Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Прецедентна практика ЄСПЛ «Право на повагу до приватного життя» (ст 8 ЄКПЛ)

Для того, аби вимагати застосування пункту 1 статті 8 ЄКПЛ, заявник повинен обґрунтувати, що його заява поширюється на один із чотирьох інтересів, перерахованих у цій статті, зокрема: приватне життя, сімейне життя, житло чи кореспонденція.

ЕСПЛ у своїй прецедентній практиці зазначав, що поняття «приватне життя» у значенні статті 8 Конвенції є широким поняттям, яке, серед іншого, охоплює право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми (див. Niemietz v. Germany, judgment of 16 December 1992, Series A no. 251‑B, p. 33, § 29), право на «особистісний розвиток» (див. Bensaid v. the United Kingdom, no. 44599/98, § 47, ECHR 2001‑I) або право на самовизначення як таке (див. Pretty v. the United Kingdom, no. 2346/02, § 61, ECHR 2002‑III). Воно охоплює такі елементи, як імена (див. Burghartz v. Switzerland, judgment of 22 February 1994, Series A no. 280‑B, p. 28, § 24), гендерну ідентифікацію, сексуальну орієнтацію та сексуальне життя, які належать до особистої сфери, що захищається статтею 8 (див., наприклад, справу Dudgeon v. the United Kingdom, judgment of 22 October 1981, Series A no. 45, pp. 18-19, § 41, and Laskey, Jaggard and Brown v. the United Kingdom, judgment of 19 February 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, p. 131, § 36), а також право на повагу як до рішення мати дитину, так і до рішення не мати її (див. Evans v. the United Kingdom [GC], no. 6339/05, § 71, ECHR 2007).

Вперше ЄСПЛ розглянув «діапазон інтересів» статті 8 ЄКПЛ у справі щодо положення бельгійського мовного законодавства, що стосуються освіти, на відповідність вимогам статей 8 та 14 Конвенції та статті 2 Протоколу (зокрема, права батьків франкомовних дітей у Бельгії на те, щоб їх діти навчалися французькою мовою), указавши, що метою статті 8 «не є гарантування права на освіту, яке розглядається як наслідок свободи приватного життя або прав батьків щодо освіти своїх дітей, що розглядаються як наслідок права на повагу до приватного та сімейного життя». Однак не можна стверджувати, що «освітні заходи» не можуть порушувати статтю 8 Конвенції.

Рішення по справі «Манджані проти Албанії» (CASE OF MANJANI v. ALBANIA), заява 32283/23 від 10 березня 2026 року, заява стосувалася відмови, винесеної у грудні 2020 року, прийняти заявника до Школи магістратів (School of Magistrates) для навчання на прокурора через судимість, яку він отримав, будучи неповнолітнім, і за якою був юридично реабілітований. Його апеляції проти цього рішення були безрезультатними, оскільки національні суди визнали, що законодавство забороняє особам, засудженим остаточним рішенням, ставати прокурорами.

Визнавши, що стаття 8 є застосовною (див. пункт 37 вище), Суд вважає, що відмова заявника у вступі до Школи магістратів на підставі погашеної судимості неповнолітнього може вважатися втручанням у його право на повагу до приватного життя. Щоб визначити, чи втручання становило порушення Конвенції, Суд повинен з’ясувати, чи відповідало воно вимогам статті 8 § 2, тобто чи було воно «відповідним до закону», чи переслідувало законну мету згідно з цим положенням і чи було «необхідним у демократичному суспільстві» (див. Pişkin, цитовано вище, § 203) (п. 41).

(і) Чи було втручання «відповідно до закону»

Формулювання «відповідно до закону» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу у національному законодавстві. Закон має бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків (див. S. and Marper v. the United Kingdom [GC], nos. 30562/04 та 30566/04, § 95, ECHR 2008). Заборона на вступ заявника до Школи магістратів ґрунтувалася на статті 28(d) Закону про статус суддів та прокурорів. Тому Суд визнає, що втручання мало правову основу у національному законодавстві (п. 42).

Щодо стверджування заявника про невідповідність національного законодавства вимозі «якості закону», Суд зазначає, що, як визнали національні суди, редакція статті 28(d), яка діяла на момент запровадження оскаржуваного заходу проти нього, не визначала, яку роль має відігравати реабілітація в її застосуванні. З огляду на загальний принцип, згідно з яким особи не повинні й надалі зазнавати наслідків судимості після реабілітації (див. статтю 69 Кримінального кодексу, пункт 18 вище), заявник, як видається, мав право очікувати, що його погашена судимість на момент подання заяви до Школи магістратів не буде перешкодою для його вступу (п. 43).

Однак національні суди, схоже, дотримувалися логіки нової редакції статті 28(d) зі змінами, внесеними у 2021 році, поки справа заявника перебувала на розгляді у Верховному Суді, який надавав лише обмежену вагу реабілітації та надавав пріоритет характеру правопорушення та його впливу на публічний імідж магістратів, створюючи таким чином видимість ретроактивного застосування цього положення у цій справі (п. 44).

