Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Інтеграція осіб з інвалідністю в життя суспільства: європейські стандарти та практика Європейського комітету з соціальних прав

Питання інтеграції осіб з інвалідністю в життя суспільства посідає центральне місце в європейській системі захисту прав людини та розглядається як складова реалізації принципів рівності й недискримінації. У документах Ради Європи послідовно простежується відхід від медичної та опікунської моделей інвалідності на користь соціальної й правозахисної моделей, відповідно до яких інвалідність розуміється як результат взаємодії особи з бар’єрами в суспільстві. Рекомендація Rec(2006)5 Комітету міністрів закріплює обов’язок держав активно усувати ці бар’єри та створювати умови для повної участі осіб з інвалідністю у сферах освіти, зайнятості, охорони здоров’я, політичного та культурного життя.

Парламентська асамблея Ради Європи у Рекомендаціях 1185 (1992) та 1592 (2003) розвиває підхід, за яким реабілітація та соціальна інтеграція мають бути спрямовані на забезпечення незалежного життя та самовизначення осіб з інвалідністю. Наголошується, що ізоляція, сегрегація та виключення з процесів ухвалення рішень становлять форми дискримінації, несумісні з європейськими стандартами прав людини. Інтеграція розглядається не як соціальна пільга, а як позитивний обов’язок держави, який охоплює доступність середовища, рівний доступ до праці та освіти, а також реальну участь осіб з інвалідністю у формуванні політик, що їх стосуються.

Позиція Комісара Ради Європи з прав людини, викладена у Документі з актуальних питань 2012 року, конкретизує ці підходи через тлумачення статті 19 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, зосереджуючись на праві на самостійне життя та проживання в громаді. У цьому контексті підкреслюється несумісність примусової інституалізації з сучасними стандартами прав людини та необхідність розвитку послуг підтримки в громаді. У сукупності ці документи формують цілісну європейську модель інтеграції осіб з інвалідністю, яка має важливе значення для держав, що реформують соціальну та правову політику, зокрема, для України в умовах зростання кількості осіб з інвалідністю внаслідок війни.

Для цього проаналізуємо позицію Європейського комітету соціальних прав.

Рішення Європейського комітету соціальних прав за скаргою Міжнародної федерації з прав людини (FIDH) проти Бельгії (скарга № 75/2011), яке прийнято 18 березня 2013 р., повідомлення здійснено 26 березня 2013 р., оприлюднення 27 липня 2013 р.

Фабула справи. Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) подала колективну скаргу проти Бельгії (№ 75/2011) до Європейського комітету соціальних прав, стверджуючи, що в державі існує системний і тривалий дефіцит відповідних житлових та соціальних послуг для дорослих осіб з інвалідністю, які потребують значної допомоги, а також для їхніх сімей. За твердженням заявника, нестача місць у закладах денного й нічного догляду, відсутність належних консультативних та допоміжних служб і нерівномірний регіональний розподіл таких послуг призводять до фактичного позбавлення цієї вразливої групи ефективного доступу до соціальних і медичних послуг, житла, автономії, соціальної інтеграції та участі в житті громади. FIDH вважала, що така ситуація становить порушення низки положень Переглянутої Європейської соціальної хартії, зокрема статей 14 (право на соціальні послуги), 13§3 (право на соціальну та медичну допомогу), 15§3 (право осіб з інвалідністю на незалежність і соціальну інтеграцію), 16 (право сім’ї на соціальний, правовий та економічний захист) і 30 (право на захист від бідності та соціального виключення), як окремо, так і у поєднанні зі статтею Е (заборона дискримінації). Особливо наголошувалося, що відсутність належної системи підтримки змушує осіб з тяжкою інвалідністю та їхні сім’ї жити в умовах ізоляції, бідності та повної залежності від родичів.

