Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - З’ясування думки дитини в режимі відеоконференції для визначення її місця проживання під час воєнного стану

Проблема є актуальною, оскільки потребує визначення обставин стосовно необхідності з’ясування думки дитини в режимі відеоконференції як умови для реалізації такого права з урахуванням умов триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України.

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. п. 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (установлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.11.2023 у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2023 у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у ст. 7 Сімейного кодексу України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20.11.1989, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно з пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (ст. 7 Конвенції про права дитини).

Відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.

ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути приділена найважливішим інтересам дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07.12.2006).

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, в якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015).

Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи й основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 Закону України № 2402 від 26.04.2001 «Про охорону дитинства»).

Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу (ст. 141 СК).

Відповідно до ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 161 СК).

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, і в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об’єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати і надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право ухвалити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, отриманих у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частини 4 і 5 ст. 19 СК).

У ч. 6 ст. 19 СК передбачено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Норми Конвенції про права дитини вказують про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3), це узгоджується з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов’язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог ст. 3 Конвенції про права дитини.

Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною та батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів. Судам слід пам’ятати, що основним суб’єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина.

У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини та обов’язком батьків діяти в її інтересах. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів).

Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності; відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов’язків, наявність причин, що впливають на виконання батьківських обов’язків; установлення, чи враховують мати / батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною); можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного з батьків); стан здоров’я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги); стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо.

Наведене тлумачення ст. 161 СК при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду.

З огляду на введення воєнного стану в Україні, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, першочерговим завданням держави є забезпечення її безпеки і права на життя. Сам факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з одним із батьків. Водночас обставини, пов’язані з безпекою дитини та наслідками бойових дій, є істотними, підлягають установленню та оцінці судом. При вирішенні спору про місце проживання дитини під час воєнного стану суди мають оцінювати всі обставини справи в їх сукупності, застосовувати гнучкі підходи до ухвалення рішення у справі з урахуванням найкращих інтересів дитини, балансу між інтересами дитини та правами батьків на її виховання.

Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог стосовно визначення місця проживання дитини в умовах воєнного стану, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України.

До Індустріального районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору — орган опіки та піклування Краматорської міської ради про визначення місця проживання дітей.

Суд, заслухавши позивача, представника відповідача, представника третьої особи, думку дитини, дослідивши докази по справі, вважає, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — орган опіки та піклування Краматорської міської ради про визначення місця проживання дітей, підлягає задоволенню.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08.01.2025 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — орган опіки та піклування Краматорської міської ради, про визначення місця проживання дітей, задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 та дитини ОСОБА_5 разом із батьком ОСОБА_3.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 — ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

При визначенні місця проживання дітей із батьком місцевий суд безпідставно взяв до уваги як належний доказ забезпечення дітей житлом, житловий договір від 01.05.2022, укладений між Рейнхольд і ОСОБА_9 та ОСОБА_10 і ОСОБА_6.

Колегія звертає увагу, що наданий позивачем житловий договір від 01.05.2022, викладений у простій письмовій формі українською мовою, містить підпис однієї особи. Згідно з поясненнями в судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач визнав, що договір, який викладений українською мовою, підписаний особою, яка не володіє українською мовою, — орендодавцем житла.

Твердження позивача, що житловий договір укладався у двох примірниках українською і німецькою мовами й обидва примірника ідентичні за змістом, є недоведеними; переклад зазначеного договору, який викладений німецькою мовою і підписаний обома сторонами договору, суду не наданий; клопотання про представлення суду зазначеного доказу не заявлене, що підтверджується матеріалами справи, протоколом і звукозаписом судового засідання.

Ураховуючи викладене, позивачем не доведено, що діти мають належні побутові умови для проживання, розвитку. Зокрема, позивачем не надані належні та допустимі докази щодо оренди ним певного житла для проживання дітей, характеристики відповідного житлового приміщення, обладнання такого приміщення необхідними для кожного з дітей меблями тощо. Позивачем не доведено твердження, що строк оренди житла продовжено станом на час подання позову та на теперішній час.

