення — звільнення особи із військової служби, у тому числі й за мобілізацією.

Згідно з п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» військовослужбовці, які проходять службу за мобілізацією, звільняються зі служби через такі сімейні обставини, як необхідність здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною. Відповідно до абз. 15 пункту 3 частини дванадцятої ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану у зв’язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами.

Наведені норми визначають наслідки призначення військовослужбовця опікуном у вигляді підстави звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин. Причому визначена єдина умова звільнення з військової служби через сімейні обставини — за недієздатною особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами. Ця умова у контексті із обмеженнями у призначенні особи опікуном вимагає детального аналізу.

По-перше, темпоральний аспект — використання теперішнього часу дієслова здійснюється, означає, що за особою не здійснюється опіка саме на момент звільнення. Відповідно тлумачення цитованої норми таким чином, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини у зв’язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не може здійснюватися піклування (опіка) іншими особами, суперечить змісту цієї норми.

По-друге, виходячи з буквального змісту норми умовою звільнення із військової служби є те, що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами. Під останніми слід розуміти фізичних осіб, які здійснюють функції опікуна (піклувальника), але не є органами опіки і піклування. Відповідно тимчасове покладення судом обов’язків опікуна над недієздатним на орган опіки і піклування (до призначення йому опікуна) не є перешкодою для застосування абз. 15 пункту 3 частини дванадцятої ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» і звільнення особи із військової служби.

Крім аналізу обмежень у призначенні особи опікуном, які визначені у ст. 64 ЦК, доцільно наголосити, що призначення опікуном близького родича (який вже здійснював догляд) апріорі у більшій мірі відповідає інтересам підопічного, ніж опіка з боку органу опіки і піклування, що є крайнім заходом, який не замінює повноцінного сімейного догляду. При оцінці кандидатури опікуна недієздатної особи важливим є пріоритет сімейного і приватного характеру опіки, навіть опіки над особою, яка визнана судом недієздатною і щодо якої може скластися хибне уявлення про відсутність у неї власного уявлення про сімейне життя. На відміну від деяких інших країн Європи (наприклад, Швейцарії), в Україні опіка носить у більшій мірі сімейний характер, що зумовлено особливостями історичного розвитку законодавства про опіку і піклування. Якщо за радянського етапу розвитку законодавства опіка розглядалася як публічно-правовий інститут, як державна функція, то з прийняттям чинних ЦК та СК як кодексів приватного права вектор поглядів змістився саме у бік сімейного (приватного) характеру інституту опіки і піклування. У зв’язку з цим при призначенні опікуна критерієм слід визнати пріоритетне призначення опікуна із сімейного кола, звичного оточення підопічного, яким ніяк не є орган опіки і піклування.

При призначенні особи опікуном враховується зміст права на повагу до свого приватного і сімейного життя (ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Практика ЄСПЛ із застосування цієї статті вказує на зобов’язання держави забезпечити захист прав особи, яка страждає психічним захворюванням, на приватне і сімейне життя (наприклад, рішення ЄСПЛ від 19.02.2013 за заявою no. 1285/03 у справі B. v. Romania (№ 2), § 117, від 12.07.2001 за заявою № 25702/94 у справі K. and T. v. Finland [14], від 08.01.2013 (final 08.04.2013) за заявою № 37956/11 у справі A.K. and L. v. Croatia). Тому коли суд призначає опікуном, навіть тимчасово, орган опіки і піклування, за наявності особи із сімейного оточення, яка може бути опікуном, він діє з порушенням пропорційності, балансу інтересів і на шкоду праву на повагу сімейного і приватного життя особи, яка визнається недієздатною.

Наявність чи відсутність іншої особи, навіть із кола найближчого сімейного (приватного) оточення, не тільки не є абсолютною підставою для відмови іншій особі бути опікуном, а повинна розглядатися крізь призму умов і підстав призначення особи опікуном. Відповідно до ч. 3 ст. 63 ЦК фізична особа може бути призначена опікуном лише за її письмовою заявою. Наведена норма є імперативною, а використання частки лише спрямоване на підсилення характеру і смислового навантаження цієї норми. При цьому особа, не подаючи таку заяву, відмовляється бути опікуном, не наводячи при цьому жодних мотивів, оскільки цього не вимагається. Таке тлумачення ч. 3 ст. 63 ЦК цілком збігається з європейською правовою традицією добровільності виконання функцій опікуна.

У більшості країн виконання функцій опікуна є суто добровільним, законодавством закріплено можливість відмовитись від прийняття функцій опікуна, причому здебільшого без наведення мотивів. Лише у Швейцарії особа може відмовитись від ролі опікуна «в силу розумних причин». У цьому аспекті доцільним є подальше формування інституту опіки і піклування на приватно-правових засадах, з використанням договірних форм, шляхом укладання договору про виконання особою функцій опікуна. Стороною такого договору може бути орган опіки і піклування і фізична або юридична особа. Запровадження договірних форм опіки над особою та її майном, у поєднанні із договірним управлінням майном, може стати етапом запровадження інституту професійних опікунів і управителів (включаючи управління спадщиною). Безумовно, конструкція договору про виконання функцій опікуна, як альтернатива існуючому порядку призначення опікуна, його структурно-нормативна регламентація, має стати предметом і результатом наукових розробок, особливо в рамках рекодифікації цивільного законодавства.

