Заборона виключення можливості судового перегляду щодо певних конституційних прав: практика ЄСПЛ
Головна цитата
«Щоб «цивільний» аспект п. 1 ст. 6 Конвенції був застосовним, має існувати «спір» щодо «права», яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане національним законодавством, незалежно від того, чи захищене це право Конвенцією», - доцент, к. н. ю. В. Ковтун
Традиційний підхід Суду до визначення того, чи існує «право», до якого застосовна стаття 6 Конвенції, ґрунтується на розмежуванні між матеріальним змістом згаданого права та можливими процесуальними перешкодами для отримання судового захисту такого права (рішення у справі «Рош проти Сполученого Королівства» (Roche v. the United Kingdom), п. 119).
Наявність в особи можливості подати позов на національному рівні може залежати не лише від змісту, власне кажучи, відповідного, визнаного національним законодавством права цивільного характеру, але й від наявності процесуальних заборон, які перешкоджають або обмежують можливості подання потенційних позовів до суду (див. рішення у справі «Прихід греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» [ВП] (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania) [GC], заява № 76943/11, п. 87, від 29.11.2016). В останній категорії справ може бути застосовний п. 1 ст. 6 Конвенції (див. рішення у справі «Петко Петков проти Болгарії» (Petko Petkov v. Bulgaria), заява № 2834/06, п. 26, від 19.02.2013, з подальшим посиланням на рішення у справі «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» [ВП] (Al-Adsani v. the United Kingdom) [GC], заява № 35763/97, п. 47, ЄСПЛ 2001-XII).
Щоб «цивільний» аспект п. 1 ст. 6 Конвенції був застосовним, має існувати «спір» щодо «права», яке принаймні небезпідставно можна назвати таким, що визнане національним законодавством, незалежно від того, чи захищене це право Конвенцією. Спір має бути реальним та серйозним; він може стосуватися не лише фактичного існування права, але і його обсягу та способу здійснення; і, насамкінець, результат провадження повинен мати безпосереднє вирішальне значення для відповідного права, при цьому самих лише опосередкованих зв’язків або непрямих наслідків для застосування п. 1 ст. 6 Конвенції не достатньо (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Булуа проти Люксембурга» [ВП] (Boulois v. Luxembourg) [GC], заява № 37575/04, п. 90, ЄСПЛ 2012, «Бочан проти України № 2» [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, п. 42, ЄСПЛ 2015, «Прихід греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» [ВП] (Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania) [GC], заява № 76943/11, п. 71, ЄСПЛ 2016, та «Регнер проти Чеської Республіки» [ВП] (Regner v. the Czech Republic) [GC], заява № 35289/11, п. 99, ЄСПЛ 2017).
Рішення по справі «Собчинська та інші проти Польщі» (Case of Sobczyńska and others v. Poland), заява 62765/14 та 2 інші (комуніковані справи 62769/14, 62772/14), від 21.05.2026, cкарги стосуються необґрунтованої відмови Президента Польщі, у 2008 та 2016 роках (залежно від конкретного заявника), призначити їх на вакантні суддівські посади в різних судах по всій країні, незважаючи на те, що їхні кандидатури на ці посади були схвалені Національною Радою Судочинства (National Council of the Judiciary). Адміністративні суди, а потім — у випадку деяких заявників — Конституційний Суд, послідовно відмовлялися від юрисдикції (відсутності будь-якого судового перегляду цього рішення). Це порушує питання, що випливають із ст. 6 § 1 Конвенції.
Хоча ця справа стосується питань організації судової системи, фактичні події відбулися до реформи судової системи, яка була розпочата у 2017 році (загальний огляд див. у справі «Wałęsa v. Poland», № 50849/21, §§ 2-4, 23.11.2023). Зокрема, всі дії, здійснені Національною Радою Судочинства (National Council of the Judiciary) (яка проводила відповідні процедури відбору), відбулися до 6 березня 2018 року (детальніше див. справу «Reczkowicz v. Poland», № 43447/19, § 14 та §§ 271-278, 22.07.2021), а склад Конституційного Cуду у провадженні щодо заявників не порушував питань, розглянутих цим Судом у справі «Xero Flor w Polsce sp. z o.o. v. Poland» (№ 4907/18, 07.05.2021) (п. 2).
Оцінка Суду
1.Загальні принципи
Крім того, з огляду на взаємопов’язаний характер вимог щодо вичерпання національних засобів правового захисту та строку подання заяви, Суд повторює загальні принципи щодо вичерпання національних засобів правового захисту, які були викладені у справі Vučković and Others v. Serbia попереднє заперечення) [ВП], № 17153/11 та 29 інших, §§ 74-76, 25.03.2014):
«74. Щоб бути ефективним, засіб правового захисту повинен давати змогу безпосередньо виправити оскаржувану ситуацію та забезпечувати розумні перспективи успіху (див. Balogh v. Hungary, № 47940/99, § 30, 20.07.2004, та Sejdovic v. Italy [ВП], № 56581/00, § 46, ЄСПЛ 2006-II). Однак існування самих лише сумнівів щодо перспектив успіху конкретного засобу правового захисту, який не є очевидно марним, не є поважною причиною для невичерпання цього шляху правового захисту (див. Akdivar та інші, цитовано вище, § 71, та Scoppola v. Italy (№ 2) [ВП], № 10249/03, § 70, 17.09.2009)».