Отже, позивачем не доведено факт проживання дітей у прийнятних побутових умовах, забезпечення проживання дітей у певному житловому приміщенні протягом будь-якого періоду часу.

Крім того, колегія взяла до уваги, що органом опіки та піклування Краматорської міської ради надано лист № 01-49/2935 від 19.12.2023 про неможливість надання висновку щодо визначення місця проживання дітей, оскільки родина ОСОБА_15 виїхала з м. Краматорськ і переїхала до Німеччини. ОСОБА_1 вступила до лав ЗСУ. Малолітні діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишилися проживати в Німеччині разом із батьком ОСОБА_3. Орган опіки та піклування не має можливості згідно з ч. 5 ст. 19 СК обстежити умови проживання батька, тому не може надати обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дітей.

Разом з тим фактичний виїзд одного з батьків за кордон із дітьми не є перешкодою у вирішенні судових спорів між батьками, зокрема про визначення місця проживання дітей. Кожен із батьків повинен довести суду, чому саме з ним (або з нею) дітям буде проживати краще.

При розгляді судом спорів щодо місця проживання дітей мають бути з’ясовані відомості про особу батьків, а також про умови проживання та навчання дітей.

Якщо під час судового провадження встановлено, що один із батьків певний час проживає за межами України з дітьми, вбачається доцільним з’ясувати умови проживання, навчання та розвитку дітей у цей період, а зацікавлена сторона має вжити заходів для доведення цих обставин у суді.

Однак ОСОБА_3 не надані належні, допустимі докази щодо побутових умов проживання дітей, ураховуючи, що один із синів має особливі потреби за станом здоров’я; позивачем не доведено, що у Федеративній Республіці Німеччина діти забезпечені спальними місцями, відповідними меблями; не доведено, що діти забезпечені необхідним одягом, взуттям, іграшками, шкільним приладдям, повноцінним харчуванням тощо.

Представлені ОСОБА_3 в електронному вигляді фотознімки на підтвердження доводів щодо оренди квартири та, відповідно, створення в ній належних житлових умов для проживання дітей, не є належними доказами, оскільки з них неможливо встановити місце розташування зображеного житлового приміщення та інформацію, що саме це житло є орендованою позивачем квартирою в Німеччині й останній в ній дійсно проживає разом із дітьми, а також період, коли ці фотознімки були зроблені, тощо.

Також колегія звертає увагу, що надані ОСОБА_3 документи на підтвердження вживання батьком заходів щодо лікування сина, влаштування дітей до закладів освіти в Німеччині за період 2022/2023 років не мають перекладу з німецької мови українською та не засвідчені належним чином, тому не можуть бути взяті до уваги судом як належні докази.

Виходячи з викладеного, надавши належну оцінку наданим у справі доказам у їх сукупності; встановивши, що позивачем не доведені факти забезпечення дітей необхідними умовами для проживання та розвитку, фінансової стабільності щодо утримання дітей, належного піклування про їх здоров’я, фізичний і моральний розвиток, колегія дійшла висновку про недоведеність тверджень позивача, що визначення місця проживання дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом із батьком відповідає якнайкращим інтересам дітей.

Крім того, відповідно до частин 1, 2 ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.

Разом з тим згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати і сприяти захисту прав та інтересів дитини.

Місцевий суд безпідставно взяв до уваги думку дитини ОСОБА_4, якій на час допиту виповнилося повних 12 років, про бажання проживати разом із батьком, з огляду на те, що суд першої інстанції проводив спілкування з дитиною ОСОБА_4 в режимі відеоконференції, що не виключає можливості впливу батька чи іншої сторонньої особи на дитину під час спілкування хлопчика із судом, що могло негативно вплинути на щирість і відвертість пояснень дитини.

Крім того, колегія враховує, що спілкування районного суду з дитиною здійснювалося без участі педагога та/або спеціаліста психолога, який має відповідну кваліфікацію для проведення бесіди з дитиною для з’ясування дійсних бажань малолітньої особи.

