Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Дискреційні повноваження судді при розгляді справ, пов’язаних з доступом до публічної інформації

Встановлено, що у правовідносинах щодо доступу до публічної інформації остання, окрім офіційної фіксації на матеріальних носіях, обов'язково повинна знаходитися у володінні суб'єкта, уповноваженого розпоряджатися такою інформацією.

Отже, доступ до публічної інформації передбачає отримання інформації, яка на даний момент існує (або була створена) у задокументованій формі або повинна знаходитися у володінні розпорядника, якщо це відповідає його компетенції (сфері повноважень). Виходячи з цього, доступ до публічної інформації не повинен використовуватися як засіб створення [нової за змістом] інформації (крім випадків, коли певна інформація апріорі має бути у розпорядника), а також для встановлення]уточнення будь-яких обставин (даних, відомостей). Тобто, якщо інформаційний запит, навіть якщо він відповідає вимогам до його оформлення, передбачає створення чогось нового, не притаманного або такого, що виходить за межі правового статусу (компетенції) розпорядника публічної інформації, то мова йде не про «доступ» до публічної інформації, порядок надання якого регулюється Законом № 2939-VI, а про «створення» необхідної (бажаної) інформації, що може включати встановлення додаткових обставин (відомостей, фактів). Останнє, за своєю суттю, підміняє поняття «доступ» до публічної інформації її «виробництвом», що в даному випадку змушує вдаватися до методів і засобів, які не відповідають правовідносинам у сфері публічної інформації, особливо з огляду на мету їх нормативного регулювання.

З огляду на викладене, у спорах щодо відмови в задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, суд повинен відійти від позитивістського підходу і не тільки вправі, але й зобов'язаний перевіряти законність не тільки підстав, але й позитивістського підходу і не лише має право, а й у деяких випадках зобов'язаний перевіряти законність не лише обраної розпорядником інформації причини відмови, а й з'ясовувати, чи були у нього інші підстави для відмови в задоволенні запиту і чи належить запитувана інформація взагалі до категорії публічної. Саме такий підхід дозволить уникнути необхідності зобов'язувати розпорядника повторно розглядати запит на доступ до публічної інформації в ситуаціях, коли запитувана інформація заздалегідь не належить до цієї категорії або у розпорядника є інші підстави для відмови в її наданні.

Забезпечення прозорості та відкритості діяльності органів державної влади здійснюється шляхом створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Такий доступ ґрунтується на принципах прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень; вільного одержання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», крім обмежень, встановлених законом; рівності, незалежно від раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, правового статусу, місця проживання, мовних або інших ознак.

Варто зазначити, що використання суддівського розсуду при здійсненні судової діяльності може бути виправдане низкою об'єктивних причин, зокрема:

- в умовах швидкого розвитку та зміни суспільних відносин законодавчий орган не завжди може вчасно відреагувати на таку зміну та прийняти необхідний для її регулювання нормативно-правовий акт. Судовий розсуд дає можливість судовій гілці влади врегулювати таку ситуацію, запобігаючи та долаючи прогалини у праві;

- при всьому розмаїтті суспільних відносин законодавець, як правило, намагається передбачити всі можливі варіанти розвитку подій, однак кожна ситуація є індивідуальною і законодавцю не завжди вдається це зробити.

Багато нормативно-правових норм є відносними за своєю природою, а суддівський розсуд сприяє їх персоніфікації для правильного застосування в кожному конкретному випадку;

- Не завжди з певних об'єктивних чи суб'єктивних причин законодавець приймає достатньо чіткі, зрозумілі правові норми, і така ситуація змушує правозастосовний орган використовувати свій розсуд для застосування такої норми. Суддівський розсуд можна розглядати не лише як засіб, що використовується суддями, а й як елемент свободи судді при здійсненні правосуддя. Ця свобода необхідна для забезпечення здійснення правосуддя. Наприклад, В. Бігун визначає суддівський розсуд як «межі свободи судді в ухваленні судового рішення; спосіб здійснення суддею судової влади; принципова позиція при здійсненні правосуддя, що визначає межі повноважень судді при вирішенні питань і справ у судовому процесі» [8, с. 22]. При цьому правовими межами такої свободи виступають завдання судочинства, принципи права та власне внутрішнє переконання судді.

Однією з гарантій права на доступ до публічної інформації є забезпечення можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації. Так, частиною другою статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що запитувач має право оскаржити, зокрема, відмову в задоволенні запиту на інформацію.

Найбільш поширеними в практиці адміністративних судів є спори щодо оскарження відмови в задоволенні запиту на інформацію.

Підстави для відмови в задоволенні повторного запиту передбачені частиною першою статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», яка передбачає виключний перелік підстав для відмови в задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, до яких належать

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до своєї компетенції, передбаченої законом, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) запитувана інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати на копіювання або друк;

4) не дотримано вимог до оформлення запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону.

З точки зору цього дослідження, актуальною є ситуація, коли, відмовляючи в задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, розпорядник інформації зазначає невірну причину або не всі наявні підстави для відмови в задоволенні запиту.