Крім того, Суд зазначає, що заявник мав заповнити та подати форму самостійної декларації відповідно до Закону про декриміналізацію, який вимагав від кандидатів на різні посади в державному секторі розкриття своєї повної кримінальної історії, навіть якщо вони були реабілітовані (див. пункти 16 та 17 вище). Цей аспект посилив плутанину щодо правових стандартів, що застосовуються до кандидатів на посади магістратів, таких як заявник (п. 45).

З огляду на вищезазначене Суд зберігає сумніви щодо того, чи був відповідний закон передбачуваним для заявника. Однак за обставин цієї справи немає потреби заглиблюватися в це питання далі, оскільки Суд вважає, що навіть якщо припустити, що втручання було законним, воно не було «необхідним у демократичному суспільстві» з причин, детально викладених нижче (див. пункти 48 — 59 нижче) (п. 46).

(іі) Чи переслідувало втручання законну мету

Суд зазначає міркування Конституційного Суду про те, що заборона на вступ заявника до Школи магістратів мала на меті гарантувати доброчесність кандидатів на посаду магістрату для захисту державної незалежності, демократичного ладу та національної безпеки (див. пункт 9 вище). Беручи до уваги також твердження Уряду про те, що втручання мало на меті відновлення довіри громадськості до системи правосуддя (див. пункт 40 вище), Суд визнає, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя переслідувало законні цілі захисту національної безпеки, громадської безпеки та прав і свобод інших осіб у значенні статті 8 § 2 (див. справу Xhoxhaj, цитовано вище, §§ 391-93) (п. 47).

(iii) Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві»

Визначаючи, чи був оскаржуваний захід «необхідним у демократичному суспільстві», Суд повинен врахувати, чи були, з огляду на справу в цілому, підстави, наведені для обґрунтування заходу, доречними та достатніми, а також чи був він пропорційним поставленим законним цілям (див. Pişkin, згадане вище, § 212) (п. 48).

У цьому зв’язку Суд ще раз наголошує на принциповій важливості обов’язку обґрунтовувати адміністративні акти, що зачіпають інтереси особи (див., серед нещодавніх рішень, справу Versaci v. Italy, no. 3795/22, § 141, 15 травня 2025 року). Однак хоча первинна оцінка необхідності покладається на національні органи, остаточна оцінка того, чи є наведені для втручання підстави релевантними та достатніми, залишається предметом розгляду Судом на предмет відповідності вимогам Конвенції. Суд повинен переконатися, що національні органи застосували стандарти, які відповідали принципам, закладеним у Конвенції, і, крім того, що вони базували свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів. Щодо перегляду, проведеного національними судами, слід зазначити, що хоча стаття 8 не містить явних процесуальних вимог, Суд не може належним чином оцінити, чи були підстави, наведені національними органами влади для обґрунтування своїх рішень, «достатніми» для цілей статті 8 § 2, не визначивши водночас, чи процес прийняття рішень, розглянутий у цілому, забезпечив заявнику необхідний захист його інтересів, гарантований цією статтею (там само, §§ 141 — 143) (п. 49).

Хоча й в іншому контексті Суд уже визнав, що національні органи влади можуть на законних підставах вживати заходів, які унеможливлюють виконання певними особами певних професій, що вимагають особливої довіри, однак за умови дотримання низки вимог (див. Консультативний висновок щодо того, чи можна відмовити особі у видачі дозволу на роботу охоронцем або співробітником служби безпеки на підставі її близькості до релігійного руху або приналежності до нього [GC], запит № P16-2023-001, Conseil d’État Бельгії, §§ 84 — 85 та 92, 14 грудня 2023 р.). Зокрема, Суд постановив, що аналіз ризиків, який повинні проводити національні органи влади, має враховувати характер конкретної посади, про яку йдеться (там само, § 93), і що ризик має бути предметом індивідуальної та детальної оцінки, проведеної з урахуванням особистої ситуації відповідної особи (там само, § 100), хоча й не ігноруючи повністю загальний контекст (там само, § 101). Суд додатково уточнив, що незалежно від характеру права чи інтересу, які покликаний захистити превентивний захід, має існувати реальна загроза, тобто така, що є достатньо доведеною. Запобігання суто гіпотетичній небезпеці, що подається як превентивний захід для захисту демократії та її цінностей, не може розглядатися як задоволення нагальної суспільної потреби. Для того щоб вжиття превентивних заходів було законним, органи влади можуть бути змушені зробити конкретні оцінки потенційного масштабу наслідків, до яких призвела б реалізація ризику, якби його не було усунуто вчасно. Крім того, ризик, який органи влади прагнуть запобігти своїми превентивними діями, має бути серйозним і навіть мати певну тяжкість, без чого будь-які обмеження прав та свобод інших осіб не можуть бути легітимними (там само, §§ 103 — 104). Нарешті, Суд постановив, що як індивідуальна оцінка наявності ризику, так і оцінка реальності та масштабу цього ризику відповідними національними органами влади повинні підлягати перегляду незалежним судовим органом (там само, §§ 101 та 105). Такий орган повинен мати можливість здійснювати ефективний перегляд спірного заходу, і цей перегляд, щоб відповідати вимогам Конвенції, повинен стосуватися реальності виявленого ризику, його масштабу, характеру та безпосередньої загрози (там само, § 112) (п. 50).

