Межа відповідальності. Як медіа і адвокати сперечалися про ототожнення адвоката з клієнтом

Головна цитата

«Право на захист потребує реальних гарантій, а свобода слова — чітких меж, які відділяють інформування і критику від таврування та колективної вини»

Круглий стіл НААУ «Закон про ототожнення: баланс між правом на захист і свободою слова» показав, що дискусія навколо відповідальності за публічне ототожнення адвоката з клієнтом виходить далеко за межі суто професійної теми. У залі говорили одночасно про безпеку і незалежність захисту, про свободу слова та ризик самоцензури, про те, як працює право на відповідь і судовий захист, і де проходить межа між нейтральним згадуванням адвоката у справі та формуванням образу «співучасника».

Не створити іншу проблему

Виконавчий директор Національної асоціації медіа Катерина М’яснікова погодилася, що проблема ототожнення адвоката з клієнтом існує і потребує вирішення.

«Безсумнівно, вона є великим викликом не тільки для адвокатури, але й для суспільства в цілому, тому що право на захист є таким же базовим правом, як і важливим правом, як і інші права і свободи. І тому вирішення цієї проблеми потрібне», – сказала вона.

Водночас представник медіаспільноти поставила поруч інше базове право — свободу вираження поглядів і свободу слова — і наголосила, що, усуваючи одну проблему, важливо не створити іншу.

Ключовим ризиком вона назвала формулювання закону: на її думку, термін «ототожнення» може тлумачитися надто широко, а відтак створює відчуття заборони та залишає простір для дискреції органам, які застосовуватимуть норму. «Коли я говорила з колегами, які також долучалися до внутрішньої медійної дискусії з цього приводу, а головне побоювання полягає в тому, що слово «ототожнення» має досить широке трактування. І по суті ототожнення може бути те, що журналіст просто скаже, що адвокат захищав певну людину, ту чи іншу людину», – пояснила К.Мʼяснікова, додавши, що розуміє те, що задум законодавця був інший.

Через таку невизначеність, застерегла спікерка, журналісти можуть вдаватися до самоцензури, відмовлятися від важливих тем або, навпаки, сприймати застосування норми як тиск у випадках, які вони не вважають ототожненням. «І от відсутність цієї ясності створює відчуття, що насправді це є заборона, – пояснила очільниця Національної асоціації медіа. – А це означає, що журналісти можуть або вдаватися до самоцензури, або тобто і навпаки не братися за певні теми, які важливі для суспільства, про які потрібно говорити».

Як вихід К.М’яснікова запропонувала уточнити і розкрити формулювання, щоб прибрати ризики зловживань. Окремо вона наголосила на важливості попереднього діалогу між журналістською та адвокатською спільнотами до ухвалення подібних регулювань, а також на потребі спільної просвітницької роботи, аби аудиторія краще розуміла роль адвоката як гаранта права на захист.

Про нерозуміння

Член Національної спілки журналістів України Сергій Лямець запропонував дивитися на дискусію не як на непорозуміння щодо змісту норми, а як на ситуацію, де, за його словами, існують «незацікавлені сторони», і важливо з’ясувати причини такої незацікавленості, попри заявлений євроінтеграційний контекст.

«Я гадаю, що наш випадок не з тієї категорії, коли хтось чогось не розуміє, коли люди не розуміють важливості цієї норми, важливості захисту адвокатів чи будь-яких представників професій, які передбачають постійний ризик віднесення професійної діяльності», – зауважив він і провів паралель між журналістикою та адвокатурою, які є «дуже тотожними сферами за ризиками та за специфікою діяльності».

С.Лямець згадав статистику загибелі журналістів у світі, акцентуючи, що насильство, погрози та тиск зростають, зокрема через конфлікт із впливовими інтересами та державною машиною. У цьому ж ключі він описав явище емоційного перенесення провини клієнта на адвоката, коли захисника сприймають як співучасника лише через виконання професійного обов’язку. «Тобто ми перетинаємося у точці, де є великий вплив системи і великий вплив певних людей, які зараз мають силу нав’язувати свою точку зору, свою поведінку. І саме про це зараз треба казати, коли ми з’ясовуємо, хто не зацікавлений у тому, щоб створити механізм захисту адвокатів», – пояснив свою позицію журналіст.