76. Однак Суд також часто наголошував на необхідності застосовувати правило вичерпання правових засобів з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму (див. Ringeisen v. Austria, 16.07.1971, § 89, Серія A № 13, та Akdivar and Others, згадане вище, § 69). Наприклад, було б надмірно формально вимагати від заявників використання засобу правового захисту, який навіть найвищий суд їхньої країни не зобов’язав би їх вичерпати (див. D.H. and Others v. the Czech Republic [GC], № 57325/00, §§ 117 та 118, ЄСПЛ 2007 - IV) (п. 87).
2.Застосування цих принципів до цієї справи
Суд наголошує, що — у конкретній справі заявників — не було попередніх аналогічних рішень Президента Республіки і, отже, на той час взагалі не існувало жодної судової практики, яка б вказувала на те, що оскарження рішення Президента про відхилення їхніх відповідних кандидатур не було можливим. З цього випливає, що твердження Уряду (а саме, що заявники повинні були знати про відсутність судового перегляду на основі існуючої судової практики — див. пункт 78 вище) є необґрунтованим. Отже, Суд вважає, що, враховуючи новизну та безпрецедентний характер цієї ситуації, не можна стверджувати, що з самого початку було очевидно, що апеляції, подані заявниками до адміністративних судів, були «очевидно марними» або «приречені на провал з самого початку» («obviously futile» or «doomed to failure from the outset»). Навпаки, Суд вважає підхід заявників правильним, оскільки вони намагалися озвучити свої скарги на національному рівні, перш ніж подавати їх до Суду — таким чином діючи відповідно до зобов’язання вичерпати доступні національні засоби правового захисту. Суд зазначає, що, виконавши це зобов’язання, заявники створили можливість для розвитку національної судової практики з цього питання (порівняйте Mansouri v. Italy (dec.) [GC], no. 63386/16, § 99, 29.04.2025, та Gherghina v. Romania (dec.), [GC] №. 42219/07, § 106, 09.07.2015) (п. 91).
Отже, Суд вважає, що заявники, подавши свої заяви до цього Суду 7 вересня 2014 року, тобто протягом шести місяців з моменту вручення їхнім представникам рішень Конституційного Суду від 05.03.2014 (див. п. 25 вище), дотрималися відповідного строку (п. 95).
З огляду на вищезазначені висновки, Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду та вважає, що заяви були подані протягом відповідного шестимісячного періоду після остаточного рішення національного суду, яке (у їхньому конкретному випадку) було рішенням другої інстанції Конституційного Суду (див. п. 25 вище) (п. 96).
А. Прийнятність
1.Застосування статті 6
(b) Оцінка Суду
(і) Загальні принципи
Відповідні загальні принципи щодо застосування ст. 6 Конвенції в контексті спорів щодо призначення, кар’єри та звільнення суддів були узагальнені Судом у справі Baka (цитовано вище, §§ 100-06) та — нещодавно також у польському контексті — у справі Grzęda v. Poland ([GC], 43572/18, §§ 257-64, 15.03.2022); див. також Dolińska-Ficek and Ozimek v. Poland, № 49868/19 та 57511/19, §§ 220-28, 08.11.2021; Gumenyuk and Others v. Ukraine, № 11423/19, §§ 44-59, 22.07.2021; Eminağaoğlu v. Turkey, № 76521/12, §§ 59- 63, 09.03.2021; та Bilgen, згадане вище, §§ 47-52 та §§ 65-68, 09.03.2021 (п. 129).
(іі) Застосування загальних принципів у цій справі
З огляду на відповідні загальні принципи, для визначення застосовності статті 6 у цій справі Суду необхідно розглянути (i) існування права; (ii) чи існував «реальний» та «серйозний» спір щодо права; та (iii) чи було право, про яке йде мова, «цивільним» у значенні цього положення (див. Grzęda, згадане вище, § 257; Gloveli v. Georgia, № 18952/18, § 35, 07.04.2022; Sadomski v. Poland, № 56297/21, § 51, 09.05.2025; та Misiūnas v. Lithuania, № 38687/22, § 85, 07.10.2025) (п. 130).
Висновок щодо прийнятності
Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у ст. 35 Конвенції. Отже, її слід визнати прийнятною (п. 162).