Правова природа і особливості оцінки подання органу опіки і піклування

Досліджуване питання було б неповним без визначення сутності подання органу опіки і піклування і його місця у фактичному складі призначення опікуна. Видається, що вживання законодавцем термінологічної форми подання свідчить про близькість його природи до адміністративно-правової. Водночас внесення подання не є результатом виключно адміністративно-правового розсуду органу опіки і піклування, оскільки ініціюється заявником, який подає до органу опіки заяву із відповідними документами, по якій і здійснюється провадження, збираються відповідні документи, приймається рішення про внесення подання. Власне, при підготовці подання орган опіки і піклування перевіряє ті обставини, які неможливо або ускладнено перевірити суду, наприклад умови життя кандидата в опікуни і підопічного. Подання органу опіки і піклування вноситься до суду за результатами перевірки умов призначення особи опікуном, що виключає дискрецію органу опіки і піклування у питанні призначення опікуна. Обрання кандидатури опікуна не може бути віднесено до функцій органу опіки і піклування, тому при призначенні опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування не йдеться про дискреційні повноваження суду у виборі такої особи. На подання органу опіки і піклування, порядок його складання поширюються вимоги Закону України «Про адміністративну процедуру», зокрема у частині обґрунтованості, безсторонності (неупередженості) органу опіки і піклування як адміністративного органу, не допускається неправомірна заінтересованість адміністративного органу в результатах розгляду та вирішення справи. Незважаючи на те, що відносини із опіки і піклування є цивільно-правовими, Закон України «Про адміністративну процедуру» не звільняє процедуру визначення опікуна від дії цього Закону. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 1 Закону його дія не поширюється на відносини, що виникають під час судового провадження, але порядок складання, подання і внесення його до суду не є судовим провадженням.

Олег Печений

доцент кафедри цивільного права Національного юридичного університету України імені Ярослава Мудрого, к. ю. н., член НКР при ВС

	16:44 Пт 21.08.26
Встановлення опіки і призначення опікуна: формування практики
Головна цитата «При підготовці подання орган опіки і піклування перевіряє ті обставини, які неможливо або ускладнено перевірити суду, наприклад умови життя кандидата в опікуни і підопічного», - доцент, к. н. ю. О. Печений В умовах тривалого воєнного конфлікту зростає кількість людей, які за станом здоров’я та іншими показниками потребують опіки чи піклування, що зумовлює зростання кількості звернень до судів, органів опіки і піклування, динаміки і складності спірних ситуацій. За обставин війни суди стикаються з проблемою територіальної юрисдикції, необхідністю оперативного призначення опікуна, його заміни, призначенні іншого опікуна або кількох опікунів (наприклад, при виїзді в іншу місцевість, за кордон тощо). При цьому слід враховувати існування соціальних критеріїв встановлення опіки і призначення особи опікуном, а також існуючу в Україні модель інституту опіки і піклування, яка заснована на пріоритеті сімейного характеру опіки. Загальний стан проблем, що виникають при обмеженні дієздатності особи, визнанні її недієздатною Питання визнання особи недієздатною, обмеження її дієздатності, підстав та правових наслідків досить часто виникають у правозастосовній практиці, аналізуються у фахових публікаціях з цих питань. Наразі перед теорією цивільного права і практикою застосування цивільно-правих норм стоїть завдання переосмислення функціонування інституту опіки і піклування, зумовлене необхідністю перегляду і переосмислення його природи, руху від надмірного одержавлення опіки і піклування, їх виключно соціальної складової до більш природньої приватної природи, пошуку шляхів взаємодії інституту опіки з дотичними конструкціями сімейного і спадкового права, моделюванням у судовій та нотаріальній практиці різних підходів до застосування, визначення критеріїв, меж та обмежень у визначенні кандидатури опікуна, особливостей їх застосування. Актуальність обраної тематики зростає у зв’язку із зростанням випадків застосування опіки і піклування, зокрема у випадку безвісної відсутньої особи, встановлення опіки над майном, необхідності пошуку форм ефективного управління майном безвісно відсутньої особи. Вирішення питання про визнання особи недієздатною, обмеження дієздатності супроводжується встановленням над цією особою опіки чи піклування, призначенням опікуна (піклувальника). Визначення кандидатури опікуна (піклувальника) здійснюється заявником, але призначення опікуна здійснюється судом за поданням органу опіки і піклування. Частина 1 ст. 60 Цивільного кодексу України закріплює імперативне правило про те, що у разі визнання особи недієздатною опіка над нею встановлюється судом, таке саме правило передбачене ч. 2 ст. 60 ЦК і щодо осіб, які в судовому порядку обмежені у цивільній дієздатності. Проблеми судової експертизи у справах про обмеження дієздатності особи, визнання її недієздатною Висновок судової експертизи у справах цієї категорії є ключовим доказом. Процесуальний закон вказує, що суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 298 Цивільного процесуального кодексу України). Цей нормативний припис вказує на призначення експертизи, а не обов’язкове її призначення, але практичний підхід зумовлює саме таке розуміння, оскільки складно уявити вирішення