Попередні зауваження Комітету щодо відповідальності держави. Комітет насамперед нагадав базові принципи міжнародної відповідальності держав. Він прямо послався на статтю 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно до якої: «Сторона не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання договору»

Комітет також зазначив, що відповідно до загальних норм міжнародного права: «Дії будь-якого державного органу вважаються діями цієї держави за міжнародним правом, незалежно від того, чи виконує цей орган законодавчі, виконавчі, судові чи будь-які інші функції»

У цьому контексті Комітет підкреслив, що федеративний устрій Бельгії та розподіл повноважень між федеральними, регіональними та місцевими органами не можуть звільняти державу від відповідальності за виконання Хартії. Навіть якщо певні функції делеговані, «остаточна відповідальність за реалізацію офіційної політики лежить на державі»

Комітет визначив, що скарги FIDH стосуються насамперед організації, доступності та якості соціальних послуг. У зв’язку з цим він вирішив розглянути справу послідовно з точки зору: статті 14 Хартії; статті 13§3; статті 15§3; статті 16; статті 30; статті E у поєднанні з відповідними матеріальними положеннями

Комітет вказав, що хоча FIDH посилається на ст.14 загалом, реальний зміст скарги стосується організації, спеціалізації, географічного розподілу та якості соціальних послуг, а це належить саме до матеріальної сфери ст.14§1; п.2 ст.14 (про участь організацій у створенні/підтримці послуг) тут не є релевантним. (п.104) Комітет “перекваліфіковує” рамку: в центрі не абстрактна участь організацій, а ефективність і доступність соціальних послуг. (п.104)

Комітет сформулював, що ст.14§1 створює індивідуальне право осіб у залежному становищі на соціальні послуги (п.105), а виконання державою означає не лише існування послуг, а їх якість, контроль якості та здатність гарантувати рівний та ефективний доступ (п.106). Він підкреслив загальну доктрину: права Хартії мають бути забезпечені не лише теоретично, а й фактично, і потребують практичних дій, а не тільки законодавства (п.107). Доступ має бути гарантований законом і на практиці та реально задовольняти потреби користувачів; також важливі критерії доступу, процедури рішень і засоби оскарження (п.108).

Специфіка для осіб з інвалідністю та зв’язок із CRPD (ст.19)

Комітет визнав осіб з інвалідністю вразливою групою для цілей ст.14§1 (п.109) і пояснив, що рівний та ефективний доступ означає різноманітні/диверсифіковані форми догляду в громаді, які максимально відповідають індивідуальним потребам і забезпечують можливість вільного вибору (п.110). Далі Комітет прямо спирався на Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, вказавши на її значення для європейських тенденцій (п.112) і детально навів зміст ст.19 CRPD: право жити в суспільстві “нарівні з іншими”, вибір місця проживання та доступні послуги підтримки, що відповідають потребам (п.113). Позиція Комісара РЄ підкреслює, що свобода вибору щодо видів послуг і способу їх надання є ключовою, а “одна альтернатива інституціоналізації” не створює реального вибору (п.114). Також Комітет послався на Rec(2006)5, зокрема на вимогу обґрунтованої мультидисциплінарної оцінки потреб і перегляду підтримки (п.115).

Комітет визнав, що не може нав’язувати державі конкретну модель підтримки - це сфера розсуду (п.121). Проте, одночасно наголосив, що ст.14§1 може бути порушена, якщо обраний підхід є особливо недосконалим, з огляду на потреби осіб з тяжкою інвалідністю та вимогу диверсифікації послуг (п.122). Він окремо підкреслив, що виключення осіб з інвалідністю з рішень щодо догляду/розміщення змушує їх або приймати невідповідні форми послуг, або виходити за межі “підходу соціальних послуг” (п.134). Критично: через тривалі черги та практику пріоритетності заяв Комітет зробив висновок, що уряд не виконав позитивного обов’язку забезпечити кількість місць, яка відповідає попиту; отже, рівний і ефективний доступ не гарантується на практиці (п.138), і це становить порушення ст.14§1 (п.139).