(b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи

Суд зазначає, що прокурори, як і судді, зобов’язані відповідати високим стандартам доброчесності під час виконання своїх професійних обов’язків та у своїх приватних справах поза посадою, щоб підтримувати довіру громадськості до доброчесності системи правосуддя (див . evdari v. Albania, no. 40662/19, § 95, 13 December 2022; див. також Європейські керівні принципи з етики та поведінки для прокурорів («Будапештські керівні принципи») та наступний Висновок № 13 (2018) щодо незалежності, підзвітності та етики прокурорів, виданий Консультативною радою європейських прокурорів Ради Європи, цитований у пунктах 22, 23 вище). Можна визнати, що для цієї мети держави можуть визначати загальні правила, що обмежують доступ до цих професій з міркувань доброчесності. Однак Суд вважає, що, в принципі, все ж потрібна індивідуальна оцінка, особливо коли йдеться про релевантність правопорушень неповнолітніх (див. пункт 50 вище) (п. 51).

Щодо цієї справи, Суд зазначає, по-перше, що обґрунтування рішень національних органів влади по суті обмежувалося питанням про те, чи слід тлумачити відповідну статтю Закону про статус суддів і прокурорів таким чином, що це дискваліфікувало б осіб, реабілітованих після кримінального засудження, незважаючи на відсутність чітких положень з цього приводу. Було прийнято позицію, що реабілітацію не слід розглядати як автоматичне усунення дії статті 28(d) і що вирішальним фактором, який слід оцінювати, є характер правопорушення, навіть якщо особа була реабілітована. На думку національних органів влади, той факт, що заявник був неповнолітнім на відповідний час, не міг скасувати тяжкий характер правопорушення (п. 52).

Обмежуючи свою оцінку таким чином, національні суди не провели ретельного та індивідуалізованого аналізу обставин, що стосуються заборони на вступ заявника до Школи магістратів і, як наслідок, кар’єри магістрату. Таким чином, вони не змогли належним чином збалансувати конкуруючі інтереси та обґрунтувати, чому заборона на його вступ до цього закладу була пропорційною та сумісною з поняттям поваги до приватного життя (п. 53).

По-друге, і що ще важливіше, Суд зазначає, що вік заявника на момент вчинення злочину вважався малозначимим. Те саме стосувалося часу, що минув з моменту вчинення злочину, та його поведінки протягом цього періоду. Питання про тяжкість конкретного злочину, вчиненого заявником, не розглядалося, за винятком загального зауваження про те, що крадіжка є тяжким умисним злочином. Дійсно, національні суди, схоже, проігнорували висновки районного суду Булкізе, який, виносячи вирок заявнику у 2006 році, постановив, що суспільна небезпека та наслідки кримінального правопорушення були мінімальними, враховуючи те, що майно було повернуто його власнику, вік заявника та його рівень освіти на той час. Також враховуючи необхідність для заявника продовжувати навчання, суд відклав виконання покарання на три роки. Національні органи влади також не врахували характер заявника на момент його подання заяви до Магістратської школи та те, чи були якісь підстави вважати, що якщо його приймуть на навчання для магістратів та йому нададуть шанс стати прокурором, він поводитиметься таким чином, що це зашкодить іміджу прокурора. Це незважаючи на те, що заявника раніше було визнано придатним для роботи слідчим у тій самій системі прокуратури (див. пункт 11 вище) (п. 54).

Підхід національних органів влади суперечить практиці Суду, в якій особлива увага приділялася віку у справах, що стосуються втручання в приватне життя. Наприклад, у справі Maslov v. Austria, яка стосувалася вислання іноземця в результаті засудження за злочини, скоєні у віці від 14 до 15 років, Велика палата постановила, що під час оцінки характеру та тяжкості злочинів, скоєних заявником, необхідно враховувати, чи вчинив він їх неповнолітнім чи дорослим (див. Maslov v. Austria [ВП], № 1638/03, § 72, ЄСПЛ 2008). Вирішальною рисою цієї справи був молодий вік, у якому заявник скоїв злочини, та, за одним винятком, їхній ненасильницький характер (там само, § 81). Якщо підставою для втручання в особисте життя особи є правопорушення, скоєні неповнолітнім, застосовується зобов’язання враховувати найкращі інтереси дитини, яке включає зобов’язання сприяти її реінтеграції (там само, §§ 82 — 83). Зобов’язання враховувати найкращі інтереси дитини закріплене у статті 3 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини, тоді як стаття 40 визначає реінтеграцію як мету, якої має прагнути система ювенальної юстиції (там само; див. також пункти 24 та 25 вище). Такі ж принципи були включені до Кодексу ювенальної юстиції Албанії, який діяв на момент оскаржуваного заходу проти заявника (див. пункт 19 вище) (п. 55).

