Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Право на службове житло: правові підстави та практичний механізм реалізації після втрати чинності ЖКУ

15 лютого 2026 року на підставі прийнятого Закону № 4751 «Про основні засади житлової політики» фактично втрачає чинність переважна більшість норм Житлового кодексу України. Тобто Законом № 4751 ЖК було офіційно скасовано.

Однак згідно із Прикінцевими та Перехідними положеннями Закону № 4751 низка статей ЖК залишаються чинними до моменту прийняття окремих спеціальних законів про соціальне та службове житло — ст. 31 — 42, 43 — 46, 47 — 49, 51 — 53, 57 — 60, 71, 72, 127 — 132-2, що продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи (п.п. 1).

Тобто в межах житлової політики, затвердженої Законом № 4751 (ч. 7 ст. 30), впроваджується цифровізація обліку житла через ЄІАЖС та Реєстр житлових потреб, де відображатиметься весь житловий фонд, черги (вони переходять у цифровий формат, обробка заяв стає автоматизованою) та подані заяви, що мінімізує корупційні ризики, а також відповідні програми та фонди житлової політики.

Відповідно втратили чинність ст. 118 — 126 ЖК, які стосувалися регулювання користування службовими жилими приміщеннями, а ухвалення Закону № 4751 кардинально змінює механізм реалізації права осіб на службове житлом, замінюючи детальну Главу в ЖК як масштабну «декомунізацію» на загальні засади житлової політики як оновлення житлового законодавства. Закон № 4751 фокусується на ефективному управлінні житловими фондами, але не містить деталізованого механізму користування службовим житлом (не містить главу 3 щодо службового житла, яка була в ЖК). Він установлює лише загальні вектори, що вимагає подальшої розробки нових нормативно-правових актів або застосування інших правових норм (правовий режим службового житла для військових, поліцейських, рятувальників і суддів регулюється спеціальними законами та підзаконними актами, що визначають порядок надання, користування і звільнення житлових приміщень, забезпечення їх житлом на час служби).

За п. 16 ст. 1 Закону № 4751 службове житло — житло, що надається в оренду особам, які у зв’язку з характером трудових відносин, проходженням служби повинні проживати за місцем роботи або поблизу нього.

Тобто це визначення підкреслює чіткий принцип тимчасовості службового житла:

— воно не є способом розв’язання житлової проблеми «назавжди», а є інструментом для виконання обов’язків щодо діяльності, яка пов’язана з характером трудових відносин, проходженням служби. Тепер для забезпечення службовим житлом використовуються нові механізми (тимчасове проживання, державна підтримка);

— службове житло є частиною інфраструктури роботодавця, а не соціальною допомогою в загальному сенсі

— право користування службовим житлом має похідний характер від трудових правовідносин і проходження служби, оскільки як тільки відносини припиняються (звільнення, закінчення контракту, переведення), то особа втрачає право на користування цим житлом.

Стаття 30 Закону № 4751 визначає правові засади забезпечення громадян службовим житлом, що належить до державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади через механізми оренди.

Ця стаття встановлює, що порядок (процедура, вимоги, форма) надання службового житла визначаються КМУ (ст. 16 Закону № 4751), підставою є рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування (ст. 19, 20 Закону № 4751), а договір оренди укладається за затвердженою КМУ формою.

Отже, підставою надання службового житла вже є не ордер на таке житло, а рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування або уповноваженого ними суб’єкта. Виходячи з цього, рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування або уповноваженого ними суб’єкта самі по собі не створюють права користування службовим житлом, оскільки рішення, прийняті цими органами, є підставою для укладення договору оренди службового житла.

Перелік категорій осіб, яким може надаватися службове житло з державного житлового фонду, визначається КМУ, а перелік категорій осіб, яким може надаватися службове житло з житлового фонду територіальної громади, визначається відповідним органом місцевого самоврядування.

Зауважимо, що житло державного житлового фонду або житлового фонду територіальних громад не підлягає обміну, поділу, використанню для вселення інших осіб без згоди власника, приватизації, продажу та іншому відчуженню, крім випадків, передбачених законом, а у випадку житлового фонду територіальних громад не підлягає відчуженню, крім передачі в оренду з правом викупу та інших випадків, передбачених законом (ч. 3 ст. 12, 13 Закону № 4751).