Комітет пояснив перетин ст.13§3 і ст.14: обидві стосуються соціальних послуг, хоч і з різними формулюваннями (п.158). Він уточнив ціль ст.13§3: консультації й персональна допомога для запобігання/полегшення нужди, орієнтована на осіб без достатніх ресурсів (п.159). Однак щодо осіб з тяжкою інвалідністю Комітет підкреслив, що їхній догляд не може мислитися як “швидке відновлення самостійності”, а радше як поєднання стану залежності з імперативом гідності (п.164). З огляду на це, і враховуючи загальність ст.14 та неможливість штучно розділяти допомогу для цієї групи, Комітет вирішив розглядати питання в межах ст.14, а не як автономне питання за ст.13§3 (пп.165–166).

Стаття 15§3 - інтеграція та участь у житті громади

Комітет сформулював, що ст.15§3 вимагає узгодженої політики інвалідності з позитивними заходами, правовою основою та координацією (п.172). Він деталізував, що потрібні механізми оцінки бар’єрів, доступні технічні засоби (з урахуванням внеску/можливостей) та послуги підтримки (п.173), а також усунення бар’єрів не лише комунікації й пересування, а й доступу до дозвілля, транспорту, житла тощо (п.174). У контексті тяжкої інвалідності Комітет визнав застосовність ст.15§3: якщо люди залишаються вдома через відсутність доступу до закладів догляду, держава має забезпечити, щоб соціальні служби робили необхідні пристосування житла для гідного життя й інтеграції (п.175). Водночас у підсумку Комітет не встановив порушення ст.15§3.

Комітет нагадав, що держави повинні враховувати вплив рішень на вразливі групи, зокрема осіб з інвалідністю, а також на їхні сім’ї, які несуть “найважчий тягар” через недоліки інституційної системи (п.185). У резолютивній частині Комітет встановив порушення ст.16.

Комітет підтвердив, що ст.30 вимагає позитивних заходів щодо груп, які вважаються соціально виключеними/незахищеними, включно з дорослими особами з інвалідністю, які не мають доступу до центрів догляду та проживання (п.193). Він також наголосив на потребі загального та скоординованого підходу, який включає аналітичну основу, пріоритети, заходи та збір статистики (п.194). У висновках Комітет встановив порушення ст.30, але не встановив порушення ст.E у поєднанні зі ст.30 (резолютивна частина). Комітет визнав, що ситуація веде до виключення й потребує комплексної державної політики (ст.30), але не кваліфікував її як дискримінацію саме в “зв’язці” E+30.

Стаття E - недискримінація у поєднанні з іншими статтями

Комітет прямо вказав, що ст.E охоплює дискримінацію за ознакою інвалідності через формулу “інший статус” (п.206), і підкреслив заборону також непрямої дискримінації, яка виникає, коли не враховано релевантні відмінності або не вжито заходів, щоб права були реально доступними для всіх (п.206). Далі Комітет визначив, що порівняння у справах щодо тяжкої інвалідності здійснюється з усіма іншими особами (з інвалідністю меншої тяжкості або без інвалідності), які претендують на соціальні послуги (п.207), та підкреслив особливу вразливість цієї групи й зв’язок із гідністю (п.208). У підсумку Комітет встановив порушення ст.E у поєднанні зі ст.14§1 (через недостатню кількість закладів догляду, що фактично виключало багатьох осіб з доступу), а також порушення ст.E у поєднанні зі ст.16; водночас не встановив порушень E+13§3, E+15§3, E+30, а також не встановив порушення E+14§1 щодо відсутності установ консультацій у Брюсселі (резолютивна частина).

Комітет визнав порушення: ст.14§1 (двічі — доступ до послуг і відсутність установ допомоги в Брюсселі), ст.16, ст.30, ст.E+14§1 (в частині дефіциту закладів), ст.E+16; не визнав автономного питання за ст.13§3, не встановив порушення ст.15§3, та відхилив частину зв’язок за ст.E (зокрема E+30). (резолютивна частина).