Суд також постановив у справі, що стосувалася обробки та розкриття персональних даних про судимості та їхніх наслідків для приватного життя заявників у контексті майбутнього працевлаштування, що рівень втручання у приватне життя засуджених осіб, чиї судимості втратили чинність, є особливо інтрузивним з точки зору їхньої соціальної реінтеграції (див. справу N.F. and Others v. Russia, №№ 3537/15 та 8 інших, § 54, 12 вересня 2023 р.). Суд посилався на Рекомендацію № R (84) 10 Комітету міністрів Ради Європи щодо судимості та реабілітації засуджених осіб, згідно з якою будь-яке використання відомостей про судимість поза контекстом кримінального судочинства може поставити під загрозу шанси засудженої особи на соціальну реінтеграцію і тому має бути обмежене «до мінімуму» (див. пункт 20 вище). Рекомендація № R (87) 20 Комітету міністрів також закликала до впровадження комплексної політики, спрямованої на сприяння соціальній інтеграції молоді (див. пункт 21 вище) (п. 56).

Нарешті Суд повторює, що реабілітація, тобто реінтеграція засудженої особи в суспільство, є необхідною в будь-якій спільноті, яка поставила людську гідність на перше місце (див. Polyakova and Others v. Russia, № 35090/09 and 3 others, § 88, 7 березня 2017 року, з подальшими посиланнями, та Danilevich v. Russia, № 31469/08, § 47, 19 жовтня 2021 року). Суд зазначає, що відповідне національне законодавство і, зокрема, Закон про декриміналізацію (2015 року), як видається, не містять жодних слів щодо наслідків реабілітації щодо доступу до широкого кола посад у державному секторі (п. 57).

Не враховуючи вік заявника та ставлячись до неповнолітніх та дорослих правопорушників на рівних умовах, албанська влада не врахувала належним чином вищезазначені міркування. Крім того, не було достатньо враховано низку відповідних обставин, включаючи ненасильницький та імпульсивний характер правопорушення, скоєного заявником, яке можна розглядати як типовий акт неповнолітньої злочинності (див. Maslov, цитовано вище, § 81, та, навпаки, з необхідними змінами, Azerkane v. the Netherlands, № 3138/16, § 73, 2 червня 2020 року); тривалість часу з моменту вчинення правопорушення (див. mutatis mutandis, Hurbain v. Belgium [ВП], № 57292/16, § 221, 4 липня 2023 року); очевидно законослухняну поведінку заявника протягом цього періоду, коли він навчався та працював юристом, перш ніж стати співробітником судової поліції в прокуратурі; та його характер на відповідний час (див., mutatis mutandis, Maslov, cited above, §§ 81-85 and 87-95; İhsan Ay v. Turkey, no. 34288/04, § 40, 21 January 2014; and Gaughran v. the United Kingdom, no. 45245/15, § 94, 13 February 2020). Оскаржуваний захід був застосований на ранньому етапі професійної діяльності заявника, і тому мав значний вплив з точки зору його тривалості (на відміну від Denisov, згаданого вище, § 128). Таким чином, підхід національних органів влади до справи заявника не включав ретельну та достатньо індивідуалізовану оцінку його особистої ситуації (п. 58).

З огляду на вищезазначені обставини, заборона на зарахування заявника до Школи магістратів для проходження підготовки на посаду прокурора на підставі судимості за злочин, вчинений у неповнолітньому віці, за який він був реабілітований, була непропорційною (п. 59).

Відповідно мало місце порушення статті 8 Конвенції (п. 60).

Заявник скаржився на порушення своїх прав, гарантованих статтею 6 § 1 Конвенції, через те, як було застосовано національне законодавство у провадженні щодо рішення про відмову у зарахуванні його до Школи магістратів, а також на порушення його права на освіту, передбаченого статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Однак, з огляду на обставини справи, аргументи сторін та свої висновки відповідно до статті 8 Конвенції, Суд вважає, що він розглянув основні правові питання, порушені в цій скарзі, і що немає необхідності виносити окреме рішення щодо цих додаткових скарг (див. Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [GC], no. 47848/08, § 156, ECHR 2014) (п. 61).

1. Оголошує скаргу за статтею 8 Конвенції щодо рішення не допустити заявника до Школи магістратів для навчання на посаду прокурора на підставі погашеної судимості неповнолітнього прийнятною;

2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

3. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та обґрунтованість решти скарг відповідно до статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції;

(а) що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, 4500 євро (чотири тисячі п’ятсот євро), які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, що діє на дату розрахунку, плюс будь-який податок, що може нараховуватися, як компенсацію за моральну шкоду;

(б) що з моменту закінчення вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначену суму нараховуються прості відсотки за ставкою, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку протягом періоду прострочення, плюс три процентні пункти;

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Віталій Ковтун

доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

Марина Ковтун

шеф-редактор Вісника НААУ, адвокат, доцент кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