судом питання дієздатності без проведення судової експертизи щодо психічного стану особи або стану її здоров’я взагалі. Наразі проблемні питання судової практики проаналізовані у чинній постанові Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.03.1972 «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним». Безперечно, за більш ніж півсторіччя, які минули з часу прийняття цієї постанови, змінився і базовий стан правового регулювання у цій сфері, і процесуальне законодавство та практика його застосування, і навіть стан розвитку судової медицини і психіатрії. Тому зазначена постанова може використовуватися лише як рекомендаційний документ і застосуватися з урахуванням існуючих правових і соціальних реалій. У постанові Пленуму ВСУ вказується, що при проведенні підготовки справи до судового розгляду від заявника повинні бути витребувані дані про психічну хворобу, недоумство громадянина або зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами. Даними про психічну хворобу можуть бути довідки про стан здоров’я, виписка з історії хвороби й інші документи, видані лікувально-профілактичними закладами. В справах про визнання громадян обмежено дієздатними такими даними можуть бути акти міліції і громадських організацій, рішення товариських судів та інші докази, які підтверджують факти зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, а також що громадянин ставить себе і свою сім’ю в тяжке матеріальне становище. Незважаючи на застарілість термінології, це роз’яснення цілком вкладається у приписи чинного процесуального законодавства, за нормами якого з метою з’ясування обставин справи суд у цих справах може за власною ініціативою витребувати необхідні докази (ч. 2 ст. 294 ЦПК). Це є особливістю розгляду усіх справ окремого провадження, де, на відміну від позовного, суд посідає активну позицію у доказовій діяльності. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону України «Про психіатричну допомогу» відомості про стан психічного здоров’я особи та надання їй психіатричної допомоги можуть бути надані без згоди особи або без згоди її законного представника для судового розгляду за письмовим запитом суду. Суд за наявності достатніх даних для встановлення психічного стану особи призначає судово-психіатричну експертизу (ч. 1 ст. 298 ЦПК), але навіть приблизно законодавець не вказує питань, які суд ставить на вирішення експерта. Під поняттям «достатні дані» слід розуміти будь-яку інформацію, що дозволяє зробити припущення про наявність у особи психічного розладу. Такі дані можуть міститися в довідці про лікування в психіатричній лікарні, довідці про психіатричний діагноз тощо. Одного клопотання сторони про призначення експертизи відносно іншого громадянина недостатньо, тому що тоді мова буде йти про втручання в приватну сферу. Достатність даних у кожному окремому випадку визначає суддя виходячи з конкретних обставин. Неможливо допускати призначення такої експертизи тільки на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у громадянина душевної хвороби6 . Значення судово-психіатричної експертизи у справах про оцінку дієздатності фізичної особи є істотним для суду, саме на висновок експерта останній спирається при ухваленні рішення. Крім того, визнання особи недієздатною може бути підставою для визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину (ч. 2 ст. 40 ЦК), зокрема заповіту цієї особи. Відповідно висновок судово-психіатричної експертизи може вплинути і на вирішення такого спору, тому він має істотне значення. У вказаній постанові Пленуму ВСУ «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» роз’яснюється, що в ухвалі про призначення експертизи на вирішення експертів мають бути поставлені такі питання: 1) чи хворіє громадянин на психічну хворобу; 2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може керувати ними. Така редакція питань на вирішення експертів-психіатрів пропонується і в науковій літературі. Іноді до них додається питання про здатність особи брати участь у судовому засіданні, але зазвичай у наданні відповіді на це питання експертами відмовляється, оскільки його вирішення не належить до компетенції судових експертів. Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров’я України рекомендує використовувати наступну редакцію основних питань (завдань), що вирішуються: Чи страждає особа (П. І. Б.) на будь-який психічний розлад? Якщо так, то чи є цей розлад хронічним та стійким? (ст. 36, 39 ЦК). Чи здатний П. І. Б. за своїм психічним станом усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними? (ст. 39 ЦК). Судово-психіатрична експертиза необхідна для з’ясування критеріїв недієздатності. Спеціальні пізнання потрібні не стільки для встановлення наявності психічного захворювання (оскільки діагноз особі вже встановлено лікарями і його правильність не ставиться під сумнів) або психічного розладу (медичний критерій), а й для з’ясування здатності громадянина розуміти свої дії або керувати ними (юридичний, або психологічний критерій). На практиці виникає питання, коли особа не страждає психічним захворюванням, але не розуміє значення своїх дій, не може керувати ними, зокрема коли особа перебуває у комі, внаслідок стійкого органічного ураження головного мозку (центральної нервової системи), яке унеможливлює будь-яку інтелектуальну та вольову діяльність. Кома є соматичним станом, зумовленим фізіологічним порушенням роботи мозку, не є психічним захворюванням. Але таке глибоке ураження центральної нервової системи (зокрема, внаслідок інфекції), яке призвело до