Дискреція повноважень військових частин та ТЦК vs ефективний спосіб правового захисту у судовій практиці
Головна цитата
«У разі, якщо законодавство передбачає прийняття лише одного конкретного рішення, це не є реалізацією дискреції, оскільки не є повноваженням, а є обов’язком суб’єкта владних повноважень таке рішення прийняти», - адвокат В. Одинцова
Звертаючись за захистом порушеного права до судової гілки влади, громадяни досить часто стикаються із протистоянням ефективності судового рішення та дискреції суб’єкта владних повноважень. Переважна більшість таких справ, а як наслідок — найбільша кількість правових висновків з питань дискреції повноважень, є предметом розгляду судів адміністративної юрисдикції. Правова ж проблематика полягає в тому, що забезпечення ефективного правового захисту у конкретних правовідносинах може перетинатися та навіть суперечити дотриманню дискреції владних повноважень суб’єкта.
За своїм юридичним змістом під дискреційними повноваженнями розуміється комплекс прав та обов’язків, за якими суб’єкт владних повноважень самостійно визначає повний або частковий вид і зміст управлінського рішення. При цьому визначене на власний розсуд рішення має бути прийняте в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тобто бути правомірним.
Здійснення судового контролю над управлінським рішенням при обранні конкретного способу правового захисту покладає на суд обов’язок скористатися власною дискрецією, проте судова практика з одних і тих самих правових питань не є однозначною, що вказує на проблематику забезпечення її єдності.
Із введенням воєнного стану чисельно зросла кількість судових проваджень щодо оскарження та визнання неправомірними дій чи бездіяльності військових частин та територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки. Зокрема, за захистом порушеного права громадяни найчастіше звертаються з питань:
— неправомірної відмови територіального центру комплектування та соціальної підтримки у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;
— неправомірної постановки на військовий облік у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки після виключення;
— неправомірної відмови військової частини у задоволенні рапорту про звільнення з військової служби.
При зверненні за захистом порушеного права формування позовних вимог включає визнання неправомірними конкретних дій чи бездіяльності, що можуть бути виражені в акті індивідуальної дії, та зобов’язання суб’єкта владних повноважень вчинити конкретну дію. Найбільша розгалуженість судової практики виникає саме під час розгляду судом позовних вимог у частині зобов’язання, адже позивачі у цих категоріях справ просять суд забезпечити вчинення конкретної дії: надати відстрочку; виключити з військового обліку; звільнити з військової служби.
Задовольняючи позовні вимоги в повному обсязі, суди виходять із мотивів найефективнішого способу правового захисту порушеного права, адже кожен, чиї права та свободи було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
В іншій частині судових рішень суд обмежується зобов’язанням повторно розглянути заяву чи рапорт з урахуванням висновків, викладених у мотивувальній частині рішення суду, з посиланням на дискрецію суб’єкта владних повноважень у частині прийняття того чи іншого управлінського рішення. Відсутність єдності судової практики з даного правового питання чітко простежується при детальному аналізі Єдиного державного реєстру судових рішень.
З розгляду кожної наведеної категорії справ проаналізовано 50 судових рішень, ухвалених за 2025 рік, у яких суди дійшли висновку про неправомірність прийнятого суб’єктом владних повноважень управлінського рішення, з яких:
— 31 судове рішення містить резолютивну частину про зобов’язання повторно розглянути заяву про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та прийняти обґрунтоване рішення з урахуванням висновків суду, тоді як 19 судових рішень містять зобов’язання прийняти рішення про надання відстрочки;
— 23 судових рішення містять резолютивну частину про зобов’язання виключити особу з військового обліку, тоді як 27 судових рішень містять зобов’язання повторно розглянути заяву громадянина;
— 21 судове рішення зобов’язує військову частину ухвалити управлінське рішення про звільнення громадянина з військової служби, тоді як 29 судових рішень містять зобов’язання повторно розглянути рапорт з урахуванням висновків суду у справі.
При прийнятті рішення про зобов’язання вчинити конкретну дію суди виходять із того, що забезпечення реального та повного поновлення суб’єктивних прав у складених правовідносинах не може бути віднесено до дискреційних повноважень, а отже, за відсутності обставин для застосування дискреції перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається.
Конституційний Суд України виходить із того, що принцип правової визначеності не виключає визнання за органом державної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними. Цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з іншого — наявність можливості у особи передбачати дії цих органів.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення. Тобто адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб’єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи.
На підставі викладеного суди доходять висновку, що будь-який інший спосіб захисту, на переконання суду, не буде ефективним та справедливим, оскільки фактично допущені суб’єктом владних повноважень порушення будуть виправлятися за рахунок особи, щодо якої було допущено порушення.
Підхід, за яким ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, знаходить своє практичне втілення і в практиці Європейського суду з прав людини, згідно з якою при оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, у якому вони діють, а також особисті обставини заявника.
При встановленні судами порушення застосування суб’єктом владних повноважень конкретної норми, що призвело до неправомірної відмови у задоволенні заяви громадянина та порушення права особи, застосування дискреції не уявляється можливим через відсутність альтернативи. Іншими словами, якщо згідно з чинним законодавством громадянин беззаперечно володіє правом та бажає його реалізувати у спосіб та порядку, встановлених законом, належним способом правового захисту є зобов’язання суб’єкта владних повноважень прийняти конкретне управлінське рішення, яким забезпечити реалізацію цього права.
При встановленні ж процедурних порушень розгляду звернення, без урахування аспектів, які б виключали застосований вид та зміст управлінського рішення, а також за наявності вибору з кількох юридично допустимих рішень, має бути застосована дискреція.
У ситуації, коли судовою гілкою влади з посиланням на дискрецію не задовольняються вимоги про зобов’язання суб’єкта владних повноважень прийняти конкретне управлінське рішення при встановленні очевидної протиправності оскаржуваного, створюються обставини, за яких судове рішення може не досягнути своєї головної мети — ефективності, адже не виключається подальша протиправна поведінка адміністративного органу, а отже, не виключається і необхідність повторного звернення до суду за захистом порушеного права.
Перевірка адміністративними судами виключно формальної законності реалізації дискреції дедалі частіше піддається обґрунтованій критиці, що призводить до поступового розширення меж судового контролю за дискреційними повноваженнями адміністративних органів. У разі, якщо законодавство передбачає прийняття лише одного конкретного рішення, це не є реалізацією дискреції, оскільки не є повноваженням, а є обов’язком суб’єкта владних повноважень таке рішення прийняти. Індивідуалізація та врахування судами фактичних обставин, які супроводжували процес прийняття управлінського рішення, дозволять краще розмежовувати дискрецію як повноваження суб’єкта та наголошувати на його обов’язку діяти певним чином.
Валерія Одинцова
адвокат
Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені
"Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.