	16:39 Пт 24.04.26
Прецедентна практика ЄСПЛ «Право на повагу до приватного життя» (ст 8 ЄКПЛ)
Головна цитата «ЕСПЛ у своїй прецедентній практиці зазначав, що поняття «приватне життя» у значенні статті 8 Конвенції є широким поняттям, яке, серед іншого, охоплює право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми», - доцент, к. н. ю. В. Ковтун Для того, аби вимагати застосування пункту 1 статті 8 ЄКПЛ, заявник повинен обґрунтувати, що його заява поширюється на один із чотирьох інтересів, перерахованих у цій статті, зокрема: приватне життя, сімейне життя, житло чи кореспонденція. ЕСПЛ у своїй прецедентній практиці зазначав, що поняття «приватне життя» у значенні статті 8 Конвенції є широким поняттям, яке, серед іншого, охоплює право на встановлення та розвиток стосунків з іншими людьми (див. Niemietz v. Germany, judgment of 16 December 1992, Series A no. 251‑B, p. 33, § 29), право на «особистісний розвиток» (див. Bensaid v. the United Kingdom, no. 44599/98, § 47, ECHR 2001‑I) або право на самовизначення як таке (див. Pretty v. the United Kingdom, no. 2346/02, § 61, ECHR 2002‑III). Воно охоплює такі елементи, як імена (див. Burghartz v. Switzerland, judgment of 22 February 1994, Series A no. 280‑B, p. 28, § 24), гендерну ідентифікацію, сексуальну орієнтацію та сексуальне життя, які належать до особистої сфери, що захищається статтею 8 (див., наприклад, справу Dudgeon v. the United Kingdom, judgment of 22 October 1981, Series A no. 45, pp. 18-19, § 41, and Laskey, Jaggard and Brown v. the United Kingdom, judgment of 19 February 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-I, p. 131, § 36), а також право на повагу як до рішення мати дитину, так і до рішення не мати її (див. Evans v. the United Kingdom [GC], no. 6339/05, § 71, ECHR 2007). Вперше ЄСПЛ розглянув «діапазон інтересів» статті 8 ЄКПЛ у справі щодо положення бельгійського мовного законодавства, що стосуються освіти, на відповідність вимогам статей 8 та 14 Конвенції та статті 2 Протоколу (зокрема, права батьків франкомовних дітей у Бельгії на те, щоб їх діти навчалися французькою мовою), указавши, що метою статті 8 «не є гарантування права на освіту, яке розглядається як наслідок свободи приватного життя або прав батьків щодо освіти своїх дітей, що розглядаються як наслідок права на повагу до приватного та сімейного життя». Однак не можна стверджувати, що «освітні заходи» не можуть порушувати статтю 8 Конвенції. Рішення по справі «Манджані проти Албанії» (CASE OF MANJANI v. ALBANIA), заява 32283/23 від 10 березня 2026 року, заява стосувалася відмови, винесеної у грудні 2020 року, прийняти заявника до Школи магістратів (School of Magistrates) для навчання на прокурора через судимість, яку він отримав, будучи неповнолітнім, і за якою був юридично реабілітований. Його апеляції проти цього рішення були безрезультатними, оскільки національні суди визнали, що законодавство забороняє особам, засудженим остаточним рішенням, ставати прокурорами. 2. Оцінка Суду (а) Чи мало місце «втручання» Визнавши, що стаття 8 є застосовною (див. пункт 37 вище), Суд вважає, що відмова заявника у вступі до Школи магістратів на підставі погашеної судимості неповнолітнього може вважатися втручанням у його право на повагу до приватного життя. Щоб визначити, чи втручання становило порушення Конвенції, Суд повинен з’ясувати, чи відповідало воно вимогам статті 8 § 2, тобто чи було воно «відповідним до закону», чи переслідувало законну мету згідно з цим положенням і чи було «необхідним у демократичному суспільстві» (див. Pişkin, цитовано вище, § 203) (п. 41). (b) Чи було втручання виправданим (і) Чи було втручання «відповідно до закону» Формулювання «відповідно до закону» вимагає, щоб оскаржуваний захід мав певну основу у національному законодавстві. Закон має бути доступним для відповідної особи та передбачуваним щодо його наслідків (див. S. and Marper v. the United Kingdom [GC], nos. 30562/04 та 30566/04, § 95, ECHR 2008). Заборона на вступ заявника до Школи магістратів ґрунтувалася на статті 28(d) Закону про статус суддів та прокурорів. Тому Суд визнає, що втручання мало правову основу у національному законодавстві (п. 42). Щодо стверджування заявника про невідповідність національного законодавства вимозі «якості закону», Суд зазначає, що, як визнали національні суди, редакція статті 28(d), яка діяла на момент запровадження оскаржуваного заходу проти нього, не визначала, яку роль має відігравати реабілітація в її застосуванні. З огляду на загальний принцип, згідно з яким особи не повинні й надалі зазнавати наслідків судимості після реабілітації (див. статтю 69 Кримінального кодексу, пункт 18 вище), заявник, як видається, мав право очікувати, що його погашена судимість на момент подання заяви до Школи магістратів не буде перешкодою для його вступу (п. 43). Однак національні суди, схоже, дотримувалися логіки нової редакції статті 28(d) зі змінами, внесеними у 2021 році, поки справа заявника перебувала на розгляді у Верховному Суді, який надавав лише обмежену вагу реабілітації та надавав пріоритет характеру правопорушення та його впливу на публічний імідж магістратів, створюючи таким чином видимість ретроактивного застосування цього положення у цій справі (п. 44). Крім того, Суд зазначає, що