коми, як стан особи, за медичним критерієм може прирівнюватися до тяжкого психічного розладу. Cуд, розглядаючи справу за участю присяжних, призначає ухвалою, винесеною у судовому засіданні, судово-психіатричну експертизу. У справах цієї категорії експертиза проводиться амбулаторно. Як правило, заявник вже у заяви по справі викладає клопотання про призначення судової експертизи або додає таке клопотання до заяви. Законом визначено, що суб’єктом проведення цього виду експертизи є державна спеціалізована установа (ч. 4 ст. 7 Закону України «Про судову експертизу»), експертизу проводять у державній установі «Інститут судової психіатрії Міністерства охорони здоров’я України» (Інститут) та її територіальних філіях (п. 6 Порядку проведення судово-психіатричної, судово-психологічної та комплексної судової психолого-психіатричної експертиз, затвердженого наказом МОЗ України від 23.12.2025 № 1935, далі — Порядок № 1935). При призначенні експертизи суд визначає експертну установу, вказує відповідну її філію. Слід звернути увагу, що конкретну експертну установу визначає у клопотанні про призначення експертизи заявник, який може вибрати будь-яку філію інституту, незалежно від її територіального розташування, місця постійного проживання заявника та інших факторів. Заявник вправі, з урахуванням завантаженості конкретної експертної установи, обрати для проведення експертизи територіальну філію Інституту в іншій області. Зазначення як експертної установи філії Інституту в іншій області, ніж та, де проживає заявник чи особа, щодо якої призначено експертизу, не є підставою для суду відмовити у призначенні експертизи. Предметом експертизи є психічний стан особи у юридично значимі проміжки часу, відповідно до компетенції експерта належить установлення наявності психічного захворювання особи та експертна оцінка цього захворювання, зокрема визначення хронічного або стійкого характеру психічного захворювання. Слід враховувати, що судово-психіатрична експертиза не повинна виконувати суто діагностичні функції, адже саме по собі діагностичне формулювання не вказує на тяжкий рівень порушення психічної сфери, за якого особа втрачає здатність усвідомлено керувати своїми діями. При проведенні судово-психіатричної експертизи з’ясовується наявність чи відсутність психічного розладу в особи, щодо якої призначена ця експертиза. При проведенні судово-психіатричної експертизи (за винятком посмертної судово-психіатричної експертизи) наявність чи відсутність психічного розладу в особи, щодо якої призначена ця судова експертиза, з’ясовується шляхом проведення психіатричного огляду. Психіатричний огляд проводиться після встановлення особи за документом, що посвідчує особу. При проведенні судово-психіатричної експертизи судово-психіатричний експерт (експерти) оцінює (оцінюють) об’єктивний анамнез особи, щодо якої призначена ця експертиза, дані про спадковість психічних розладів, особливості психічного розвитку, сімейний і соціальний статус, особливості реагування на різні життєві ситуації, психічні травми, особливості психічного стану та поведінки під час проведення цієї судово-психіатричної експертизи та в період часу, щодо якого судово-психіатричному експерту (судово-психіатричним експертам) поставлені питання. Судово-психіатричний експерт (судово-психіатричні експерти) оцінює (оцінюють) особливості зовнішнього вигляду, міміки, руху і мови особи, щодо якої проводиться судово-психіатрична експертиза, а також її манеру триматися під час обстеження. При виявленні короткочасних порушень свідомості описується їх тривалість, зовнішні прояви (збліднення шкіри, наявність додаткових рухів тощо) для уточнення характеру цього патологічного стану (п. 23 Порядку № 1935). За потреби та з дотриманням вимог ст. 6 Закону України «Про судову експертизу» судова експертиза може проводитись за місцеперебуванням особи, щодо якої призначено судову експертизу, за умови забезпечення експертові безперешкодного доступу до неї. Судова експертиза може встановити характер і ступінь психічного захворювання особи, що виникло ще до розгляду справи в суді, коли особа перебувала в численних правовідносинах. Юридична доля цих відносин, безумовно, залежить від дієздатності учасників, тому якщо буде встановлено, що хтось із них у момент укладання договору, іншого правочину не міг керувати своїми діями, то такі правовідносини з самого початку мали певні дефекти суб’єктного складу їх учасників. Важливим є висновок Верховного Суду, що предметом судової діяльності у цьому випадку є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового стану фізичної особи, як недієздатність. За рішенням суду фізична особа визнається недієздатною повністю, а не відносно конкретного правочину, вчиненого нею. При цьому для випадків обмеження цивільної дієздатності особи таких випадків ЦК України не передбачає. Це зумовлює дослідження питань психічного стану особи. Проведення судово-психіатричної експертизи у комісійному складі, а не експертом одноособово, не є формальністю, а є імперативною вимогою, порушення якої є підставою для скасування судового рішення. Так, зі змісту висновку судово-психіатричного експерта від 19.02.2021 № 60 вбачається, що він складений комісією експертів-психіатрів, але з листа відділення судово-психіатричної експертизи № 5 Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні від 28.05.2021 № 150 вбачається, що огляд особи проводився експертом одноособово, однак експертне рішення приймалось в складі трьох експертів за результатами доповіді експерта-доповідача, вивчення