Ураховуючи викладене, у цьому випадку думка дитини щодо бажання проживати з батьком у Німеччині є непереконливою та не може мати вирішальне значення при розгляді цієї справи, на що місцевий суд увагу не звернув.

Крім викладеного, колегія наголошує, що у судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснила, що з червня 2022 року не проживає разом із дітьми у Німеччині, оскільки повернулася до України, де проходить службу в лавах Збройних Сил України. Відповідачка зазначила, що заборгованість за аліментами сплачує і дітей забирати до України не планує у зв’язку з введенням у країні воєнного стану через збройну агресію російської федерація проти України, що є небезпечним для життя та здоров’я дітей, і вказала, що не заперечувала раніше та не заперечує тепер щодо проживання дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом із батьком ОСОБА_3 у Федеративній Республіці Німеччина.

Отже, суд ураховує, що мати не заперечує щодо проживання дітей із батьком і жодним чином цьому не перешкоджає. Про це свідчить і невчинення ОСОБА_1 будь-яких дій щодо визначення проживання дітей із нею (зустрічний позов про визначення місця проживання дітей із матір’ю не заявляла).

Колегія зазначає, що позов щодо місця проживання дітей пред’явлений батьком, з яким діти і так фактично проживають у Німеччині. Більше ніж за рік до пред’явлення цього позову мати дітей повернулася до України, не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дітей.

При цьому твердження батька про наявність у нього побоювань, що відповідачка може без його (батька) згоди вивезти дітей до України, ґрунтуються на припущеннях, позивачем не доведено та апеляційним судом не встановлено існування спору між позивачем і відповідачкою щодо місця проживання дітей на час пред’явлення позову і розгляду справи місцевим чи апеляційним судами.

Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам у їх сукупності, колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову.

З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Колегія звертає увагу, що як батько, так і мати дітей не позбавлені можливості надалі, за наявності підстав, звернутися до суду з позовом щодо визначення місця проживання дітей за іншого обґрунтування.

Ухвалою Верховного Суду 09.07.2025 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що внаслідок загрози життю та здоров’ю дітей у квітні 2022 року сторони разом із дітьми виїхали до Федеративної Республіки Німеччина, де отримали тимчасовий захист. У червні 2022 року мати дітей — ОСОБА_2 повернулася до України, тоді як діти залишилися проживати з батьком у Федеративній Республіці Німеччина.

Передбачена частинами 4 і 5 ст. 19 СК обов’язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин 4 і 5 ст. 19 СК надання ним такого висновку є обов’язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору.

Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя та означав би порушення положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов’язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв’язку з перебуванням дитини за межами країни, на непідконтрольній території, неможливістю встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо.

Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя. Відповідно до частин 1 і 2 ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї.

Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Аналогічні положення закріплені у ст. 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Під час визначення місця проживання дитини, зважаючи на вікову категорію, необхідно проводити з нею бесіду, головним завданням якої є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення її інтересів та з’ясування думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.

Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України» (заява 39948/06).

У параграфі 59 цього рішення визначено, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей. Проте при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Результат аналізу наведених вище норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, насамперед повинні бути враховані інтереси дитини, виходячи з об’єктивних обставин спору.

Суд першої інстанції у судовому засіданні з’ясував думку дитини ОСОБА_3 в режимі відеоконференції, яка зазначила, що дійсно з 2022 р. проживає з батьком ОСОБА_1, бабою та братом у Німеччині. У будинку, де вони проживають, у неї є окрема кімната і все необхідне для навчання. Вона відвідує школу, спортивні секції. Бажає проживати з батьком.

Апеляційний суд посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги думку дитини ОСОБА_3, оскільки проводив спілкування з дитиною в режимі відеоконференції, що не виключає можливості впливу батька чи іншої сторонньої особи на дитину під час спілкування хлопчика із судом, що могло негативно вплинути на щирість і відвертість пояснень дитини. Крім того, спілкування суду з дитиною здійснювалося без участі педагога та/або спеціаліста-психолога, який має відповідну кваліфікацію для проведення бесіди з дитиною для з’ясування дійсних бажань малолітньої особи.