заявник мав заповнити та подати форму самостійної декларації відповідно до Закону про декриміналізацію, який вимагав від кандидатів на різні посади в державному секторі розкриття своєї повної кримінальної історії, навіть якщо вони були реабілітовані (див. пункти 16 та 17 вище). Цей аспект посилив плутанину щодо правових стандартів, що застосовуються до кандидатів на посади магістратів, таких як заявник (п. 45). З огляду на вищезазначене Суд зберігає сумніви щодо того, чи був відповідний закон передбачуваним для заявника. Однак за обставин цієї справи немає потреби заглиблюватися в це питання далі, оскільки Суд вважає, що навіть якщо припустити, що втручання було законним, воно не було «необхідним у демократичному суспільстві» з причин, детально викладених нижче (див. пункти 48 — 59 нижче) (п. 46). (іі) Чи переслідувало втручання законну мету Суд зазначає міркування Конституційного Суду про те, що заборона на вступ заявника до Школи магістратів мала на меті гарантувати доброчесність кандидатів на посаду магістрату для захисту державної незалежності, демократичного ладу та національної безпеки (див. пункт 9 вище). Беручи до уваги також твердження Уряду про те, що втручання мало на меті відновлення довіри громадськості до системи правосуддя (див. пункт 40 вище), Суд визнає, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя переслідувало законні цілі захисту національної безпеки, громадської безпеки та прав і свобод інших осіб у значенні статті 8 § 2 (див. справу Xhoxhaj, цитовано вище, §§ 391-93) (п. 47). (iii) Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві» (а) Загальні принципи Визначаючи, чи був оскаржуваний захід «необхідним у демократичному суспільстві», Суд повинен врахувати, чи були, з огляду на справу в цілому, підстави, наведені для обґрунтування заходу, доречними та достатніми, а також чи був він пропорційним поставленим законним цілям (див. Pişkin, згадане вище, § 212) (п. 48). У цьому зв’язку Суд ще раз наголошує на принциповій важливості обов’язку обґрунтовувати адміністративні акти, що зачіпають інтереси особи (див., серед нещодавніх рішень, справу Versaci v. Italy, no. 3795/22, § 141, 15 травня 2025 року). Однак хоча первинна оцінка необхідності покладається на національні органи, остаточна оцінка того, чи є наведені для втручання підстави релевантними та достатніми, залишається предметом розгляду Судом на предмет відповідності вимогам Конвенції. Суд повинен переконатися, що національні органи застосували стандарти, які відповідали принципам, закладеним у Конвенції, і, крім того, що вони базували свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів. Щодо перегляду, проведеного національними судами, слід зазначити, що хоча стаття 8 не містить явних процесуальних вимог, Суд не може належним чином оцінити, чи були підстави, наведені національними органами влади для обґрунтування своїх рішень, «достатніми» для цілей статті 8 § 2, не визначивши водночас, чи процес прийняття рішень, розглянутий у цілому, забезпечив заявнику необхідний захист його інтересів, гарантований цією статтею (там само, §§ 141 — 143) (п. 49). Хоча й в іншому контексті Суд уже визнав, що національні органи влади можуть на законних підставах вживати заходів, які унеможливлюють виконання певними особами певних професій, що вимагають особливої довіри, однак за умови дотримання низки вимог (див. Консультативний висновок щодо того, чи можна відмовити особі у видачі дозволу на роботу охоронцем або співробітником служби безпеки на підставі її близькості до релігійного руху або приналежності до нього [GC], запит № P16-2023-001, Conseil d’État Бельгії, §§ 84 — 85 та 92, 14 грудня 2023 р.). Зокрема, Суд постановив, що аналіз ризиків, який повинні проводити національні органи влади, має враховувати характер конкретної посади, про яку йдеться (там само, § 93), і що ризик має бути предметом індивідуальної та детальної оцінки, проведеної з урахуванням особистої ситуації відповідної особи (там само, § 100), хоча й не ігноруючи повністю загальний контекст (там само, § 101). Суд додатково уточнив, що незалежно від характеру права чи інтересу, які покликаний захистити превентивний захід, має існувати реальна загроза, тобто така, що є достатньо доведеною. Запобігання суто гіпотетичній небезпеці, що подається як превентивний захід для захисту демократії та її цінностей, не може розглядатися як задоволення нагальної суспільної потреби. Для того щоб вжиття превентивних заходів було законним, органи влади можуть бути змушені зробити конкретні оцінки потенційного масштабу наслідків, до яких призвела б реалізація ризику, якби його не було усунуто вчасно. Крім того, ризик, який органи влади прагнуть запобігти своїми превентивними діями, має бути серйозним і навіть мати певну тяжкість, без чого будь-які обмеження прав та свобод інших осіб не можуть бути легітимними (там само, §§ 103 — 104). Нарешті, Суд постановив, що як індивідуальна оцінка наявності ризику, так і оцінка реальності та масштабу цього ризику відповідними національними органами влади повинні підлягати перегляду незалежним судовим органом (там само, §§ 101 та 105). Такий орган повинен мати можливість здійснювати ефективний перегляд спірного заходу, і цей перегляд, щоб відповідати вимогам