матеріалів цивільної справи, архівної медичної та експертної документації. Статтею 78 ЦПК передбачено, що суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Згідно з частинами першою — третьою статті 89 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам у цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Отже, місцевий суд, з висновками якого передчасно погодився суд апеляційної інстанції, на вказане належної уваги не звернув, не урахував положення статей 78, 89 ЦПК та не встановив на підставі допустимих доказів наявність підстав для скасування судового рішення про визнання заявника недієздатним. Таким чином, враховуючи те, що огляд ОСОБА_1 проводився лише одним експертом, а її клопотання про призначення у справі повторної судово-психіатричної експертизи розглянуте не було, та з урахуванням того, що у справах окремого провадження призначення експертизи є обов’язком суду, висновок місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для задоволення заяви колегія суддів вважає передчасним. Оскільки місцевий суд допустив порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційний суд на вказане належної уваги не звернув, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а оскаржені судові рішення скасуванню, з направленням справи на новий розгляд до місцевого суду. При новому розгляді справи місцевому суду на підставі належних та допустимих доказів слід встановити наявність або відсутність підстав для скасування судового рішення, яким заявника визнано недієздатним. Оплата вартості судово-психіатричної експертизи На практиці гостро постає питання про оплату вартості судово-психіатричної експертизи. Стаття 15 Закону України «Про судову експертизу» у відповідних нормах містить приписи, які допускають двояке розуміння. З одного боку, проведення судових експертиз судово-психіатричними установами здійснюється за рахунок коштів бюджетів, а з іншого, — проведення експертиз на замовлення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, їх захисників, законного представника, потерпілого (у цьому переліку відсутній заявник), його представника здійснюється за рахунок замовника. Витрати на проведення судових експертиз судово-психіатричними установами у цивільних відшкодовуються в порядку, передбаченому чинним законодавством, що не узгоджується із приписами ч. 7 ст. 294 ЦПК, за якою у справах окремого провадження судові витрати при ухваленні рішення не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. Видається, що у цих справах перевага у застосуванні повинна віддаватися саме нормам ЦПК як кодифікованому акту законодавства. Верховний Суд у постанові КЦС ВС звернув увагу на застосування ч. 7 ст. 294 ЦПК у частині того, що в окремому провадженні судові витрати не відшкодовуються. Керуючись положеннями ст. 137 ЦПК, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що відповідно до частини першої статті 42 ЦПК сторони є учасниками справи у справах позовного провадження, тоді як справа, в якій прийнято оскаржувану постанову, розглянута в порядку окремого провадження. У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи (ч. 3 ст. 42 ЦПК). Порядок розгляду справ окремого провадження визначений ст. 294 ЦПК. Відповідно до ч. 7 ст. 294 ЦПК при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом. З огляду на викладене відшкодування витрат на правничу допомогу можливе у справах позовного провадження, у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються. Вирішуючи питання про відшкодування витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції на зазначене уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про можливість стягнення такого відшкодування у справі, яка розглянута за правилами окремого провадження. В іншій справі Верховний Суд, здійснивши аналіз ч. 2 ст. 299 ЦПК, вказав, що наведене правило є спеціальним під час вирішення питання про судові витрати у такій категорії справ. Хоча Верховний Суд виснував, що на рахунок держави у справах окремого провадження про визнання фізичної особи недієздатною відносяться усі судові витрати — як судовий збір, так і витрати, пов’язані з розглядом справи, що узгоджується з правилом ч. 1 ст. 133 ЦПК (постанова Верховного Суду від 14.12.2022 у справі № 637/909/21), але апеляційний суд не врахував викладеного, у зв’язку з чим дійшов помилкового висновку про покладення судових витрат за проведення судово-психіатричної експертизи на орган опіки та піклування виконавчого комітету Харківської міської ради, неправильно застосувавши загальні правила розподілу судових витрат (ч. 2 ст. 141 ЦПК). У зв’язку з цим Верховний Суд додаткову постанову Харківського апеляційного суду від 10.06.2025 змінив, виклавши абзац 2 її резолютивної частини у такій редакції: «Судові витрати за проведення судово-психіатричної експертизи віднести на рахунок держави». Визначення кандидатури, призначення судом опікуна Наслідком визнання особи недієздатною є встановлення опіки і призначення опікуна. При застосуванні ст. 60, 63 ЦК перед судами постало проблемне питання призначення опікуном над недієздатною фізичною особою мобілізованого військовослужбовця, а в окремих справах, коли суд відхилив подання органу опіки і піклування про призначення такої особи опікуном, — тимчасове покладення обов’язків опікуна над недієздатним на орган опіки і піклування до призначення йому опікуна. Прикладом є наступна справа. Рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 20.12.2024, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 25.06.2025, визнано П. недієздатним, установлено