Запобіжний захід на стадії досудового розслідування — формальність без змагальності?
Головна цитата
«Змагальність сторін із декларативного принципу повинна перетворитися на реальний процесуальний механізм, який діє на будь-якій стадії судового контролю», - адвокат В. Мацко
Під час розгляду клопотань про обрання або продовження запобіжного заходу суди іноді відмовляються оцінювати докази, посилаючись на те, що це «не та стадія процесу». Обґрунтованість підозри декларується, але фактично не перевіряється, через що судовий контроль перетворюється на формальну процедуру, у якій клопотання сторони обвинувачення відтворює перелік ризиків із КПК та загальні посилання на практику ЄСПЛ без прив’язки до конкретних обставин справи.
Змагальність не відкладається
У ч. 1 ст. 22 КПК закріплено фундаментальний принцип, відповідно до якого кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності. Він передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими Кодексом.
Цей принцип має реалізовуватися на всіх стадіях кримінального провадження без винятку. Саме тому виникає питання: чи може вважатися змагальним процес, у якому суд відмовляється дослідити докази під час вирішення питання про обрання, зміну або продовження запобіжного заходу?
У такій ситуації суд фактично порушує не лише принцип змагальності сторін, а й положення кримінального процесуального законодавства щодо безпосередності дослідження показань, речей і документів, закріплені у ст. 23 КПК.
Водночас потрібно акцентувати, що на стадії досудового розслідування суд не встановлює винуватість особи. Але він не може самоусунутися від дослідження й оцінки доказів, якими сторона обвинувачення намагається обґрунтувати наявність складу кримінального правопорушення в діях підозрюваного. Без належної оцінки доказів, які покладені в основу підозри, перевірити її обґрунтованість неможливо.
Предмет судової оцінки
Предметом постійних дискусій у судових процесах, особливо на стадії досудового розслідування та вирішення питання про застосування запобіжного заходу, є тлумачення поняття «обґрунтована підозра».
У п. 1 ч. 3 ст. 132 КПК передбачено, що застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач або прокурор не доведе, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, який може бути підставою для застосування відповідного заходу забезпечення кримінального провадження.
Водночас чинний КПК не розкриває змісту та структурних елементів поняття «обґрунтована підозра». Тому під час розгляду клопотань про обрання, продовження або зміну запобіжного заходу суди звертаються до практики ЄСПЛ, яка дає змогу визначити критерії цього стандарту.
Насамперед не можна стверджувати, що обґрунтована підозра є виключно суб’єктивною категорією, оскільки самого факту добросовісності переконань слідчого чи прокурора недостатньо. У справі “Sabuncu and Others v. Turkey” ЄСПЛ наголосив, що необхідною є наявність фактів або інформації, які могли би переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа могла вчинити злочин.
Аналогічний підхід Суд у Страсбурзі застосував у справі “Ilgar Mammadov v. Azerbaijan”. У контексті положень КПК роль такого «об’єктивного спостерігача» фактично відведена саме слідчому судді. Якщо ж слідчий суддя відмовляється досліджувати докази, покладені в основу підозри, він не може виконати цю функцію, а фактично делегує її стороні обвинувачення.
У цьому контексті релевантним є рішення ЄСПЛ у справі “Akgün v. Turkey”, в якому Суд звернув увагу, що нечіткі й узагальнені посилання на правові норми або неконкретизовані «матеріали справи» не можуть вважатися достатніми для доведення обґрунтованості підозри.
Такий підхід є важливим для ситуацій, коли сторона обвинувачення у клопотанні про застосування запобіжного заходу обмежується компілятивним переліком ризиків, передбачених КПК, без прив’язки до конкретних доказів та обставин кримінального провадження.
Самоусунення слідчого судді від оцінки доказів, покладених в основу підозри, ставить під сумнів законність судового контролю на цій стадії, оскільки за таких умов не забезпечується реальна дія права на справедливий суд, закріпленого у ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Межі заборони
Оцінка обґрунтованості підозри включає не лише обов’язок суду перевірити наявність фактів, на які посилається сторона обвинувачення, але й необхідність з’ясувати, чи підпадають інкриміновані дії під диспозицію відповідної кримінально-правової норми.
У тому разі, коли склад кримінального правопорушення сформульований у спосіб, що не дозволяє визначити чітку межу між забороненою поведінкою та реалізацією конвенційного права на свободу вираження поглядів, закріпленого у ст. 10 Конвенції, обґрунтована підозра в принципі не може існувати без такої оцінки. На це звертав увагу ЄСПЛ у справі “Selahattin Demirtaş v. Turkey”.