Конвенції, повинен стосуватися реальності виявленого ризику, його масштабу, характеру та безпосередньої загрози (там само, § 112) (п. 50). (b) Застосування вищезазначених принципів до цієї справи Суд зазначає, що прокурори, як і судді, зобов’язані відповідати високим стандартам доброчесності під час виконання своїх професійних обов’язків та у своїх приватних справах поза посадою, щоб підтримувати довіру громадськості до доброчесності системи правосуддя (див . evdari v. Albania, no. 40662/19, § 95, 13 December 2022; див. також Європейські керівні принципи з етики та поведінки для прокурорів («Будапештські керівні принципи») та наступний Висновок № 13 (2018) щодо незалежності, підзвітності та етики прокурорів, виданий Консультативною радою європейських прокурорів Ради Європи, цитований у пунктах 22, 23 вище). Можна визнати, що для цієї мети держави можуть визначати загальні правила, що обмежують доступ до цих професій з міркувань доброчесності. Однак Суд вважає, що, в принципі, все ж потрібна індивідуальна оцінка, особливо коли йдеться про релевантність правопорушень неповнолітніх (див. пункт 50 вище) (п. 51). Щодо цієї справи, Суд зазначає, по-перше, що обґрунтування рішень національних органів влади по суті обмежувалося питанням про те, чи слід тлумачити відповідну статтю Закону про статус суддів і прокурорів таким чином, що це дискваліфікувало б осіб, реабілітованих після кримінального засудження, незважаючи на відсутність чітких положень з цього приводу. Було прийнято позицію, що реабілітацію не слід розглядати як автоматичне усунення дії статті 28(d) і що вирішальним фактором, який слід оцінювати, є характер правопорушення, навіть якщо особа була реабілітована. На думку національних органів влади, той факт, що заявник був неповнолітнім на відповідний час, не міг скасувати тяжкий характер правопорушення (п. 52). Обмежуючи свою оцінку таким чином, національні суди не провели ретельного та індивідуалізованого аналізу обставин, що стосуються заборони на вступ заявника до Школи магістратів і, як наслідок, кар’єри магістрату. Таким чином, вони не змогли належним чином збалансувати конкуруючі інтереси та обґрунтувати, чому заборона на його вступ до цього закладу була пропорційною та сумісною з поняттям поваги до приватного життя (п. 53). По-друге, і що ще важливіше, Суд зазначає, що вік заявника на момент вчинення злочину вважався малозначимим. Те саме стосувалося часу, що минув з моменту вчинення злочину, та його поведінки протягом цього періоду. Питання про тяжкість конкретного злочину, вчиненого заявником, не розглядалося, за винятком загального зауваження про те, що крадіжка є тяжким умисним злочином. Дійсно, національні суди, схоже, проігнорували висновки районного суду Булкізе, який, виносячи вирок заявнику у 2006 році, постановив, що суспільна небезпека та наслідки кримінального правопорушення були мінімальними, враховуючи те, що майно було повернуто його власнику, вік заявника та його рівень освіти на той час. Також враховуючи необхідність для заявника продовжувати навчання, суд відклав виконання покарання на три роки. Національні органи влади також не врахували характер заявника на момент його подання заяви до Магістратської школи та те, чи були якісь підстави вважати, що якщо його приймуть на навчання для магістратів та йому нададуть шанс стати прокурором, він поводитиметься таким чином, що це зашкодить іміджу прокурора. Це незважаючи на те, що заявника раніше було визнано придатним для роботи слідчим у тій самій системі прокуратури (див. пункт 11 вище) (п. 54). Підхід національних органів влади суперечить практиці Суду, в якій особлива увага приділялася віку у справах, що стосуються втручання в приватне життя. Наприклад, у справі Maslov v. Austria, яка стосувалася вислання іноземця в результаті засудження за злочини, скоєні у віці від 14 до 15 років, Велика палата постановила, що під час оцінки характеру та тяжкості злочинів, скоєних заявником, необхідно враховувати, чи вчинив він їх неповнолітнім чи дорослим (див. Maslov v. Austria [ВП], № 1638/03, § 72, ЄСПЛ 2008). Вирішальною рисою цієї справи був молодий вік, у якому заявник скоїв злочини, та, за одним винятком, їхній ненасильницький характер (там само, § 81). Якщо підставою для втручання в особисте життя особи є правопорушення, скоєні неповнолітнім, застосовується зобов’язання враховувати найкращі інтереси дитини, яке включає зобов’язання сприяти її реінтеграції (там само, §§ 82 — 83). Зобов’язання враховувати найкращі інтереси дитини закріплене у статті 3 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права дитини, тоді як стаття 40 визначає реінтеграцію як мету, якої має прагнути система ювенальної юстиції (там само; див. також пункти 24 та 25 вище). Такі ж принципи були включені до Кодексу ювенальної юстиції Албанії, який діяв на момент оскаржуваного заходу проти заявника (див. пункт 19 вище) (п. 55). Суд також постановив у справі, що стосувалася обробки та розкриття персональних даних про судимості та їхніх наслідків для приватного життя заявників у контексті майбутнього працевлаштування, що рівень втручання у приватне життя засуджених осіб, чиї судимості втратили чинність, є особливо інтрузивним з точки зору їхньої соціальної реінтеграції (див. справу N.F. and