Верховний Суд зазначає, що згідно з п. 64 розділу 6 Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, під час опитування дитини суд залучає кваліфікованого фахівця, наскільки це можливо. Водночас відповідно до п. 72 розділу 6 принципів Комітету передбачена можливість для суду дозволяти дитині не давати свідчення, з урахуванням найкращих інтересів і добробуту дітей.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції створив усі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у спосіб, який суд правильно визначив як можливий під час триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України.

Верховний Суд зауважує, що принципи Комітету є практичним інструментом для держав-членів у процесі адаптації їх судових і позасудових систем до конкретних прав, інтересів та потреб дітей і не мають пріоритету над Конвенцією про права дитини, проте враховані судом під час розгляду справи.

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надав належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог, довів, що він створив належні умови для розвитку дітей, їх навчання, піклується про дітей, займається їх вихованням.

Водночас апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов протилежного висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факти забезпечення дітей необхідними умовами для проживання та розвитку, фінансової стабільності щодо утримання дітей, належного піклування про їх здоров’я, фізичний і моральний розвиток.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки апеляційний суд, не встановивши будь-які нові факти і без дослідження нових доказів, не спростував належним чином обставини, встановлені районним судом, і фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

Крім того, апеляційний суд помилково посилався на те, що позивач не довів та апеляційний суд не встановив існування спору між позивачем і відповідачкою щодо місця проживання дітей на час пред’явлення позову і розгляду справи місцевим чи апеляційним судами.

Натомість у справі, яка переглядається, саме по собі пред’явлення ОСОБА_1 позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю та подальше оскарження відповідачем рішення про задоволення цього позову в апеляційному порядку дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини.

Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові дійшов двох взаємовиключних висновків: з одного боку, суд виснував недоведеність позовних вимог, а з іншого — зазначив про відсутність спору між позивачем і відповідачкою щодо місця проживання дітей.

Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції при вирішенні спору врахував найкращі інтереси дітей (ОСОБА_3 і ОСОБА_4) з урахуванням установлених судами обставинами справи. Для забезпечення інтересів дітей саме визначення місця проживання дітей із батьком відповідатиме їхнім інтересам.

Матір дітей, яка, безсумнівно, відіграє важливу роль у житті та розвитку дітей, має право й обов’язок піклуватися про здоров’я, стан розвитку дітей, незалежно від того, з ким вони будуть проживати. Також слід зазначити, що матір дітей не заявила вимог про визначення місця проживання дітей із нею, зустрічний позов не пред’явила.

— При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини та обов’язком батьків діяти в її інтересах.

— Факт проживання дитини за кордоном не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання.

— Повернення дитини в Україну не є передумовою для: вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини, а проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні.

— Визначення місця проживання дітей разом із батьком не позбавляє матір дітей батьківських прав і не звільняє її від виконання своїх батьківських обов’язків.

— Якщо створено всі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у такий спосіб, як режим відеоконференції, то суд може визначити його як можливий під час триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України.

Ольга Розгон

доц., к. ю. н.