Узагальнюючи підходи Ради Європи та практику Європейського комітету соціальних прав, можна зробити висновок, що інтеграція осіб з інвалідністю в життя суспільства розглядається не як факультативна соціальна політика, а як комплексний правовий обов’язок держави, що випливає з принципів рівності, недискримінації та поваги до людської гідності. Хартія та її тлумачення Комітетом вимагають від держав не лише формального визнання прав, а й створення ефективних, доступних і різноманітних механізмів їх реалізації на практиці, зокрема у сферах соціальних послуг, житла, підтримки сім’ї та запобігання соціальному виключенню.

Рішення у справі FIDH проти Бельгії чітко демонструє, що дефіцит послуг, тривалі черги, відсутність реального вибору та перекладання тягаря догляду на сім’ї розцінюються Комітетом як порушення позитивних зобов’язань держави. Особливо значущим є підхід Комітету до осіб з тяжкою інвалідністю: їхня інтеграція не може оцінюватися за логікою “реабілітації до самостійності”, а має будуватися навколо поваги до гідності, автономії та права жити в громаді за підтримки адекватних соціальних сервісів. При цьому посилання на внутрішній розподіл повноважень або фінансові труднощі не звільняє державу від міжнародної відповідальності.

У ширшому контексті, включно з ситуацією військових та ветеранів, які набули інвалідності внаслідок служби, ці стандарти набувають особливої актуальності. Європейська практика виходить із того, що навіть за наявності міркувань національної безпеки чи особливого статусу служби держава не може допускати фактичного виключення осіб з інвалідністю з доступу до підтримки, участі та представництва. Для України це означає необхідність формування цілісної політики інтеграції, яка поєднує загальні стандарти захисту прав осіб з інвалідністю з окремими, адресними рішеннями для ветеранів війни, забезпечуючи не декларативне, а реальне включення цих осіб у суспільне життя.