опіку над останнім. Тимчасово покладено обов’язки опікуна над недієздатним на орган опіки та піклування Виконавчого комітету Ясінської селищної ради Рахівського району Закарпатської області. В іншій частині заявлених вимог відмовлено, щодо призначення заявника опікуном рідного дядька відмовлено. Судові рішення у цій частині відмови мотивовано необґрунтованістю подання органу опіки і піклування про призначення опікуном недієздатного. На думку судів, подання жодним чином не мотивовано, не відповідає вимогам закону щодо його обґрунтованості та змісту. Подання органу опіки та піклування має рекомендаційний характер, оскільки формулювання в самому поданні «вважає за доцільне рекомендувати» прямо вказує на це. Суд може взяти до уваги таке подання тільки в сукупності з іншими доказами та фактичними обставинами справи, однак як самостійний доказ таке подання не може мати вирішального сенсу. Заявник призваний на військову службу за мобілізацією і проходить військову службу, що унеможливлює фактичне виконання ним обов’язків опікуна. Суди вказали, що у П. є інші рідні та близькі особи, які могли надавати йому допомогу та піклуватися про нього не на постійній основі, що перешкоджає призначити опікуном саме заявника. Судові рішення оскаржено у касаційному порядку, а ухвалою від 05.11.2025 справу передано на розгляд Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду і згодом прийнято останньою до розгляду. Отже, у цій справі спірним питанням є можливість призначення опікуном над недієздатною фізичною особою мобілізованого військовослужбовця. Питання є актуальним і значущим для формування практики у спірній категорії справ, аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про наявність значної кількості справ, у яких суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій зупинили провадження до розгляду Об’єднаною палатою цієї справи. При дослідженні поставленого питання слід підходити до його вирішення максимально широко, моделюючи відповідь у розрізі меж і обмежень права на опіку, що є природнім правом особи, яка потребує догляду Відповідно до ст. 292 ЦК малолітня, неповнолітня особа, а також фізична особа, яка визнана недієздатною або цивільна дієздатність якої обмежена, має право на опіку або піклування. Право на опіку є особистим немайновим правом, що забезпечує природне існування фізичної особи. За своєю сутністю право на опіку тісно пов’язане з фізичною особою, остання не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав. Право на опіку за ст. 292 ЦК має розглядатися із відповідними нормами Сімейного кодексу України, але питання, які вирішуються за допомогою СК, не охоплюють усіх правовідносин, що стосуються особистого немайнового права на опіку і піклування. Відповідно до ч. 4 ст. 2 СК не регулює сімейні відносини між тіткою, дядьком та племінниками, а також між іншими родичами за походженням. Стосовно обмеження особистих немайнових прав слід звернути увагу, що обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених ЦК та іншим законом (ч. 2 ст. 274 ЦК), можливе лише у випадках, передбачених ними. По справам, де поставали такі питання, суди здебільшого не наводили випадків обмеження особистого немайнового права на опіку, передбаченого законами, не обґрунтовували його застосування до цієї ситуації. Відносини з опіки є за своєю природою цивільно-правовими і регулюються гл. 6 ЦК. Відповідно до ст. 55 ЦК метою встановлення опіки є забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов’язки. Аналіз гл. 6 ЦК свідчить, що нею встановлюються підстави встановлення опіки та піклування, порядок призначення опікуна чи піклувальника, межі та обмеження щодо призначення опікуна. Так, ст. 64 ЦК визначено випадки, коли фізична особа не може бути опікуном або піклувальником. За змістом цієї статті, опікуном або піклувальником не може бути фізична особа: — яка позбавлена батьківських прав, якщо ці права не були поновлені; — поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки або піклування. Цей перелік обмежувальних обставин є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. За змістом ст. 64 ЦК вбачається, що у ній відсутні положення, які б дозволяли стверджувати, що інші обмеження у призначенні опікуна чи піклувальника можуть бути передбачені законами або іншими нормативно-правовими актами. Такі норми у ст. 64 ЦК відсутні. Деталізація правового регулювання опіки і піклування здійснюється Правилами опіки та піклування, які затверджені наказом Державного комітету України у справах сім’ї та молоді Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26.05.99 № 34/166/131/88. Відповідно судам, які ураховували визначені таким нормативно-правовим актом, як Правила, критерії призначення особи опікуном, слід мати на увазі, що Правила було затверджено до набуття чинності ЦК (01.01.2004), посилання на зазначені Правила у гл. 6 ЦК відсутнє. При застосуванні Правил підлягає врахуванню ієрархічність системи актів цивільного законодавства. Підзаконні нормативно-правові акти, до яких належать і Правила, можуть регулювати цивільні відносини лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Такі випадки і межі судами у рішеннях по справі не наведено. З цього приводу у літературі доводиться, що ЦК має вищу юридичну силу, ніж Правила. Тому обмеження до кандидатури опікуна, що встановлені Правилами, які усупереч їх розумності встановлюють вищі за ЦК вимоги і можуть, але не обов’язково, братися до уваги при призначенні особи опікуном чи піклувальником, однак їх застосування може бути предметом