	17:13 Вт 12.05.26
З’ясування думки дитини в режимі відеоконференції для визначення її місця проживання під час воєнного стану
Головна цитата «Якщо створено всі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у такий спосіб, як режим відеоконференції, то суд може визначити його як можливий під час триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України», - доц., к. ю. н. О. Розгон Проблема є актуальною, оскільки потребує визначення обставин стосовно необхідності з’ясування думки дитини в режимі відеоконференції як умови для реалізації такого права з урахуванням умов триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України. Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновлює порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. п. 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 у справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)). Приватно-правовими нормами визначено обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (установлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права / інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08.11.2023 у справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду у складі Об’єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11.12.2023 у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)). Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено у ст. 7 Сімейного кодексу України, згідно з якою жінка та чоловік мають рівні права й обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20.11.1989, іншими міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Згідно з пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом. Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (ст. 7 Конвенції про права дитини). Відповідно до ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку. ЄСПЛ зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути приділена найважливішим інтересам дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (HUNT v. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07.12.2006). При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, в якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, в якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16.07.2015). Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи й основним обов’язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (ч. 3 ст. 11 Закону України № 2402 від 26.04.2001 «Про охорону дитинства»). Мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого ч. 5 ст. 157 цього Кодексу (ст. 141 СК). Відповідно до ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків і самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою. Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші обставини, що мають істотне значення (ч. 1 ст. 161 СК). Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, і в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи з об’єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати і надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право ухвалити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, отриманих у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частини 4 і 5 ст. 19 СК). У ч. 6 ст. 19 СК передбачено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Норми Конвенції про права дитини вказують про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ст. 3), це узгоджується з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов’язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей. Велика Палата Верховного Суду вважає, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини в силу вимог ст. 3 Конвенції про права дитини. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною та батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів. Судам слід пам’ятати, що основним суб’єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина. У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини та обов’язком батьків діяти в її інтересах. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів). Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності; відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов’язків, наявність причин, що впливають на виконання батьківських обов’язків; установлення, чи враховують мати / батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною); можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного з батьків); стан здоров’я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги); стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо. Наведене тлумачення ст. 161 СК при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду. З огляду на введення воєнного стану в Україні, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, першочерговим завданням держави є забезпечення її безпеки і права на життя. Сам факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з одним із батьків. Водночас обставини, пов’язані з безпекою дитини та наслідками бойових дій, є істотними, підлягають установленню та оцінці судом. При вирішенні спору про місце проживання дитини під час воєнного стану суди мають оцінювати всі обставини справи в їх сукупності, застосовувати гнучкі підходи до ухвалення рішення у справі з урахуванням найкращих інтересів дитини, балансу між інтересами дитини та правами батьків на її виховання. Розглянемо приклад судової практики щодо позовних вимог стосовно визначення місця проживання дитини в умовах воєнного стану, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України. До Індустріального районного суду м. Дніпропетровська звернувся ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору — орган опіки та піклування Краматорської міської ради про визначення місця проживання дітей. Суд, заслухавши позивача, представника відповідача, представника третьої особи, думку дитини, дослідивши докази по справі, вважає, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — орган опіки та піклування Краматорської міської ради про визначення місця проживання дітей, підлягає задоволенню. Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08.01.2025 позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, — орган опіки та піклування Краматорської міської ради, про визначення місця проживання дітей, задоволено. Визначено місце проживання дитини ОСОБА_4 та дитини ОСОБА_5 разом із батьком ОСОБА_3. В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 — ОСОБА_2, посилаючись на порушення норм процесуального та неправильне застосування норм матеріального права, ставить питання про скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. При визначенні місця проживання дітей із батьком місцевий суд безпідставно взяв до уваги як належний доказ забезпечення дітей житлом, житловий договір від 01.05.2022, укладений між Рейнхольд і ОСОБА_9 та ОСОБА_10 і ОСОБА_6. Колегія звертає увагу, що наданий позивачем житловий договір від 01.05.2022, викладений у простій письмовій формі українською мовою, містить підпис однієї особи. Згідно з поясненнями в судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач визнав, що договір, який викладений українською мовою, підписаний особою, яка не володіє українською мовою, — орендодавцем житла. Твердження позивача, що житловий договір укладався у двох примірниках українською і німецькою мовами й обидва примірника ідентичні за змістом, є недоведеними; переклад зазначеного договору, який викладений німецькою мовою і підписаний обома сторонами договору, суду не наданий; клопотання про представлення суду зазначеного доказу не заявлене, що підтверджується матеріалами справи, протоколом і звукозаписом судового засідання. Ураховуючи викладене, позивачем не доведено, що діти мають належні побутові умови для проживання, розвитку. Зокрема, позивачем не надані належні та допустимі докази щодо оренди ним певного житла для проживання дітей, характеристики відповідного житлового приміщення, обладнання такого приміщення необхідними для кожного з дітей меблями тощо. Позивачем не доведено твердження, що строк оренди житла продовжено станом на час подання позову та на теперішній час. Отже, позивачем не доведено факт проживання дітей у прийнятних побутових умовах, забезпечення проживання дітей у певному житловому приміщенні протягом будь-якого періоду часу. Крім того, колегія взяла до уваги, що органом опіки та піклування Краматорської міської ради надано лист № 01-49/2935 від 19.12.2023 про неможливість надання висновку щодо визначення місця проживання дітей, оскільки родина ОСОБА_15 виїхала з м. Краматорськ і переїхала до Німеччини. ОСОБА_1 вступила до лав ЗСУ. Малолітні діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 залишилися проживати в Німеччині разом із батьком ОСОБА_3. Орган опіки та піклування не має можливості згідно з ч. 5 ст. 19 СК обстежити умови проживання батька, тому не може надати обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дітей. Разом з тим фактичний виїзд одного з батьків за кордон із дітьми не є перешкодою у вирішенні судових спорів між батьками, зокрема про визначення місця проживання дітей. Кожен із батьків повинен довести суду, чому саме з ним (або з нею) дітям буде проживати краще. При розгляді судом спорів щодо місця проживання дітей мають бути з’ясовані відомості про особу батьків, а також про умови проживання та навчання дітей. Якщо під час судового провадження встановлено, що один із батьків певний час проживає за межами України з дітьми, вбачається доцільним з’ясувати умови проживання, навчання та розвитку дітей у цей період, а зацікавлена сторона має вжити заходів для доведення цих обставин у суді. Однак ОСОБА_3 не надані належні, допустимі докази щодо побутових умов проживання дітей, ураховуючи, що один із синів має особливі потреби за станом здоров’я; позивачем не доведено, що у Федеративній Республіці Німеччина діти забезпечені спальними місцями, відповідними меблями; не доведено, що діти забезпечені необхідним одягом, взуттям, іграшками, шкільним приладдям, повноцінним харчуванням тощо. Представлені ОСОБА_3 в електронному вигляді фотознімки на підтвердження доводів щодо оренди квартири та, відповідно, створення в ній належних житлових умов для проживання дітей, не є належними доказами, оскільки з них неможливо встановити місце розташування зображеного житлового приміщення та інформацію, що саме це житло є орендованою позивачем квартирою в Німеччині й останній в ній дійсно проживає разом із дітьми, а також період, коли ці фотознімки були зроблені, тощо. Також колегія звертає увагу, що надані ОСОБА_3 документи на підтвердження вживання батьком заходів щодо лікування сина, влаштування дітей до закладів освіти в Німеччині за період 2022/2023 років не мають перекладу з німецької мови українською та не засвідчені належним чином, тому не можуть бути взяті до уваги судом як належні докази. Виходячи з викладеного, надавши належну оцінку наданим у справі доказам у їх сукупності; встановивши, що позивачем не доведені факти забезпечення дітей необхідними умовами для проживання та розвитку, фінансової стабільності щодо утримання дітей, належного піклування про їх