Вікторія Поліщук

голова Комітету НААУ з питань трудового права

	11:44 Пн 29.12.25
Інтеграція осіб з інвалідністю в життя суспільства: європейські стандарти та практика Європейського комітету з соціальних прав
Головна цитата «Рішення у справі FIDH проти Бельгії чітко демонструє, що дефіцит послуг, тривалі черги, відсутність реального вибору та перекладання тягаря догляду на сім’ї розцінюються Комітетом як порушення позитивних зобов’язань держави», - адвокат В. Поліщук Питання інтеграції осіб з інвалідністю в життя суспільства посідає центральне місце в європейській системі захисту прав людини та розглядається як складова реалізації принципів рівності й недискримінації. У документах Ради Європи послідовно простежується відхід від медичної та опікунської моделей інвалідності на користь соціальної й правозахисної моделей, відповідно до яких інвалідність розуміється як результат взаємодії особи з бар’єрами в суспільстві. Рекомендація Rec(2006)5 Комітету міністрів закріплює обов’язок держав активно усувати ці бар’єри та створювати умови для повної участі осіб з інвалідністю у сферах освіти, зайнятості, охорони здоров’я, політичного та культурного життя. Парламентська асамблея Ради Європи у Рекомендаціях 1185 (1992) та 1592 (2003) розвиває підхід, за яким реабілітація та соціальна інтеграція мають бути спрямовані на забезпечення незалежного життя та самовизначення осіб з інвалідністю. Наголошується, що ізоляція, сегрегація та виключення з процесів ухвалення рішень становлять форми дискримінації, несумісні з європейськими стандартами прав людини. Інтеграція розглядається не як соціальна пільга, а як позитивний обов’язок держави, який охоплює доступність середовища, рівний доступ до праці та освіти, а також реальну участь осіб з інвалідністю у формуванні політик, що їх стосуються. Позиція Комісара Ради Європи з прав людини, викладена у Документі з актуальних питань 2012 року, конкретизує ці підходи через тлумачення статті 19 Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, зосереджуючись на праві на самостійне життя та проживання в громаді. У цьому контексті підкреслюється несумісність примусової інституалізації з сучасними стандартами прав людини та необхідність розвитку послуг підтримки в громаді. У сукупності ці документи формують цілісну європейську модель інтеграції осіб з інвалідністю, яка має важливе значення для держав, що реформують соціальну та правову політику, зокрема, для України в умовах зростання кількості осіб з інвалідністю внаслідок війни. Для цього проаналізуємо позицію Європейського комітету соціальних прав. Рішення Європейського комітету соціальних прав за скаргою Міжнародної федерації з прав людини (FIDH) проти Бельгії (скарга № 75/2011), яке прийнято 18 березня 2013 р., повідомлення здійснено 26 березня 2013 р., оприлюднення 27 липня 2013 р. Фабула справи. Міжнародна федерація з прав людини (FIDH) подала колективну скаргу проти Бельгії (№ 75/2011) до Європейського комітету соціальних прав, стверджуючи, що в державі існує системний і тривалий дефіцит відповідних житлових та соціальних послуг для дорослих осіб з інвалідністю, які потребують значної допомоги, а також для їхніх сімей. За твердженням заявника, нестача місць у закладах денного й нічного догляду, відсутність належних консультативних та допоміжних служб і нерівномірний регіональний розподіл таких послуг призводять до фактичного позбавлення цієї вразливої групи ефективного доступу до соціальних і медичних послуг, житла, автономії, соціальної інтеграції та участі в житті громади. FIDH вважала, що така ситуація становить порушення низки положень Переглянутої Європейської соціальної хартії, зокрема статей 14 (право на соціальні послуги), 13§3 (право на соціальну та медичну допомогу), 15§3 (право осіб з інвалідністю на незалежність і соціальну інтеграцію), 16 (право сім’ї на соціальний, правовий та економічний захист) і 30 (право на захист від бідності та соціального виключення), як окремо, так і у поєднанні зі статтею Е (заборона дискримінації). Особливо наголошувалося, що відсутність належної системи підтримки змушує осіб з тяжкою інвалідністю та їхні сім’ї жити в умовах ізоляції, бідності та повної залежності від родичів. Попередні зауваження Комітету щодо відповідальності держави. Комітет насамперед нагадав базові принципи міжнародної відповідальності держав. Він прямо послався на статтю 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, відповідно до якої: «Сторона не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання договору» Комітет також зазначив, що відповідно до загальних норм міжнародного права: «Дії будь-якого державного органу вважаються діями цієї держави за міжнародним правом, незалежно від того, чи виконує цей орган законодавчі, виконавчі, судові чи будь-які інші функції» У