Це особливо стосується справ, у яких підозра ґрунтується на поширенні оцінних суджень, публічній критиці або пересиланні інформаційних матеріалів. У таких провадженнях слідство має чітко показати, де проходить межа між дозволеною поведінкою — реалізацією права на оцінку, критику та судження — і кримінально-правовою забороною. Таке питання може виникати, зокрема, у провадженнях за ст. 109, 111, 111-1, 114-1, 436, 436-2 КК. Без встановлення цієї межі особа не завжди може зрозуміти, у чому саме полягає криміналізація її висловлювання, публічної позиції або поширення інформаційних матеріалів.
Але підозру не можна розглядати як статичне та незмінне поняття. Залежно від обставин кримінального провадження під час наступних форм судового контролю — апеляційного оскарження, зміни або продовження запобіжного заходу — вона повинна піддаватися повторній оцінці в контексті відповідності наявним фактам та обставинам.
Обовʼязок оцінки
Таким чином, аналіз положень кримінального процесуального законодавства через призму практики ЄСПЛ дає підстави стверджувати про процесуальну необхідність оцінки доведеності підозри на підставі наявних доказів. Це твердження має нормативне підґрунтя у положеннях КПК, які нерідко залишаються поза належною увагою суду та сторони обвинувачення під час вирішення питань про застосування запобіжних заходів.
Відповідно до ст. 2 КПК завданням кримінального провадження є, зокрема, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду, а також недопущення того, щоб жодна особа була піддана необґрунтованому процесуальному примусу.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 194 КПК під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення.
Законодавець у п. 3 ч. 1 ст. 276 КПК також чітко сформулював підставу повідомлення особі про підозру — наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.
Отже, слідчий суддя як сторонній спостерігач під час обрання, продовження або зміни запобіжного заходу повинен оцінювати підозру через призму двох елементів:
відповідності викладеної підозри складу кримінального правопорушення, передбаченого нормою, яка інкримінується підозрюваному;
наявності доказів, які відповідають критеріям належності та допустимості і перебувають у системному взаємозв’язку з описовою частиною підозри та інкримінованим діянням.
Матеріали клопотання
Таке твердження перебуває у системному взаємозв’язку зі ст. 184 КПК, яка визначає процедурні аспекти розгляду клопотань сторони обвинувачення про застосування запобіжного заходу.
Окрім викладу фактичних обставин та правової кваліфікації, сторона обвинувачення зобов’язана зазначити обставини, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні кримінального правопорушення, з посиланням на матеріали, які підтверджують ці обставини (п. 3 ч. 1 ст. 184 КПК), а також додати копії таких матеріалів до клопотання (п. 1 ч. 3 ст. 184 КПК).
Матеріали, якими слідчий або прокурор обґрунтовує клопотання, належать до категорії доказів у розумінні ст. 84 КПК. Ця стаття визначає доказами у кримінальному провадженні фактичні дані, отримані у передбаченому Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження і підлягають доказуванню.
Відповідно, такі докази повинні оцінюватися через призму належності та допустимості відповідно до ст. 85–86 КПК.
Формальність чи змагальність?
Наведене дає підстави стверджувати про наявність кількох дефектів у реалізації принципів кримінального судочинства на стадії оцінки обґрунтованості підозри. У комплексі вони можуть підривати гарантії справедливого суду, передбачені ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Навіть на стадії досудового розслідування, під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу, суд зобов’язаний оцінювати доведеність та обґрунтованість підозри через інститут доказування — у тому обсязі, в якому докази надаються стороною обвинувачення.
Саме цей підхід дозволяє реалізувати завдання кримінального провадження відповідно до ст. 2 КПК та забезпечити дотримання принципу змагальності сторін, закріпленого у ст. 22 КПК.
Безпосереднє дослідження доказів відповідно до ст. 23 КПК забезпечує право сторони захисту досліджувати письмові докази, показання учасників провадження та вимагати їх безпосереднього дослідження судом. Самоусунення суду від цього обов’язку або посилання на «невідповідність стадії процесу» нівелює принцип змагальності та унеможливлює реалізацію права на справедливий суд.
Системний аналіз ст. 84–86, 184, 194, 276 КПК дає змогу стверджувати про логічний взаємозв’язок, за якого «матеріали» клопотання мають оцінюватися як докази через призму належності та допустимості незалежно від стадії процесу. Тож посилання суду або сторони обвинувачення на те, що це «не та стадія, коли досліджуються та оцінюються докази», не має нормативного підґрунтя.
Змагальність сторін із декларативного принципу повинна перетворитися на реальний процесуальний механізм, який діє на будь-якій стадії судового контролю. Лише за таких умов формальна процедура розгляду клопотання про запобіжний захід може стати змагальним процесом, у якому суд критично оцінює доводи обох сторін, а не лише позицію захисту.
Матеріал опубліковано у виданні «Юридична практика».
Володимир Мацко
член Комітету НААУ з питань кримінального права та процесу
Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені
"Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.