Окремо він заперечив наявність загрози свободі слова від ухвалених змін. «Ми з колегами у Національній спілці розглядали цей законопроект з точки зору того, чи ці формулювання певним чином обмежуватимуть свободу слова і чи заважатимуть вони провадити професійну журналістську діяльність. Я скажу своє глибоке переконання і переконання своїх колег, що цієї загрози немає», – відзначив С.Лямець. – Звісно, що в Україні можуть навіть найсвітлішу норму перетворити на якесь опудало і застосовувати його як потрібно. Я нікому не відкрию таємницю, що саме так у багатьох кейсах і відбувається».

Більше того, за його переконанням закон виписаний недостатньо сильно. «Я особисто не дуже вірю в те, що цей закон в разі його підписання додасть дуже багато балів на користь адвокатів. Тому що цей механізм, який прописаний у цьому законі, я вважаю навіть недостатньо сильним. Тому що адвокат має довести спочатку комісії, потім суду, що його було ототожнено. Потім він має отримати ще рішення суду мало того, що про накладення штрафу, а може ще й про спростування про те, щоб ЗМІ змінило формулювання… Це в сучасних умовах України майже неможливо», – сумнівається журналіст.

Попри це він підтримав необхідність такого регулювання як кроку до формування культури взаємної поваги й роботи інституцій.

Інші механізми

Юрист Інституту масової інформації Володимир Зеленчук прямо не погодився з позицією колеги і заявив, що ІМІ вбачає в законі загрози. Як приклад він описав ситуацію, коли журналістку не допустили до відкритого судового засідання після клопотання адвоката, який стверджував, що вона є свідком у кримінальному провадженні, і суд ухвалив рішення про її видалення.

У звʼязку із цим медіаюрист поставив питання, чи не створює норма КУпАП ризик притягнення до відповідальності, якщо журналістка публічно опише такі дії адвоката, зокрема вказуючи, що той, на її погляд, діє в інтересах клієнта і намагається «відбілити» репутацію клієнта, створити про нього позитивне враження, а це робить його залежною від клієнта особою. «І очевидно, що якщо вона про це напише, вона вже може підпадати під дію цієї статті. І це неправильно», – переконаний В.Зеленчук – І ми бачимо насправді не тільки в цьому прикладі, а в багатьох інших прикладах, зокрема журналістських розслідувань, що дійсно ця стаття може використовуватися для того, аби придушити свободу слова».

Далі він зазначив, що не знаходив прикладів запровадження саме адміністративної відповідальності за ототожнення адвоката з клієнтом у європейських країнах. «Насправді, я просто проводив дослідження, я не побачив в жодній європейській країні, щоб приймалася саме адміністративна відповідальність за ототожнення адвоката з клієнтом», – відзначив юрист, відзначивши, що заборона ототожнення є важливою для змагальності.

На його переконання, дотримання гарантії можуть забезпечувати інші механізми. Він назвав процесуальні запобіжники (зокрема реагування суду на некоректні оцінки ролі захисника), дисциплінарні механізми щодо представників системи правосуддя. «Адвокат може скаржитися у Вищу раду правосуддя чи КДКП, якщо це прокурор. Тобто, такі механізми передбачені. Я розумію, що можливо вони досить часто не працюють, але ми маємо розуміти, що вони не працюють щодо різних сторін. І це вже питання до самих цих механізмів», – пояснив В.Зеленчук.

Окремо він послався на цивільно-правовий захист через позови про спростування недостовірної інформації, а також право на відповідь та згадав статтю 43 Закону «Про медіа».

Право, яке не працює

Відштовхнувшись від тези про наявні механізми захисту, адвокат Ростислав Кравець заявив, що проблема не в їх існуванні, а в практичній реалізації. Він наголосив, що право на відповідь і спростування в реальних конфліктах із медіа часто не дають результату, а пораду «зверніться до суду» в українських умовах сприймають як спосіб відмовити у вирішенні питання по суті.