Службове житло надається як об’єкт нерухомості з правом користування, а не на праві власності, а строк користування пов’язується зі строком трудових відносин, оскільки за договором оренди службового житла службове майно передається у користування за плату на певний строк. Якщо проживання у службовому житлі пов’язане зі строком, який установлено договором оренди службового житла, то, відповідно, існує також процедура виселення з такого житла.

Відповідно службове житло з державного чи комунального фонду надається на підставі договору оренди службового житла особам, чия робота / служба вимагає проживання за місцем роботи або поблизу місця роботи. Воно призначене для тимчасового проживання на час трудових відносин, проходження служби, а припинення трудових відносин є підставою для припинення права користування службовим житлом та виселення з такого житла.

Держава гарантує кожному право на житло відповідно до Конституції України, Закону № 4751 та інших законів України. Держава створює умови, за яких громадяни можуть побудувати, придбати або орендувати житло. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну плату відповідно до закону (ст. 47 Конституції України). Житло є складовим елементом достатнього життєвого рівня, право на який має кожен (ст. 48 Конституції України).

Ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, які встановлені законом. Забороняються виселення, переселення та відселення осіб, які є стороною спору про підстави їх виселення та/або їх проживання у житлі, та/або виселення з житла, до вирішення такого спору в досудовому чи судовому порядку відповідно до закону, крім визначених законом випадків відселення у зв’язку з ліквідацією наслідків аварій, пожеж, інших надзвичайних ситуацій, збройної агресії (ст. 33 Закону № 4751).

Службове житло є похідним від трудового або службового статусу особи.

Можливість отримання особою службового житла прямо пов’язана з її перебуванням у трудових відносинах із підприємством, установою, організацією та наявною у зв’язку з цим потребою проживання за місцем роботи або поблизу нього. Незважаючи на те, що за чинним законодавством України використання службового житла не має постійного характеру, оскільки обмежується часом перебування особи, якій воно було надане, у трудових правовідносинах із роботодавцем. Відтак той, хто користується службовим житловим приміщенням, усвідомлює свій обов’язок щодо його звільнення після припинення трудових правовідносин із підприємством, установою, організацією, яка є власником службового житла.

Отже, припинення трудового договору є юридичним фактом, який тягне за собою припинення права користування службовим житлом та виселення з такого житла.

Звільнення працівника розглядається судами як припинення основної умови, за якої надавалося право проживання у службовому житлі.

Так, за справою № 711/5752/24 підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів є черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло, що є об’єктом. З урахуванням суспільно-політичної ситуації у країні та критичного економічного стану, які обумовлені військовою агресією з боку РФ та бойовими діями через повномасштабне вторгнення на територію України збройних формувань агресора, внаслідок чого зруйновано (знищено) значну частину державного житлового фонду, що, у свою чергу, зумовило переміщення відповідної категорії працівників всередині країни, наявність у держави нагальної потреби у цільовому використанні об’єктів державного житлового фонду є очевидною. У цьому випадку у відповідачів не було підстав для застосування принципу правомірних очікувань, а саме збереження за собою житла для проживання, оскільки вони заселилися у спірне житло тимчасово, маючи змогу розуміти, що їх право на проживання у службовому житлі обмежується часом перебування у трудових відносинах з УБС. Тобто на інше вони і не мали підстав розраховувати.

Отже, за цих умов застосування такого заходу, як виселення відповідачів із безпідставно зайнятого ними житлового приміщення державного житлового фонду, є таким, що здійснюється згідно із законом, має легітимну мету, а також є необхідним і пропорційним заходом втручання у права відповідачів.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц зробила висновок, що «навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин із роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування зазначених правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем має легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, за загальним правилом, особи втрачають право користування службовим жилим приміщенням і підлягають виселенню з нього без надання іншого житла після того, як припинили існувати підстави для вселення та проживання у службовому жилому приміщенні, зокрема, у разі припинення трудових відносин із підприємством, установою, організацією, переміщення військовослужбовців по службі, пов’язаного з переїздом в іншу місцевість, колишніх членів сім’ї військовослужбовця, які проживають при ньому після розірвання шлюбу, тощо.

Оскільки службове житло має призначення (проживання громадян, які у зв’язку з характером їх трудових відносин (або проходженням служби) повинні мешкати безпосередньо за місцем роботи чи поблизу нього), то втрата статусу працівника анулює правову підставу для користування службовим приміщенням.

Припинення трудових відносин з особою (крім осіб з інвалідністю, які отримали ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням ними службових обов’язків під час здійснення трудових відносин або проходженням служби у суб’єкта надання службового житла, та деяких інших категорій осіб, передбачених законом) є підставою для припинення права користування службовим житлом і виселення з такого житла відповідно до законодавства у порядку, передбаченому договором оренди.