Суть справи
2.Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
Право на доступ до суду було визнано складовою частиною права на справедливий судовий розгляд, гарантованого ст. 6 § 1 Конвенції, у справі Golder v. the United Kingdom (21.02.1975, §§ 28-36, Серія A № 18). У цій справі Суд визнав право на доступ до суду невід’ємним аспектом гарантій, закріплених у ст. 6, посилаючись на принципи верховенства права (правовладдя) та уникнення свавільного здійснення влади, що лежать в основі значної частини Конвенції. Таким чином, ст. 6 § 1 гарантує кожному право на подання до суду позову, що стосується його цивільних прав та обов’язків (див. Zubac v. Croatia [ВП], № 40160/12, § 76, 05.04.2018, з подальшими посиланнями) (п. 179).
Щодо питань, що підпадають під дію Конвенції, згідно з практикою Суду, за відсутності доступу до незалежного та неупередженого суду завжди виникатиме питання дотримання верховенства права (див. вищезгадану справу Grzęda, § 343). Однак сам Суд визнав, що право на доступ до судів не є абсолютним і може підлягати обмеженням, які не обмежують і не зменшують доступ, наданий особі, таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність цього права. Однак обмеження не буде сумісним зі ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує законної мети та якщо немає розумного співвідношення пропорційності між застосованими засобами та метою, яку прагнуть досягти (див. вищезгадані рішення у справі Baka, § 120, and Zubac, § 78) (п. 180).
(b) Застосування загальних принципів до цієї справи
Суд залишив відкритим питання про те, чи була виконана перша умова тесту Ескелінена5 , враховуючи протилежні погляди сторін з цього питання та оскільки, у будь-якому разі, він дійшов висновку, що друга умова не була виконана (див. п. 149 вище). Однак Суд повторює, що Уряд послідовно стверджував, що національне законодавство поза всякими сумнівами виключає доступ заявників до судового перегляду відмови президента призначити їх (див. п. 102-104 вище). Таким чином, Суд тепер покликаний оцінити, чи була відсутність доступу до національних судів — з метою розгляду справжнього та серйозного спору щодо спірного права заявників на справедливу процедуру, вільну від свавільних відмов, під час розгляду заяви на посаду судді (див. п. 141 вище) — виправданою відповідно до загальних принципів практики Суду (див. п. 180 вище; порівняйте з цитованою вище справою Grzęda, § 344) (п. 181).
З огляду на те, що на другу частину тесту Ескелінена вже було надано негативну відповідь, Суд посилається на свій аналіз щодо питання застосування ст. 6 § 1 (див. п. 150-161 вище) та зазначає, що Уряд не навів жодних додаткових причин, що виправдовують відсутність судового перегляду, а просто підтримав свої аргументи щодо нібито незастосовності ст. 6 до цієї справи (див. п. 165 вище) (п. 182).
З огляду на це, Суд вважає за доцільне наголосити, що, бажаючи призначити кандидата на посади судді, заявники отримали всі необхідні дозволи та згодом пройшли процедуру відбору, в ході якої їхні кандидатури були розглянуті та затверджені різними органами (див. п. 8, 35-36 та 41-42 вище). Оцінивши кандидатури заявників на основі критеріїв компетентності та доброчесності, Національна Рада Судочинства подала клопотання до Президента Республіки про призначення заявників на відповідні вакантні посади суддів (див. п. 8 та 37 вище; порівняйте з Gloveli, § 58, та Misiūnas, § 110, обидва цитовані вище). Ці елементи спонукають Суд постановити, що заявники могли мати законне та обґрунтоване очікування того, що їхні заяви на посади суддів будуть належним чином розглянуті, за умови прозорої та об’єктивної оцінки, позбавленої свавілля (див., mutatis mutandis, Guðmundur Andri Ástráðsson, цитовано вище, § 230; див. також Misiūnas, цитовано вище, § 110) (п. 183).
Беручи до уваги вищезазначені фактори та конкретні обставини справи, що розглядається, Суд дійшов висновку, що: (i) заявники мали національно встановлене загальне право рівного доступу до державної служби в судовій системі (див. пункт 136 вище), (ii) загальне право, про яке йде мова (враховуючи конкретні обставини їхньої справи), мало форму права на справедливу процедуру розгляду заяви на посаду судді, включаючи право на захист від свавільної відмови (див. п. 141 вище), (iii) з огляду на те, що заявників не поінформували про причини рішення про відмову у їхньому призначенні та не надали їм доступу до будь-якого подальшого перегляду, заявникам не було надано необхідного захисту від того, що можна було б обґрунтовано вважати свавіллям у оскаржуваному рішенні Президента Республіки, та (iv) таким чином було порушено сутність права заявників на доступ до суду (див. Grzęda, § 349, та Baka, § 121, обидва цитовані вище) (п. 186).
Відповідно мало місце порушення права заявників на доступ до суду, гарантованого статтею 6 § 1 Конвенції (п. 187).
Віталій Ковтун
доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.
Марина Ковтун
шеф-редактор Вісника НААУ, адвокат, доцент кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.
Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені
"Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.