Як приклад він навів ситуацію, коли після публікації матеріалу про нібито фінансування українських адвокатів Російською Федерацією він звернувся до медіа, яке поширило цей матеріал, по право на відповідь. Але отримав відмову з поясненням, що мали на увазі не його. Водночас того ж дня один із політиків, посилаючись на цей матеріал, публічно написав, що Кравець «фінансується Москвою», і адвокат поставив запитання, як діяти в такій ситуації та хто має реагувати.

Окремо він розкритикував судову практику у справах про недостовірну інформацію: за його словами, трапляються рішення, коли суд визнає відомості недостовірними, але, посилаючись на свободу слова, відмовляє у видаленні чи спростуванні. «Що пише суддя в своєму рішенні? Що дійсно ця інформація недостовірна. Однак з огляду на те, що є право на свободу слова, в частині спростування цієї інформації чи видалення цієї інформації – відмовити. Хай хто читає, той робить для себе висновок», – навів приклад адвокат. Він описав і наслідки в соцмережах, коли після таких публікацій формується хвиля коментарів і стигматизації, попри формальне визнання інформації неправдивою.

Розглядаючи питання гарантій, Р.Кравець порушив проблему стандартів і статусу професій. Якщо в адвокатурі все чітко (адвокат склав іспит, отримав свідоцтво), то в медіасфері не зовсім зрозуміло: хто є журналістом у прикладному сенсі, чи має він редакційне завдання, яке видання представляє, і як це впливає на сприйняття заяв про гарантії журналістської діяльності.

Завершуючи, Р.Кравець висловив сумнів, що новий закон автоматично запрацює, згадавши про відсутність практики притягнення журналістів до відповідальності за чинними нормами, і запропонував ідею публічного реєстру рішень щодо недостовірності матеріалів як інструменту суспільної оцінки доброчесності авторів. «Я думаю, що варто зробити відкритий реєстр журналістів стосовно того, скільки рішень суддів стосовно їх статей було визнано, що інформація недостовірна», – запропонував він.

«На жаль, у нас дуже часто, особливо в час війни, намагаються створити хайп на тому, що хтось поганий отримати собі підписників, при цьому не розуміючи, що вони наносять шкоду не виключно цьому адвокату, а наносять шкоду системі, в тому числі Україні», – резюмував Р.Кравець.

Процесуальний статус, а не професія

Коментуючи наведений медійною стороною приклад із видаленням журналістки із судового засідання, адвокат Ігор Фомін нагадав процесуальне правило: закон не передбачає можливості свідку слухати матеріали і слухати допити інших осіб до того, як він сам не буде допитаний судом. Якщо такі свідки є в залі судового засідання, вони зобов’язані піти з цього залу судового засідання. «Якщо адвокат побачив, що в переліку, який доданий до обвинувального акта заявлена особа, яка знаходиться в залі судового засідання, то він зобов’язаний звернути на це увагу суду. І це ніяким чином не зачіпає свободу слова. Це може бути журналіст, це може бути інший адвокат, це може бути прокурор. Професія цієї людини не має ніякого значення. Має лише значення, що це є процесуальна фігура в суді», – наголосив І.Фомін.

Додатково він пояснив, що він розуміє під ототожненням адвоката з клієнтом. Він навів приклад Ради адвокатів Одеської області, де, в приміщенні розміщено ікону адвоката, який був канонізований, оскільки захищав людей у «буремні часи» і був розстріляний разом із підзахисними. Саме такі випадки, за словами І.Фоміна, і демонструють сутність ототожнення: коли адвоката карають разом із клієнтом лише через виконання професійного обов’язку.

Він також підкреслив, що обов’язок адвоката не зводиться лише до захисту прав конкретної людини, а має й суспільний вимір: не допустити притягнення до відповідальності невинного та забезпечити, щоб винний отримав пропорційне покарання. З цієї логіки, на його думку, випливає ключова теза: ототожнювати адвоката і клієнта є неприпустимо.