здоров’я, фізичний і моральний розвиток, колегія дійшла висновку про недоведеність тверджень позивача, що визначення місця проживання дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом із батьком відповідає якнайкращим інтересам дітей. Крім того, відповідно до частин 1, 2 ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном. Разом з тим згода дитини на проживання з одним із батьків не повинна бути абсолютною для суду, якщо така згода не буде відповідати і сприяти захисту прав та інтересів дитини. Місцевий суд безпідставно взяв до уваги думку дитини ОСОБА_4, якій на час допиту виповнилося повних 12 років, про бажання проживати разом із батьком, з огляду на те, що суд першої інстанції проводив спілкування з дитиною ОСОБА_4 в режимі відеоконференції, що не виключає можливості впливу батька чи іншої сторонньої особи на дитину під час спілкування хлопчика із судом, що могло негативно вплинути на щирість і відвертість пояснень дитини. Крім того, колегія враховує, що спілкування районного суду з дитиною здійснювалося без участі педагога та/або спеціаліста психолога, який має відповідну кваліфікацію для проведення бесіди з дитиною для з’ясування дійсних бажань малолітньої особи. Ураховуючи викладене, у цьому випадку думка дитини щодо бажання проживати з батьком у Німеччині є непереконливою та не може мати вирішальне значення при розгляді цієї справи, на що місцевий суд увагу не звернув. Крім викладеного, колегія наголошує, що у судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 пояснила, що з червня 2022 року не проживає разом із дітьми у Німеччині, оскільки повернулася до України, де проходить службу в лавах Збройних Сил України. Відповідачка зазначила, що заборгованість за аліментами сплачує і дітей забирати до України не планує у зв’язку з введенням у країні воєнного стану через збройну агресію російської федерація проти України, що є небезпечним для життя та здоров’я дітей, і вказала, що не заперечувала раніше та не заперечує тепер щодо проживання дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 разом із батьком ОСОБА_3 у Федеративній Республіці Німеччина. Отже, суд ураховує, що мати не заперечує щодо проживання дітей із батьком і жодним чином цьому не перешкоджає. Про це свідчить і невчинення ОСОБА_1 будь-яких дій щодо визначення проживання дітей із нею (зустрічний позов про визначення місця проживання дітей із матір’ю не заявляла). Колегія зазначає, що позов щодо місця проживання дітей пред’явлений батьком, з яким діти і так фактично проживають у Німеччині. Більше ніж за рік до пред’явлення цього позову мати дітей повернулася до України, не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дітей. При цьому твердження батька про наявність у нього побоювань, що відповідачка може без його (батька) згоди вивезти дітей до України, ґрунтуються на припущеннях, позивачем не доведено та апеляційним судом не встановлено існування спору між позивачем і відповідачкою щодо місця проживання дітей на час пред’явлення позову і розгляду справи місцевим чи апеляційним судами. Виходячи з викладеного, надавши належної оцінки представленим у справі доказам у їх сукупності, колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову, тому оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового про відмову в задоволенні позову. З огляду на вищевикладене, апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. Колегія звертає увагу, що як батько, так і мати дітей не позбавлені можливості надалі, за наявності підстав, звернутися до суду з позовом щодо визначення місця проживання дітей за іншого обґрунтування. Ухвалою Верховного Суду 09.07.2025 відкрито касаційне провадження у зазначеній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1. Позиція Верховного Суду Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню. У справі, яка переглядається, судами встановлено, що внаслідок загрози життю та здоров’ю дітей у квітні 2022 року сторони разом із дітьми виїхали до Федеративної Республіки Німеччина, де отримали тимчасовий захист. У червні 2022 року мати дітей — ОСОБА_2 повернулася до України, тоді як діти залишилися проживати з батьком у Федеративній Республіці Німеччина. Передбачена частинами 4 і 5 ст. 19 СК обов’язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин 4 і 5 ст. 19 СК надання ним такого висновку є обов’язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору. Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя та означав би порушення положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов’язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв’язку з перебуванням дитини за межами країни, на непідконтрольній території, неможливістю встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя. Відповідно до частин 1 і 2 ст. 171 СК дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Аналогічні положення закріплені у ст. 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Під час визначення місця проживання дитини, зважаючи на вікову категорію, необхідно проводити з нею бесіду, головним завданням якої є встановлення дійсного психоемоційного стану дитини, визначення її інтересів та з’ясування думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків. Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 18.12.2008 у справі «Савіни проти України» (заява 39948/06). У параграфі 59 цього рішення визначено, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей. Проте при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Результат аналізу наведених вище норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток і належне виховання, насамперед повинні бути враховані інтереси дитини, виходячи з об’єктивних обставин спору. Суд першої інстанції у судовому засіданні з’ясував думку дитини ОСОБА_3 в режимі відеоконференції, яка зазначила, що дійсно з 2022 р. проживає з батьком ОСОБА_1, бабою та братом у Німеччині. У будинку, де вони проживають, у неї є окрема кімната і все необхідне для навчання. Вона відвідує школу, спортивні секції. Бажає проживати з батьком. Апеляційний суд посилався на те, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги думку дитини ОСОБА_3, оскільки проводив спілкування з дитиною в режимі відеоконференції, що не виключає можливості впливу батька чи іншої сторонньої особи на дитину під час спілкування хлопчика із судом, що могло негативно вплинути на щирість і відвертість пояснень дитини. Крім того, спілкування суду з дитиною здійснювалося без участі педагога та/або спеціаліста-психолога, який має відповідну кваліфікацію для проведення бесіди з дитиною для з’ясування дійсних бажань малолітньої особи. Верховний Суд зазначає, що згідно з п. 64 розділу 6 Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, під час опитування дитини суд залучає кваліфікованого фахівця, наскільки це можливо. Водночас відповідно до п. 72 розділу 6 принципів Комітету передбачена можливість для суду дозволяти дитині не давати свідчення, з урахуванням найкращих інтересів і добробуту дітей. Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції створив усі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у спосіб, який суд правильно визначив як можливий під час триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України. Верховний Суд зауважує, що принципи Комітету є практичним інструментом для держав-членів у процесі адаптації їх судових і позасудових систем до конкретних прав, інтересів та потреб дітей і не мають пріоритету над Конвенцією про права дитини, проте враховані судом під час розгляду справи. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що ОСОБА_1 надав належні та допустимі докази на підтвердження позовних вимог, довів, що він створив належні умови для розвитку дітей, їх навчання, піклується про дітей, займається їх вихованням. Водночас апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції, дійшов протилежного висновку про те, що позивач не довів належними та допустимими доказами факти забезпечення дітей необхідними умовами для проживання та розвитку, фінансової стабільності щодо утримання дітей, належного піклування про їх здоров’я, фізичний і моральний розвиток. Верховний Суд не погоджується з такими висновками апеляційного суду, оскільки апеляційний суд, не встановивши будь-які нові факти і без дослідження нових доказів, не спростував належним чином обставини, встановлені районним судом, і фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень. Крім того, апеляційний суд помилково посилався на те, що позивач не довів та апеляційний суд не встановив існування спору між позивачем і відповідачкою щодо місця проживання дітей на час пред’явлення позову і розгляду справи місцевим чи апеляційним судами. Натомість у справі, яка переглядається, саме по собі пред’явлення ОСОБА_1 позову про визначення місця проживання дитини з матір’ю та подальше оскарження відповідачем рішення про задоволення цього позову в апеляційному порядку дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини. Суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові дійшов двох взаємовиключних висновків: з одного боку, суд виснував недоведеність позовних вимог, а з іншого — зазначив про відсутність спору між позивачем і відповідачкою щодо місця проживання дітей. Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції при вирішенні спору врахував найкращі інтереси дітей (ОСОБА_3 і ОСОБА_4) з урахуванням установлених судами обставинами справи. Для забезпечення інтересів дітей саме визначення місця проживання дітей із батьком відповідатиме їхнім інтересам. Матір дітей, яка, безсумнівно, відіграє важливу роль у житті та розвитку дітей, має право й обов’язок піклуватися про здоров’я, стан розвитку дітей, незалежно від того, з ким вони будуть проживати. Також слід зазначити, що матір дітей не заявила вимог про визначення місця проживання дітей із нею, зустрічний позов не пред’явила. Таким чином, робимо висновки: — При розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв’язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини та обов’язком батьків діяти в її інтересах. — Факт проживання дитини за кордоном не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. — Повернення дитини в Україну не є передумовою для: вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини, а проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним із батьків в Україні. — Визначення місця проживання дітей разом із батьком не позбавляє матір дітей батьківських прав і не звільняє її від виконання своїх батьківських обов’язків. — Якщо створено всі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у такий спосіб, як режим відеоконференції, то суд може визначити його як можливий під час триваючої широкомасштабної збройної агресії російської федерації проти України, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України. ВІСНИК НААУ № 3 (119) Автор публікації: Ольга Розгон Ольга Розгон доц., к. ю. н. Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

З’ясування думки дитини в режимі відеоконференції для визначення її місця проживання під час воєнного стану

Головна цитата