Так, право дітей на користування житлом, за загальним правилом, не є самостійним, а походить від права на житло її батьків (право слідування), внаслідок чого дитина має право користуватися тим житлом, яким користуються її батьки і при розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Перелік категорій осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла без надання іншого житла, визначається КМУ.

Виселення з житла державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади з наданням іншого житла у порядку, визначеному відповідним договором оренди, здійснюється з таких підстав:

1) реконструкція, реставрація або капітальний ремонт житла, якщо відповідні роботи не можуть бути проведені без виселення орендаря (користувача);

2) знесення житла за результатами обстеження стану житлових будинків у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України;

3) аварійний стан житла, що створює безпосередню загрозу обвалу або становить небезпеку для життя і здоров’я мешканців, що підтверджено результатами технічного обстеження, проведеного відповідно до законодавства;

4) переведення житлового приміщення у нежитлове у зв’язку з його технічним станом, реконструкцією або іншими обставинами, що унеможливлюють його подальше використання для проживання через фактично втрачені житлові функції;

5) визнання житла непридатним для проживання в установленому законодавством порядку;

6) з інших підстав, визначених законом. У разі відмови орендаря (користувача) від переселення в інше житло на підставі рішення суду здійснюється його примусове виселення (ст. 33 Закону № 4751).

Зауважимо, що за п. 8 ст. 16 Закону № 4751 до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері житлової політики належить порядок визначення розміру плати за його оренду.

Особи, які відповідно до договору оренди службового житла з державного житлового фонду або з житлового фонду територіальної громади проживають у службовому житлі, самостійно вносять плату за оренду такого житла, якщо інше не передбачено законодавством, а також оплачують житлово-комунальні послуги відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189.

Зауважимо, що сам по собі факт користування особою квартирою, утримання її в належному стані, проведення капітального та поточного ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. Ураховуючи ті обставини, що квартира, стосовно якої позивач просить визнати за ним право власності за набувальною давністю, є власністю відповідача, який не відмовився від права власності на спірний об’єкт нерухомого майна, це унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень ст. 344 Цивільного кодексу України. Оскільки спірна квартира (житло) є службовою, то вона не може вважатися безтитульною.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Виходячи з цього, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка надалі претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування).

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності — добросовісність заволодіння майном.

Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об’єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Отже, право власності на службове житло не може бути набуте за набувальною давністю, оскільки проживання в ньому не є безтитульним і добросовісним володінням. Тривале користування службовим житлом, його утримання та проведення ремонтів тощо не створюють підстав для набуття права власності.

Спеціальний режим надання службового житла для військових, поліцейських, ДСНС зазначено у частинах 3 та 11 ст. 30 Закону № 4751, які кореспондуються зі спеціальними НПА: Кодекс цивільного захисту України від 02.10.2012 № 5403, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.91 № 2011, Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580.

Так, за ст. 119 Кодексу цивільного захисту України до отримання житла особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту надається житлове приміщення в гуртожитку або службове житло в порядку і на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. У разі відсутності в органу чи підрозділу цивільного захисту вільних житлових приміщень у гуртожитку чи вільного службового житла такий орган або підрозділ виплачує за рахунок коштів державного бюджету особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту за їхнім бажанням грошову компенсацію за піднайм (найм, оренду) житла в порядку, розмірі та на умовах, установлених Кабінетом Міністрів України.

Звільнення осіб рядового чи начальницького складу зі служби цивільного захисту (крім осіб, які мають вислугу на службі 20 років і більше та звільнені зі служби за станом здоров’я, за віком, у зв’язку зі скороченням штату або проведенням інших організаційних заходів, осіб, які стали особами з інвалідністю I чи II групи, та членів їхніх сімей, а також членів сімей осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які загинули (померли) або пропали безвісти під час виконання службових обов’язків), є підставою для припинення права користування службовим житлом і виселення відповідно до законодавства.

Порядок надання службового житла військовим визначається КМУ та відомчими актами Міністерства оборони, оскільки держава забезпечує військовослужбовців житловими приміщеннями, зокрема службовими (ст. 12 Закону № 2011).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі у процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44).

Також ЄСПЛ зазначив таке: «Коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років та що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами, та що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов’язані з найманням. Підхід, застосований національними судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов’язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та що це право було втрачено у зв’язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі «Садов’як проти України», заява № 17365/14, § 32-35).

Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, має легітимну мету, визначену в п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зробила такий висновок: «Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов’язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем має легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції.

ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім’ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення ст. 8 Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що втручання, на яке скаржився заявник, мало легітимну мету — захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житла у зв’язку зі службою (рішення від 16.02.2017 у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, та інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов’язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення зазначеної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09.10.2007 у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

У ст. 96 Закону № 580 встановлено особливості забезпечення службовим житлом. Поліцейські можуть отримувати службове житло або приміщення в гуртожитках у порядку, визначеному житловим законодавством. Керівники органів поліції мають право виплачувати компенсацію за оренду житла поліцейським, які не мають власної нерухомості за місцем служби.

Поліцейські та працівники поліції реалізують право на житло шляхом безоплатного набуття права власності або користування службовим житлом. Поліцейським і працівникам поліції, які у зв’язку з характером роботи або проходженням служби повинні проживати за місцем роботи чи поблизу від нього, та членам їхніх сімей можуть надаватися житлові приміщення в гуртожитках і службове житло в порядку та на умовах, визначених КМУ.

Порядок надання службових житлових приміщень і користування ними в Національній поліції України затверджений наказом МВС від 24.07.2025 № 503, який визначає механізм надання службових житлових приміщень поліцейським, державним службовцям і працівникам центрального органу управління поліції, територіальних (у тому числі міжрегіональних) органів Національної поліції України (органи поліції), закладів та установ, що належать до сфери управління Національної поліції України (заклади, установи поліції), та користування ними.

Спори, пов’язані із захистом права на житло незалежно від форми власності, вирішуються в судовому порядку відповідно до закону. Сторони можуть вжити заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю або у випадках, якщо такі заходи є обов’язковими згідно із законом (ст. 40 Закону № 580).

Відповідно після втрати чинності ЖК на практиці суди, вирішуючи спірні питання користування службовим житлом, можуть застосовувати таку модель:

1. Установити правову підставу користування (рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування, договір оренди службового житла).

2. Визначити, чи припинилися трудові відносини з працівником.

3. Проаналізувати гарантії (військова служба, інвалідність, наявність дітей).

4. Застосувати норми чинного законодавства про припинення користування службовим житлом.

5. Оцінити, чи належним чином були дотримані порядок надання та припинення права користування службовим житлом, умови договору оренди службового житла, а також пропорційність виселення з огляду на ст. 47 Конституції України.

— житлова реформа змінює сам статус службового житла, але впроваджується формат орендного житла. Отже, відбулася трансформація системи користування службовими приміщеннями, як спеціального житлово-адміністративного механізму, в оренду такого житла, як комплексної договірної моделі з галузевими особливостями;

— Законом № 4751 установлюється право користування службовим житлом на підставі договору оренди службового житла, підкреслюється функціональна необхідність проживання за місцем роботи або поблизу нього та закладається тимчасовий характер права користування таким житлом;

— службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов’язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники, які його потребують. Отже, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем має легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції.

Ольга Розгон

доц., к. ю. н.