оскарження. У зв’язку з цим обмеження у призначенні особи опікуном застосовуються судами виходячи з положень, визначених ст. 64 ЦК. Конструкція цієї статті не передбачає обмеження у призначенні особи опікуном через перебування останньої на військовій службі, у тому числі й у зв’язку з мобілізацією. Тому факт перебування на військовій службі за мобілізацією сам по собі не є законодавчою перешкодою для призначення опікуном. Більше того, законодавство передбачає механізм реалізації права на опіку при вирішенні питання про призначення опікуном мобілізованого військовослужбовця не шляхом обмеження чи заборони призначення такого військовослужбовця опікуном, а навпаки шляхом визначення такої підстави для звільнення із військової служби, у тому числі й за мобілізацією. Відповідно законодавство не тільки не забороняє призначати військовослужбовця опікуном, а встановлює наслідки такого призначення — звільнення особи із військової служби, у тому числі й за мобілізацією. Згідно з п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» військовослужбовці, які проходять службу за мобілізацією, звільняються зі служби через такі сімейні обставини, як необхідність здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною. Відповідно до абз. 15 пункту 3 частини дванадцятої ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин під час дії воєнного стану у зв’язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами. Наведені норми визначають наслідки призначення військовослужбовця опікуном у вигляді підстави звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин. Причому визначена єдина умова звільнення з військової служби через сімейні обставини — за недієздатною особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами. Ця умова у контексті із обмеженнями у призначенні особи опікуном вимагає детального аналізу. По-перше, темпоральний аспект — використання теперішнього часу дієслова здійснюється, означає, що за особою не здійснюється опіка саме на момент звільнення. Відповідно тлумачення цитованої норми таким чином, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини у зв’язку з необхідністю здійснення опіки над особою, визнаною судом недієздатною, за умови що за такою особою не може здійснюватися піклування (опіка) іншими особами, суперечить змісту цієї норми. По-друге, виходячи з буквального змісту норми умовою звільнення із військової служби є те, що за такою особою не здійснюється піклування (опіка) іншими особами. Під останніми слід розуміти фізичних осіб, які здійснюють функції опікуна (піклувальника), але не є органами опіки і піклування. Відповідно тимчасове покладення судом обов’язків опікуна над недієздатним на орган опіки і піклування (до призначення йому опікуна) не є перешкодою для застосування абз. 15 пункту 3 частини дванадцятої ст. 26 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» і звільнення особи із військової служби. Крім аналізу обмежень у призначенні особи опікуном, які визначені у ст. 64 ЦК, доцільно наголосити, що призначення опікуном близького родича (який вже здійснював догляд) апріорі у більшій мірі відповідає інтересам підопічного, ніж опіка з боку органу опіки і піклування, що є крайнім заходом, який не замінює повноцінного сімейного догляду. При оцінці кандидатури опікуна недієздатної особи важливим є пріоритет сімейного і приватного характеру опіки, навіть опіки над особою, яка визнана судом недієздатною і щодо якої може скластися хибне уявлення про відсутність у неї власного уявлення про сімейне життя. На відміну від деяких інших країн Європи (наприклад, Швейцарії), в Україні опіка носить у більшій мірі сімейний характер, що зумовлено особливостями історичного розвитку законодавства про опіку і піклування. Якщо за радянського етапу розвитку законодавства опіка розглядалася як публічно-правовий інститут, як державна функція, то з прийняттям чинних ЦК та СК як кодексів приватного права вектор поглядів змістився саме у бік сімейного (приватного) характеру інституту опіки і піклування. У зв’язку з цим при призначенні опікуна критерієм слід визнати пріоритетне призначення опікуна із сімейного кола, звичного оточення підопічного, яким ніяк не є орган опіки і піклування. При призначенні особи опікуном враховується зміст права на повагу до свого приватного і сімейного життя (ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Практика ЄСПЛ із застосування цієї статті вказує на зобов’язання держави забезпечити захист прав особи, яка страждає психічним захворюванням, на приватне і сімейне життя (наприклад, рішення ЄСПЛ від 19.02.2013 за заявою no. 1285/03 у справі B. v. Romania (№ 2), § 117, від 12.07.2001 за заявою № 25702/94 у справі K. and T. v. Finland [14], від 08.01.2013 (final 08.04.2013) за заявою № 37956/11 у справі A.K. and L. v. Croatia). Тому коли суд призначає опікуном, навіть тимчасово, орган опіки і піклування, за наявності особи із сімейного оточення, яка може бути опікуном, він діє з порушенням пропорційності, балансу інтересів і на шкоду праву на повагу сімейного і приватного життя особи, яка визнається недієздатною. Наявність чи відсутність іншої особи, навіть із кола найближчого сімейного (приватного) оточення, не тільки не є абсолютною підставою для відмови іншій особі бути опікуном, а повинна розглядатися крізь призму умов і підстав призначення особи опікуном. Відповідно до ч. 3 ст. 63 ЦК фізична особа може бути призначена опікуном лише за її письмовою заявою. Наведена норма є імперативною, а використання частки лише спрямоване на підсилення характеру