Others v. Russia, №№ 3537/15 та 8 інших, § 54, 12 вересня 2023 р.). Суд посилався на Рекомендацію № R (84) 10 Комітету міністрів Ради Європи щодо судимості та реабілітації засуджених осіб, згідно з якою будь-яке використання відомостей про судимість поза контекстом кримінального судочинства може поставити під загрозу шанси засудженої особи на соціальну реінтеграцію і тому має бути обмежене «до мінімуму» (див. пункт 20 вище). Рекомендація № R (87) 20 Комітету міністрів також закликала до впровадження комплексної політики, спрямованої на сприяння соціальній інтеграції молоді (див. пункт 21 вище) (п. 56). Нарешті Суд повторює, що реабілітація, тобто реінтеграція засудженої особи в суспільство, є необхідною в будь-якій спільноті, яка поставила людську гідність на перше місце (див. Polyakova and Others v. Russia, № 35090/09 and 3 others, § 88, 7 березня 2017 року, з подальшими посиланнями, та Danilevich v. Russia, № 31469/08, § 47, 19 жовтня 2021 року). Суд зазначає, що відповідне національне законодавство і, зокрема, Закон про декриміналізацію (2015 року), як видається, не містять жодних слів щодо наслідків реабілітації щодо доступу до широкого кола посад у державному секторі (п. 57). Не враховуючи вік заявника та ставлячись до неповнолітніх та дорослих правопорушників на рівних умовах, албанська влада не врахувала належним чином вищезазначені міркування. Крім того, не було достатньо враховано низку відповідних обставин, включаючи ненасильницький та імпульсивний характер правопорушення, скоєного заявником, яке можна розглядати як типовий акт неповнолітньої злочинності (див. Maslov, цитовано вище, § 81, та, навпаки, з необхідними змінами, Azerkane v. the Netherlands, № 3138/16, § 73, 2 червня 2020 року); тривалість часу з моменту вчинення правопорушення (див. mutatis mutandis, Hurbain v. Belgium [ВП], № 57292/16, § 221, 4 липня 2023 року); очевидно законослухняну поведінку заявника протягом цього періоду, коли він навчався та працював юристом, перш ніж стати співробітником судової поліції в прокуратурі; та його характер на відповідний час (див., mutatis mutandis, Maslov, cited above, §§ 81-85 and 87-95; İhsan Ay v. Turkey, no. 34288/04, § 40, 21 January 2014; and Gaughran v. the United Kingdom, no. 45245/15, § 94, 13 February 2020). Оскаржуваний захід був застосований на ранньому етапі професійної діяльності заявника, і тому мав значний вплив з точки зору його тривалості (на відміну від Denisov, згаданого вище, § 128). Таким чином, підхід національних органів влади до справи заявника не включав ретельну та достатньо індивідуалізовану оцінку його особистої ситуації (п. 58). З огляду на вищезазначені обставини, заборона на зарахування заявника до Школи магістратів для проходження підготовки на посаду прокурора на підставі судимості за злочин, вчинений у неповнолітньому віці, за який він був реабілітований, була непропорційною (п. 59). Відповідно мало місце порушення статті 8 Конвенції (п. 60). ІІ. Інші стверджені порушення Конвенції Заявник скаржився на порушення своїх прав, гарантованих статтею 6 § 1 Конвенції, через те, як було застосовано національне законодавство у провадженні щодо рішення про відмову у зарахуванні його до Школи магістратів, а також на порушення його права на освіту, передбаченого статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Однак, з огляду на обставини справи, аргументи сторін та свої висновки відповідно до статті 8 Конвенції, Суд вважає, що він розглянув основні правові питання, порушені в цій скарзі, і що немає необхідності виносити окреме рішення щодо цих додаткових скарг (див. Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania [GC], no. 47848/08, § 156, ECHR 2014) (п. 61). З цих причин Суд одноголосно 1. Оголошує скаргу за статтею 8 Конвенції щодо рішення не допустити заявника до Школи магістратів для навчання на посаду прокурора на підставі погашеної судимості неповнолітнього прийнятною; 2. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції; 3. Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та обґрунтованість решти скарг відповідно до статті 6 § 1 Конвенції та статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції; 4. Постановляє: (а) що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли рішення набуде статусу остаточного відповідно до статті 44 § 2 Конвенції, 4500 євро (чотири тисячі п’ятсот євро), які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом, що діє на дату розрахунку, плюс будь-який податок, що може нараховуватися, як компенсацію за моральну шкоду; (б) що з моменту закінчення вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначену суму нараховуються прості відсотки за ставкою, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку протягом періоду прострочення, плюс три процентні пункти; 5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. ВІСНИК НААУ № 3 (119) Автор публікації: Віталій Ковтун Віталій Ковтун доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н. Автор публікації: Марина Ковтун Марина Ковтун шеф-редактор Вісника НААУ, адвокат, доцент кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н. Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Прецедентна практика ЄСПЛ «Право на повагу до приватного життя» (ст 8 ЄКПЛ)

Головна цитата