Відповідати за хайп

Керівник Українського інституту розвитку медіа Олена Громницька сказала, що бачить у темі два аспекти: «беззаперечний» і «дискутивний».

До беззаперечного вона віднесла актуальність і необхідність законодавчих змін, про які йдеться, пов’язавши їх із захистом прав людини, принципом незалежності адвоката й адвокатури як опори правосуддя, а також із потребою «єдиних правил гри» в європейській спільноті. «Все це дотримано в рамках закону, який я читала, і тому можу як медіа експерт говорити про те, що цей закон є на сьогоднішній день конче необхідним», – резюмувала вона.

Дискутивним аспектом О.Громницька назвала межу взаємодії з медіа, насамперед у частині відповідальності та процесуальних моментів. Вона зазначила, що через адміністративну відповідальність медіа, на її думку, схильні «перестраховуватися», водночас у практиці медійного середовища не завжди є готовність відповідати за «хайп». «Я говорю це доволі прагматично, але ми розуміємо, що медіа дуже рідко вбачають за необхідне відповідати за той хайп, який дуже часто існує», – пояснила вона.

Також керівник інституту погодилася з тим, що в медіа може домінувати морально-оцінний підхід і клішування, коли людину тривалий час асоціюють із певною роллю чи особою. «Таких ситуацій, коли ми співпрацюємо з адвокатами і виконуємо свої повноваження, функції, компетенції, як консультанти з питань піару та консультанти з питань правозахисту, ми переживаємо це весь час. Але межа, про яку я говорю, – це межа неможливості і про що не всі медіа, як мені здається, розуміють», – пояснила О.Громницька.

Як можливий практичний вихід вона запропонувала продовжувати фахові обговорення і, за потреби, готувати окремі роз’яснення щодо процедур і спірних моментів, які, за її словами, медіа «донині не вбачає досконалою». На її думку, такі дискусії потрібні на кожному етапі взаємодії з медіа.

О.Громницька також наголосила на необхідності розділяти юридично визначену відповідальність і емоційні оцінки, а ключовою умовою взаємодії назвала взаємну повагу, зазначивши, що дискусія показала готовність медіаекспертів і медіаюристів до співпраці.

Стартова точка

Тож дискусія показала, що сама проблема ототожнення адвоката з клієнтом не заперечується ні адвокатською, ні медійною стороною: всі учасники, по суті, говорили про один і той самий ризик — коли виконання професійної ролі починають трактувати як спільну відповідальність за дії іншої особи. Різниця була не в тому, чи потрібен захист, а в тому, як він має працювати, щоб не перетворитися на інструмент тиску або самоцензури.

Тому ключовий нерв — це практичність. Навіть ті механізми, які формально існують (право на відповідь, спростування, судові позови), в реальному житті часто не дають швидкого і передбачуваного результату або залишають простір для маніпуляцій. На цьому тлі заборона ототожнення та встановлення відповідальності за її порушення має сприйматися як спроба поставити мінімальну «рамку» для публічної дискусії: не заборонити згадку чи критику, а відсікати саме підміну ролей, коли адвоката подають як «частину злочину» лише тому, що він здійснює захист.

Водночас обговорення зафіксувало і другий висновок: якщо держава вводить відповідальність, вона має забезпечити ясність застосування. Саме тому продовження діалогу, напрацювання роз’яснень і професійних стандартів комунікації виглядають не як альтернатива закону, а як його необхідне «прикладне» продовження. Інакше будь-яка норма залишиться або декларацією, або приводом для конфлікту.

У підсумку круглий стіл фактично зійшовся в одному: право на захист потребує реальних гарантій, а свобода слова — чітких меж, які відділяють інформування і критику від таврування та колективної вини. Закон у цій конструкції виглядає не фінішем, а стартовою точкою для формування сталої практики, де професійна роль не стає підставою для покарання або дискредитації.

Матеріал опубліковано у виданні «ADVOKAT POST».

Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.

© 2026 Unba.org.ua Всі права захищені
"Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.