цьому контексті Комітет підкреслив, що федеративний устрій Бельгії та розподіл повноважень між федеральними, регіональними та місцевими органами не можуть звільняти державу від відповідальності за виконання Хартії. Навіть якщо певні функції делеговані, «остаточна відповідальність за реалізацію офіційної політики лежить на державі» Комітет визначив, що скарги FIDH стосуються насамперед організації, доступності та якості соціальних послуг. У зв’язку з цим він вирішив розглянути справу послідовно з точки зору: статті 14 Хартії; статті 13§3; статті 15§3; статті 16; статті 30; статті E у поєднанні з відповідними матеріальними положеннями Стаття 14 — соціальні послуги Комітет вказав, що хоча FIDH посилається на ст.14 загалом, реальний зміст скарги стосується організації, спеціалізації, географічного розподілу та якості соціальних послуг, а це належить саме до матеріальної сфери ст.14§1; п.2 ст.14 (про участь організацій у створенні/підтримці послуг) тут не є релевантним. (п.104) Комітет “перекваліфіковує” рамку: в центрі не абстрактна участь організацій, а ефективність і доступність соціальних послуг. (п.104) Комітет сформулював, що ст.14§1 створює індивідуальне право осіб у залежному становищі на соціальні послуги (п.105), а виконання державою означає не лише існування послуг, а їх якість, контроль якості та здатність гарантувати рівний та ефективний доступ (п.106). Він підкреслив загальну доктрину: права Хартії мають бути забезпечені не лише теоретично, а й фактично, і потребують практичних дій, а не тільки законодавства (п.107). Доступ має бути гарантований законом і на практиці та реально задовольняти потреби користувачів; також важливі критерії доступу, процедури рішень і засоби оскарження (п.108). Специфіка для осіб з інвалідністю та зв’язок із CRPD (ст.19) Комітет визнав осіб з інвалідністю вразливою групою для цілей ст.14§1 (п.109) і пояснив, що рівний та ефективний доступ означає різноманітні/диверсифіковані форми догляду в громаді, які максимально відповідають індивідуальним потребам і забезпечують можливість вільного вибору (п.110). Далі Комітет прямо спирався на Конвенцію ООН про права осіб з інвалідністю, вказавши на її значення для європейських тенденцій (п.112) і детально навів зміст ст.19 CRPD: право жити в суспільстві “нарівні з іншими”, вибір місця проживання та доступні послуги підтримки, що відповідають потребам (п.113). Позиція Комісара РЄ підкреслює, що свобода вибору щодо видів послуг і способу їх надання є ключовою, а “одна альтернатива інституціоналізації” не створює реального вибору (п.114). Також Комітет послався на Rec(2006)5, зокрема на вимогу обґрунтованої мультидисциплінарної оцінки потреб і перегляду підтримки (п.115). Комітет визнав, що не може нав’язувати державі конкретну модель підтримки - це сфера розсуду (п.121). Проте, одночасно наголосив, що ст.14§1 може бути порушена, якщо обраний підхід є особливо недосконалим, з огляду на потреби осіб з тяжкою інвалідністю та вимогу диверсифікації послуг (п.122). Він окремо підкреслив, що виключення осіб з інвалідністю з рішень щодо догляду/розміщення змушує їх або приймати невідповідні форми послуг, або виходити за межі “підходу соціальних послуг” (п.134). Критично: через тривалі черги та практику пріоритетності заяв Комітет зробив висновок, що уряд не виконав позитивного обов’язку забезпечити кількість місць, яка відповідає попиту; отже, рівний і ефективний доступ не гарантується на практиці (п.138), і це становить порушення ст.14§1 (п.139). Комітет пояснив перетин ст.13§3 і ст.14: обидві стосуються соціальних послуг, хоч і з різними формулюваннями (п.158). Він уточнив ціль ст.13§3: консультації й персональна допомога для запобігання/полегшення нужди, орієнтована на осіб без достатніх ресурсів (п.159). Однак щодо осіб з тяжкою інвалідністю Комітет підкреслив, що їхній догляд не може мислитися як “швидке відновлення самостійності”, а радше як поєднання стану залежності з імперативом гідності (п.164). З огляду на це, і враховуючи загальність ст.14 та неможливість штучно розділяти допомогу для цієї групи, Комітет вирішив розглядати питання в межах ст.14, а не як автономне питання за ст.13§3 (пп.165–166). Стаття 15§3 - інтеграція та участь у житті громади Комітет сформулював, що ст.15§3 вимагає узгодженої політики інвалідності з позитивними заходами, правовою основою та координацією (п.172). Він деталізував, що потрібні механізми оцінки бар’єрів, доступні технічні засоби (з урахуванням внеску/можливостей) та послуги підтримки (п.173), а також усунення бар’єрів не лише комунікації й пересування, а й доступу до дозвілля, транспорту, житла тощо (п.174). У контексті тяжкої інвалідності Комітет визнав застосовність ст.15§3: якщо люди залишаються вдома через відсутність доступу до закладів догляду, держава