і смислового навантаження цієї норми. При цьому особа, не подаючи таку заяву, відмовляється бути опікуном, не наводячи при цьому жодних мотивів, оскільки цього не вимагається. Таке тлумачення ч. 3 ст. 63 ЦК цілком збігається з європейською правовою традицією добровільності виконання функцій опікуна. У більшості країн виконання функцій опікуна є суто добровільним, законодавством закріплено можливість відмовитись від прийняття функцій опікуна, причому здебільшого без наведення мотивів. Лише у Швейцарії особа може відмовитись від ролі опікуна «в силу розумних причин». У цьому аспекті доцільним є подальше формування інституту опіки і піклування на приватно-правових засадах, з використанням договірних форм, шляхом укладання договору про виконання особою функцій опікуна. Стороною такого договору може бути орган опіки і піклування і фізична або юридична особа. Запровадження договірних форм опіки над особою та її майном, у поєднанні із договірним управлінням майном, може стати етапом запровадження інституту професійних опікунів і управителів (включаючи управління спадщиною). Безумовно, конструкція договору про виконання функцій опікуна, як альтернатива існуючому порядку призначення опікуна, його структурно-нормативна регламентація, має стати предметом і результатом наукових розробок, особливо в рамках рекодифікації цивільного законодавства. Правова природа і особливості оцінки подання органу опіки і піклування Досліджуване питання було б неповним без визначення сутності подання органу опіки і піклування і його місця у фактичному складі призначення опікуна. Видається, що вживання законодавцем термінологічної форми подання свідчить про близькість його природи до адміністративно-правової. Водночас внесення подання не є результатом виключно адміністративно-правового розсуду органу опіки і піклування, оскільки ініціюється заявником, який подає до органу опіки заяву із відповідними документами, по якій і здійснюється провадження, збираються відповідні документи, приймається рішення про внесення подання. Власне, при підготовці подання орган опіки і піклування перевіряє ті обставини, які неможливо або ускладнено перевірити суду, наприклад умови життя кандидата в опікуни і підопічного. Подання органу опіки і піклування вноситься до суду за результатами перевірки умов призначення особи опікуном, що виключає дискрецію органу опіки і піклування у питанні призначення опікуна. Обрання кандидатури опікуна не може бути віднесено до функцій органу опіки і піклування, тому при призначенні опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування не йдеться про дискреційні повноваження суду у виборі такої особи. На подання органу опіки і піклування, порядок його складання поширюються вимоги Закону України «Про адміністративну процедуру», зокрема у частині обґрунтованості, безсторонності (неупередженості) органу опіки і піклування як адміністративного органу, не допускається неправомірна заінтересованість адміністративного органу в результатах розгляду та вирішення справи. Незважаючи на те, що відносини із опіки і піклування є цивільно-правовими, Закон України «Про адміністративну процедуру» не звільняє процедуру визначення опікуна від дії цього Закону. Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 1 Закону його дія не поширюється на відносини, що виникають під час судового провадження, але порядок складання, подання і внесення його до суду не є судовим провадженням. Список використаної літератури: Печений О. П. Практичні аспекти та процесуальні особливості обмеження дієздатності фізичної особи. Вісник Національної асоціації адвокатів України. 2021. № 10 (77). С. 39-45. Печений О. П. Проблемні питання судової експертизи у цивільних справах про визнання особи недієздатною та обмежено дієздатною. Мала енциклопедія нотаріуса. 2024. № 4. (136). С. 43-47. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. 7-ме вид., переробл. і допов. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Цюри. Київ: Юрінком Інтер, 2025. Т. 1. 1220 с. С. 132-133. Васильєв С. В. Цивільний процес : навчальний посібник. X. : ТОВ «Одіссей», 2008. С. 308. Маркова О. О., Садикова Я. М. Окреме провадження у цивільному процесі України: навчальний посібник. Суми : 2014. C. 39. Окреме провадження: монографія / В. В. Комаров, Г. О. Світлична, І. В. Удальцова; за ред. В. В. Комарова. Х.: Право, 2011. C. 75. Печений О. П. Проблемні аспекти судової експертизи у цивільних справах про оцінку цивільної дієздатності фізичної особи. Судово-експертна діяльність: збереження наукового та кадрового потенціалу в умовах воєнного стану: IV Всеукраїнський форум судових експертів (м. Львів, 7 червня 2024 р.). Матеріали IV Всеукраїнського форуму судових експертів. Одеса : Видавництво «Юридика», 2024. 428 с. С. 307-308. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України: у 2 т. 7-ме вид., переробл. і допов. / за ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової, В. В. Цюри. Київ: Юрінком Інтер, 2025. Т. 1. 1220 с. С. 679. Соцька А. М. Правова характеристика суб’єктів здійснення опіки і піклування над повнолітніми недієздатними особами та особами, дієздатність яких обмежена. Juris Europensis Scientia. Вип. 1. 2023. С. 109-113. ВІСНИК НААУ № 6 (122) Автор публікації: Олег Печений Олег Печений доцент кафедри цивільного права Національного юридичного університету України імені Ярослава Мудрого, к. ю. н., член НКР при ВС Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Встановлення опіки і призначення опікуна: формування практики

Головна цитата