	12:09 Вт 31.03.26
Право на службове житло: правові підстави та практичний механізм реалізації після втрати чинності ЖКУ
Головна цитата «Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов’язують трудові правовідносини», - доц., к. ю. н. О. Розгон 15 лютого 2026 року на підставі прийнятого Закону № 4751 «Про основні засади житлової політики» фактично втрачає чинність переважна більшість норм Житлового кодексу України. Тобто Законом № 4751 ЖК було офіційно скасовано. Однак згідно із Прикінцевими та Перехідними положеннями Закону № 4751 низка статей ЖК залишаються чинними до моменту прийняття окремих спеціальних законів про соціальне та службове житло — ст. 31 — 42, 43 — 46, 47 — 49, 51 — 53, 57 — 60, 71, 72, 127 — 132-2, що продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи (п.п. 1). Тобто в межах житлової політики, затвердженої Законом № 4751 (ч. 7 ст. 30), впроваджується цифровізація обліку житла через ЄІАЖС та Реєстр житлових потреб, де відображатиметься весь житловий фонд, черги (вони переходять у цифровий формат, обробка заяв стає автоматизованою) та подані заяви, що мінімізує корупційні ризики, а також відповідні програми та фонди житлової політики. Відповідно втратили чинність ст. 118 — 126 ЖК, які стосувалися регулювання користування службовими жилими приміщеннями, а ухвалення Закону № 4751 кардинально змінює механізм реалізації права осіб на службове житлом, замінюючи детальну Главу в ЖК як масштабну «декомунізацію» на загальні засади житлової політики як оновлення житлового законодавства. Закон № 4751 фокусується на ефективному управлінні житловими фондами, але не містить деталізованого механізму користування службовим житлом (не містить главу 3 щодо службового житла, яка була в ЖК). Він установлює лише загальні вектори, що вимагає подальшої розробки нових нормативно-правових актів або застосування інших правових норм (правовий режим службового житла для військових, поліцейських, рятувальників і суддів регулюється спеціальними законами та підзаконними актами, що визначають порядок надання, користування і звільнення житлових приміщень, забезпечення їх житлом на час служби). За п. 16 ст. 1 Закону № 4751 службове житло — житло, що надається в оренду особам, які у зв’язку з характером трудових відносин, проходженням служби повинні проживати за місцем роботи або поблизу нього. Тобто це визначення підкреслює чіткий принцип тимчасовості службового житла: — воно не є способом розв’язання житлової проблеми «назавжди», а є інструментом для виконання обов’язків щодо діяльності, яка пов’язана з характером трудових відносин, проходженням служби. Тепер для забезпечення службовим житлом використовуються нові механізми (тимчасове проживання, державна підтримка); — службове житло є частиною інфраструктури роботодавця, а не соціальною допомогою в загальному сенсі — право користування службовим житлом має похідний характер від трудових правовідносин і проходження служби, оскільки як тільки відносини припиняються (звільнення, закінчення контракту, переведення), то особа втрачає право на користування цим житлом. Стаття 30 Закону № 4751 визначає правові засади забезпечення громадян службовим житлом, що належить до державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади через механізми оренди. Ця стаття встановлює, що порядок (процедура, вимоги, форма) надання службового житла визначаються КМУ (ст. 16 Закону № 4751), підставою є рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування (ст. 19, 20 Закону № 4751), а договір оренди укладається за затвердженою КМУ формою. Отже, підставою надання службового житла вже є не ордер на таке житло, а рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування або уповноваженого ними суб’єкта. Виходячи з цього, рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування або уповноваженого ними суб’єкта самі по собі не створюють права користування службовим житлом, оскільки рішення, прийняті цими органами, є підставою для укладення договору оренди службового житла. Перелік категорій осіб, яким може надаватися службове житло з державного житлового фонду, визначається КМУ, а перелік категорій осіб, яким може надаватися службове житло з житлового фонду територіальної громади, визначається відповідним органом місцевого самоврядування. Зауважимо, що житло державного житлового фонду або житлового фонду територіальних громад не підлягає обміну, поділу, використанню для вселення інших осіб без згоди власника, приватизації, продажу та іншому відчуженню, крім випадків, передбачених законом, а у випадку житлового фонду територіальних громад не підлягає відчуженню, крім передачі в оренду з правом викупу та інших випадків, передбачених законом (ч. 3 ст. 12, 13 Закону № 4751). Службове житло надається як об’єкт нерухомості з правом користування, а не на праві власності, а строк користування пов’язується зі строком трудових відносин, оскільки за договором оренди службового житла службове майно передається у користування за плату на певний строк. Якщо проживання у службовому житлі пов’язане зі строком, який установлено договором оренди службового житла, то, відповідно, існує також процедура виселення з такого житла. Відповідно службове житло з державного чи комунального фонду надається на підставі договору оренди службового житла особам, чия робота / служба вимагає проживання за місцем роботи або поблизу місця роботи. Воно призначене для тимчасового проживання на час трудових відносин, проходження служби, а припинення трудових відносин є підставою для припинення права користування службовим житлом та виселення з такого житла. Держава гарантує кожному право на житло відповідно до Конституції України, Закону № 4751 та інших законів України. Держава створює умови, за яких громадяни можуть побудувати, придбати або орендувати житло. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну плату відповідно до закону (ст. 47 Конституції України). Житло є складовим елементом достатнього життєвого рівня, право на який має кожен (ст. 48 Конституції України). Ніхто не може бути виселений із займаного житла або обмежений у праві користування житлом інакше, ніж за рішенням суду та з підстав і в порядку, які встановлені законом. Забороняються виселення, переселення та відселення осіб, які є стороною спору про підстави їх виселення та/або їх проживання у житлі, та/або виселення з житла, до вирішення такого спору в досудовому чи судовому порядку відповідно до закону, крім визначених законом випадків відселення у зв’язку з ліквідацією наслідків аварій, пожеж, інших надзвичайних ситуацій, збройної агресії (ст. 33 Закону № 4751). Службове житло є похідним від трудового або службового статусу особи. Можливість отримання особою службового житла прямо пов’язана з її перебуванням у трудових відносинах із підприємством, установою, організацією та наявною у зв’язку з цим потребою проживання за місцем роботи або поблизу нього. Незважаючи на те, що за чинним законодавством України використання службового житла не має постійного характеру, оскільки обмежується часом перебування особи, якій воно було надане, у трудових правовідносинах із роботодавцем. Відтак той, хто користується службовим житловим приміщенням, усвідомлює свій обов’язок щодо його звільнення після припинення трудових правовідносин із підприємством, установою, організацією, яка є власником службового житла. Отже, припинення трудового договору є юридичним фактом, який тягне за собою припинення права користування службовим житлом та виселення з такого житла. Звільнення працівника розглядається судами як припинення основної умови, за якої надавалося право проживання у службовому житлі. Так, за справою № 711/5752/24 підтвердженням наявності нагальної суспільної потреби у виселенні відповідачів є черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло, що є об’єктом. З урахуванням суспільно-політичної ситуації у країні та критичного економічного стану, які обумовлені військовою агресією з боку РФ та бойовими діями через повномасштабне вторгнення на територію України збройних формувань агресора, внаслідок чого зруйновано (знищено) значну частину державного житлового фонду, що, у свою чергу, зумовило переміщення відповідної категорії працівників всередині країни, наявність у держави нагальної потреби у цільовому використанні об’єктів державного житлового фонду є очевидною. У цьому випадку у відповідачів не було підстав для застосування принципу правомірних очікувань, а саме збереження за собою житла для проживання, оскільки вони заселилися у спірне житло тимчасово, маючи змогу розуміти, що їх право на проживання у службовому житлі обмежується часом перебування у трудових відносинах з УБС. Тобто на інше вони і не мали підстав розраховувати. Отже, за цих умов застосування такого заходу, як виселення відповідачів із безпідставно зайнятого ними житлового приміщення державного житлового фонду, є таким, що здійснюється згідно із законом, має легітимну мету, а також є необхідним і пропорційним заходом втручання у права відповідачів. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц зробила висновок, що «навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин із роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування зазначених правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа. З моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем має легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції з прав людини та основоположних свобод. Відповідно до ст. 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Отже, за загальним правилом, особи втрачають право користування службовим жилим приміщенням і підлягають виселенню з нього без надання іншого житла після того, як припинили існувати підстави для вселення та проживання у службовому жилому приміщенні, зокрема, у разі припинення трудових відносин із підприємством, установою, організацією, переміщення військовослужбовців по службі, пов’язаного з переїздом в іншу місцевість, колишніх членів сім’ї військовослужбовця, які проживають при ньому після розірвання шлюбу, тощо. Оскільки службове житло має призначення (проживання громадян, які у зв’язку з характером їх трудових відносин (або проходженням служби) повинні мешкати безпосередньо за місцем роботи чи поблизу нього), то втрата статусу працівника анулює правову підставу для користування службовим приміщенням. Припинення трудових відносин з особою (крім осіб з інвалідністю, які отримали ушкодження здоров’я, пов’язане з виконанням ними службових обов’язків під час здійснення трудових відносин або проходженням служби у суб’єкта надання службового житла, та деяких інших категорій осіб, передбачених законом) є підставою для припинення права користування службовим житлом і виселення з такого житла відповідно до законодавства у порядку, передбаченому договором оренди. Так, право дітей на користування житлом, за загальним правилом, не є самостійним, а походить від права на житло її батьків (право слідування), внаслідок чого дитина має право користуватися тим житлом, яким користуються її батьки і при розгляді судом спорів щодо виселення дитини обов’язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Перелік категорій осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла без надання іншого житла, визначається КМУ. Виселення з житла державного житлового фонду або житлового фонду територіальної громади з наданням іншого житла у порядку, визначеному відповідним договором оренди, здійснюється з таких підстав: 1) реконструкція, реставрація або капітальний ремонт житла, якщо