має забезпечити, щоб соціальні служби робили необхідні пристосування житла для гідного життя й інтеграції (п.175). Водночас у підсумку Комітет не встановив порушення ст.15§3. Стаття 16 - захист сім’ї Комітет нагадав, що держави повинні враховувати вплив рішень на вразливі групи, зокрема осіб з інвалідністю, а також на їхні сім’ї, які несуть “найважчий тягар” через недоліки інституційної системи (п.185). У резолютивній частині Комітет встановив порушення ст.16. Стаття 30 - бідність і соціальне виключення Комітет підтвердив, що ст.30 вимагає позитивних заходів щодо груп, які вважаються соціально виключеними/незахищеними, включно з дорослими особами з інвалідністю, які не мають доступу до центрів догляду та проживання (п.193). Він також наголосив на потребі загального та скоординованого підходу, який включає аналітичну основу, пріоритети, заходи та збір статистики (п.194). У висновках Комітет встановив порушення ст.30, але не встановив порушення ст.E у поєднанні зі ст.30 (резолютивна частина). Комітет визнав, що ситуація веде до виключення й потребує комплексної державної політики (ст.30), але не кваліфікував її як дискримінацію саме в “зв’язці” E+30. Стаття E - недискримінація у поєднанні з іншими статтями Комітет прямо вказав, що ст.E охоплює дискримінацію за ознакою інвалідності через формулу “інший статус” (п.206), і підкреслив заборону також непрямої дискримінації, яка виникає, коли не враховано релевантні відмінності або не вжито заходів, щоб права були реально доступними для всіх (п.206). Далі Комітет визначив, що порівняння у справах щодо тяжкої інвалідності здійснюється з усіма іншими особами (з інвалідністю меншої тяжкості або без інвалідності), які претендують на соціальні послуги (п.207), та підкреслив особливу вразливість цієї групи й зв’язок із гідністю (п.208). У підсумку Комітет встановив порушення ст.E у поєднанні зі ст.14§1 (через недостатню кількість закладів догляду, що фактично виключало багатьох осіб з доступу), а також порушення ст.E у поєднанні зі ст.16; водночас не встановив порушень E+13§3, E+15§3, E+30, а також не встановив порушення E+14§1 щодо відсутності установ консультацій у Брюсселі (резолютивна частина). Комітет визнав порушення: ст.14§1 (двічі — доступ до послуг і відсутність установ допомоги в Брюсселі), ст.16, ст.30, ст.E+14§1 (в частині дефіциту закладів), ст.E+16; не визнав автономного питання за ст.13§3, не встановив порушення ст.15§3, та відхилив частину зв’язок за ст.E (зокрема E+30). (резолютивна частина). Узагальнюючи підходи Ради Європи та практику Європейського комітету соціальних прав, можна зробити висновок, що інтеграція осіб з інвалідністю в життя суспільства розглядається не як факультативна соціальна політика, а як комплексний правовий обов’язок держави, що випливає з принципів рівності, недискримінації та поваги до людської гідності. Хартія та її тлумачення Комітетом вимагають від держав не лише формального визнання прав, а й створення ефективних, доступних і різноманітних механізмів їх реалізації на практиці, зокрема у сферах соціальних послуг, житла, підтримки сім’ї та запобігання соціальному виключенню. Рішення у справі FIDH проти Бельгії чітко демонструє, що дефіцит послуг, тривалі черги, відсутність реального вибору та перекладання тягаря догляду на сім’ї розцінюються Комітетом як порушення позитивних зобов’язань держави. Особливо значущим є підхід Комітету до осіб з тяжкою інвалідністю: їхня інтеграція не може оцінюватися за логікою “реабілітації до самостійності”, а має будуватися навколо поваги до гідності, автономії та права жити в громаді за підтримки адекватних соціальних сервісів. При цьому посилання на внутрішній розподіл повноважень або фінансові труднощі не звільняє державу від міжнародної відповідальності. У ширшому контексті, включно з ситуацією військових та ветеранів, які набули інвалідності внаслідок служби, ці стандарти набувають особливої актуальності. Європейська практика виходить із того, що навіть за наявності міркувань національної безпеки чи особливого статусу служби держава не може допускати фактичного виключення осіб з інвалідністю з доступу до підтримки, участі та представництва. Для України це означає необхідність формування цілісної політики інтеграції, яка поєднує загальні стандарти захисту прав осіб з інвалідністю з окремими, адресними рішеннями для ветеранів війни, забезпечуючи не декларативне, а реальне включення цих осіб у суспільне життя. Автор публікації: Вікторія Поліщук Вікторія Поліщук голова Комітету НААУ з питань трудового права Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2025 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Інтеграція осіб з інвалідністю в життя суспільства: європейські стандарти та практика Європейського комітету з соціальних прав

Головна цитата