відповідні роботи не можуть бути проведені без виселення орендаря (користувача); 2) знесення житла за результатами обстеження стану житлових будинків у порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України; 3) аварійний стан житла, що створює безпосередню загрозу обвалу або становить небезпеку для життя і здоров’я мешканців, що підтверджено результатами технічного обстеження, проведеного відповідно до законодавства; 4) переведення житлового приміщення у нежитлове у зв’язку з його технічним станом, реконструкцією або іншими обставинами, що унеможливлюють його подальше використання для проживання через фактично втрачені житлові функції; 5) визнання житла непридатним для проживання в установленому законодавством порядку; 6) з інших підстав, визначених законом. У разі відмови орендаря (користувача) від переселення в інше житло на підставі рішення суду здійснюється його примусове виселення (ст. 33 Закону № 4751). Зауважимо, що за п. 8 ст. 16 Закону № 4751 до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері житлової політики належить порядок визначення розміру плати за його оренду. Особи, які відповідно до договору оренди службового житла з державного житлового фонду або з житлового фонду територіальної громади проживають у службовому житлі, самостійно вносять плату за оренду такого житла, якщо інше не передбачено законодавством, а також оплачують житлово-комунальні послуги відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189. Зауважимо, що сам по собі факт користування особою квартирою, утримання її в належному стані, проведення капітального та поточного ремонтів, здійснення оплати за житлово-комунальні послуги не є підставою для виникнення у неї права власності за набувальною давністю. Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником. Ураховуючи ті обставини, що квартира, стосовно якої позивач просить визнати за ним право власності за набувальною давністю, є власністю відповідача, який не відмовився від права власності на спірний об’єкт нерухомого майна, це унеможливлює застосування до спірних правовідносин положень ст. 344 Цивільного кодексу України. Оскільки спірна квартира (житло) є службовою, то вона не може вважатися безтитульною. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього. Виходячи з цього, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка надалі претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування). Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності — добросовісність заволодіння майном. Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об’єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію. Отже, право власності на службове житло не може бути набуте за набувальною давністю, оскільки проживання в ньому не є безтитульним і добросовісним володінням. Тривале користування службовим житлом, його утримання та проведення ремонтів тощо не створюють підстав для набуття права власності. Спеціальний режим надання службового житла для військових, поліцейських, ДСНС зазначено у частинах 3 та 11 ст. 30 Закону № 4751, які кореспондуються зі спеціальними НПА: Кодекс цивільного захисту України від 02.10.2012 № 5403, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.91 № 2011, Закон України «Про Національну поліцію» від 02.07.2015 № 580. Так, за ст. 119 Кодексу цивільного захисту України до отримання житла особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту надається житлове приміщення в гуртожитку або службове житло в порядку і на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України. У разі відсутності в органу чи підрозділу цивільного захисту вільних житлових приміщень у гуртожитку чи вільного службового житла такий орган або підрозділ виплачує за рахунок коштів державного бюджету особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту за їхнім бажанням грошову компенсацію за піднайм (найм, оренду) житла в порядку, розмірі та на умовах, установлених Кабінетом Міністрів України. Звільнення осіб рядового чи начальницького складу зі служби цивільного захисту (крім осіб, які мають вислугу на службі 20 років і більше та звільнені зі служби за станом здоров’я, за віком, у зв’язку зі скороченням штату або проведенням інших організаційних заходів, осіб, які стали особами з інвалідністю I чи II групи, та членів їхніх сімей, а також членів сімей осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту, які загинули (померли) або пропали безвісти під час виконання службових обов’язків), є підставою для припинення права користування службовим житлом і виселення відповідно до законодавства. Порядок надання службового житла військовим визначається КМУ та відомчими актами Міністерства оборони, оскільки держава забезпечує військовослужбовців житловими приміщеннями, зокрема службовими (ст. 12 Закону № 2011). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі у процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, § 41, 44). Також ЄСПЛ зазначив таке: «Коли національні органи судової влади дійшли висновку, що вселення не відповідало чинним правовим положенням, вони надали цьому аспекту першочергове значення, жодним чином не врівноваживши його з аргументами заявників, що цей захід покладе на них надмірний тягар. Крім того, жодним чином не було розглянуто такі питання, як те, що з моменту вселення заявників разом із другим заявником до спірного житлового приміщення пройшло дванадцять років та що заявники виконали все, що від них вимагалось для належної реєстрації компетентним органом влади їх наймачами, та що протягом усього відповідного періоду вони добросовісно сплачували всі платежі, пов’язані з найманням. Підхід, застосований національними судами, сам по собі є проблематичним, оскільки він призвів до того, що вони не оцінили пропорційність виселення заявників. Із цього приводу суд звертає увагу на аргумент Уряду, що будь-яке право на тимчасове зайняття відповідного житлового приміщення було тісно пов’язане зі статусом військовослужбовця другого заявника та що це право було втрачено у зв’язку з його звільненням з військової служби. Суд у принципі готовий визнати, що цей аргумент міг бути важливим для вирішення питання щодо пропорційності. Проте його не було включено до обґрунтування національного суду, який ухвалив рішення про виселення. Отже, аргументи Уряду з цього приводу мають бути відхилені. Суд уже констатував порушення статті 8 Конвенції в інших справах, коли у контексті провадження щодо виселення заявники не могли вимагати здійснення оцінки пропорційності такого втручання. Суд не знаходить підстав, щоб дійти іншого висновку у цій справі. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 8 Конвенції» (рішення ЄСПЛ від 17.05.2018 у справі «Садов’як проти України», заява № 17365/14, § 32-35). Виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, має легітимну мету, визначену в п. 2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття жилого приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги під час вирішення питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зробила такий висновок: «Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов’язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники. Відтак виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем має легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції. ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім’ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення ст. 8 Конвенції. ЄСПЛ зазначив, що втручання, на яке скаржився заявник, мало легітимну мету — захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житла у зв’язку зі службою (рішення від 16.02.2017 у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71). Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56). Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, та інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов’язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення зазначеної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 09.10.2007 у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63). У ст. 96 Закону № 580 встановлено особливості забезпечення службовим житлом. Поліцейські можуть отримувати службове житло або приміщення в гуртожитках у порядку, визначеному житловим законодавством. Керівники органів поліції мають право виплачувати компенсацію за оренду житла поліцейським, які не мають власної нерухомості за місцем служби. Поліцейські та працівники поліції реалізують право на житло шляхом безоплатного набуття права власності або користування службовим житлом. Поліцейським і працівникам поліції, які у зв’язку з характером роботи або проходженням служби повинні проживати за місцем роботи чи поблизу від нього, та членам їхніх сімей можуть надаватися житлові приміщення в гуртожитках і службове житло в порядку та на умовах, визначених КМУ. Порядок надання службових житлових приміщень і користування ними в Національній поліції України затверджений наказом МВС від 24.07.2025 № 503, який визначає механізм надання службових житлових приміщень поліцейським, державним службовцям і працівникам центрального органу управління поліції, територіальних (у тому числі міжрегіональних) органів Національної поліції України (органи поліції), закладів та установ, що належать до сфери управління Національної поліції України (заклади, установи поліції), та користування ними. Спори, пов’язані із захистом права на житло незалежно від форми власності, вирішуються в судовому порядку відповідно до закону. Сторони можуть вжити заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю або у випадках, якщо такі заходи є обов’язковими згідно із законом (ст. 40 Закону № 580). Відповідно після втрати чинності ЖК на практиці суди, вирішуючи спірні питання користування службовим житлом, можуть застосовувати таку модель: 1. Установити правову підставу користування (рішення місцевих державних адміністрацій / органів місцевого самоврядування, договір оренди службового житла). 2. Визначити, чи припинилися трудові відносини з працівником. 3. Проаналізувати гарантії (військова служба, інвалідність, наявність дітей). 4. Застосувати норми чинного законодавства про припинення користування службовим житлом. 5. Оцінити, чи належним чином були дотримані порядок надання та припинення права користування службовим житлом, умови договору оренди службового житла, а також пропорційність виселення з огляду на ст. 47 Конституції України. Таким чином, робимо висновки: — житлова реформа змінює сам статус службового житла, але впроваджується формат орендного житла. Отже, відбулася трансформація системи користування службовими приміщеннями, як спеціального житлово-адміністративного механізму, в оренду такого житла, як комплексної договірної моделі з галузевими особливостями; — Законом № 4751 установлюється право користування службовим житлом на підставі договору оренди службового житла, підкреслюється функціональна необхідність проживання за місцем роботи або поблизу нього та закладається тимчасовий характер права користування таким житлом; — службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов’язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники, які його потребують. Отже, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем має легітимну мету в розумінні ст. 8 Конвенції. ВІСНИК НААУ № 1-2 (118) Автор публікації: Ольга Розгон Ольга Розгон доц., к. ю. н. Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Право на службове житло: правові підстави та практичний механізм реалізації після втрати чинності ЖКУ

Головна цитата