Чи може в такому випадку суд, вирішуючи справу про оскарження такої відмови, оцінити спірні правовідносини з точки зору наявності всіх передбачених законом підстав для відмови?

У сучасній правовій науці немає однозначного ставлення вчених-юристів до феномену суддівського розсуду. Спектр їхніх думок досить широкий - від заперечення існування цього інституту до обґрунтування його як об'єктивно зумовленої владно-правової закономірності механізму правового регулювання.

Проблематику дискреційних повноважень, суддівського розсуду та його меж висвітлювали у своїх працях М. Козюбра, С. Шевчук, М. Мазур, С. Тагієв, А. Беніцький, В. Кострицький та інші.

Зокрема, О. Стовба, висловлюючи своє бачення застосування суддівського розсуду, зазначає, що це здатність суду вийти за межі закону або взагалі відмовитися від його застосування для вирішення справи.

M. Савенко стверджує, що суддівський розсуд є елементом свободи судді, коли за певні процесуальні дії. Межі ° цієї свободи визначаються завданням суду, рамками закону і правом.

A. Барак, розглядаючи суддівський розсуд як право вибору між двома або більше альтернативами, підкреслює саме можливість вибору, а не незалежну від будь-яких чинників свободу. Він зазначає, що розсуд передбачає «зону можливостей, а не лише одну позицію».

На думку інших авторів, поняття «свобода» і «розсуд» не є тотожними і не можуть ототожнюватися, оскільки в такому випадку розгляду підлягають фактори, які обмежують розсуд правозастосовного суб'єкта, а сам термін «розсуд» набуває умовного і обмеженого характеру.

Однак можливість суду обрати певне рішення при здійсненні дискреційних повноважень є не стільки правом, скільки його обов'язком.

Відповідно до статті 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, суд розглядає адміністративні справи тільки за позовною заявою, поданою відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову адміністративний суд може обрати інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Наведені положення КАС України дають підстави говорити про визнання дискреційних повноважень адміністративного суду та можливість втручання на власний розсуд (суддівський розсуд, суддівський розсуд) в межах повноважень органу державної влади чи органу місцевого самоврядування

Варто розуміти, що у правовідносинах, пов'язаних з доступом до публічної інформації, остання, окрім того, що вона зафіксована на матеріальних носіях, повинна також знаходитися у володінні розпорядника публічної інформації.

Таким чином, доступ до публічної інформації передбачає отримання інформації, що існує (створена) - у задокументованій (об'єктивованій) формі - або має існувати (знаходитися) у володінні розпорядника, якщо це передбачено (належить) до його компетенції (повноважень).

З цих причин доступ до публічної інформації не повинен використовуватися як спосіб (механізм) створення [істотно нової] інформації (за винятком ситуацій, коли певна інформація повинна знаходитися у володінні розпорядника), а також для уточнення/встановлення певних обставин (даних, відомостей). Отже, якщо інформаційний запит, навіть якщо він відповідає вимогам щодо його оформлення, передбачає створення чогось нового, незвичного або такого, що виходить за межі правового статусу (компетенції) розпорядника публічної інформації, то йдеться вже не про «доступ» до публічної інформації, порядок якого покликаний регулювати Закон № 2939-VI, а про «створення» запитуваної (бажаної) інформації, що в окремих випадках може передбачати також встановлення додаткових обставин (відомостей, фактів). Останнє по суті підміняє поняття «доступ» до публічної інформації її «виробництвом», що в даному випадку спонукає до використання методів і засобів, не властивих правовідносинам, пов'язаним з публічною інформацією, особливо з огляду на мету їх нормативного регулювання, яка визначена в Законі № 2939-VI.

Виходячи з цих міркувань, можна дійти висновку, що у спорах, пов'язаних з відмовою у задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, суд повинен уникати позитивістського підходу, натомість він не лише має право, а в деяких випадках зобов'язаний перевіряти законність не лише підстав, обраних розпорядником інформації для відмови у задоволенні запиту, а й з'ясовувати, чи були у нього інші підстави для відмови у задоволенні запиту та чи належить запитувана інформація до категорії публічної інформації взагалі.

Такий підхід дозволить уникнути необхідності зобов'язувати розпорядника повторно розглядати запит на доступ до публічної інформації в ситуаціях, коли вона завідомо стосується інформації, яка не належить до такої категорії, або розпорядник має інші підстави для відмови в її наданні.

Матеріал опубліковано в науково-практичному журналі «ПРАВО.UA».

Любов Крупнова

член Комітету НААУ з питань верховенства права

	15:32 Вт 03.06.25
Дискреційні повноваження судді при розгляді справ, пов’язаних з доступом до публічної інформації
Головна цитата «У спорах, пов'язаних з відмовою у задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, суд повинен уникати позитивістського підходу», - адвокат Л. Крупнова Встановлено, що у правовідносинах щодо доступу до публічної інформації остання, окрім офіційної фіксації на матеріальних носіях, обов'язково повинна знаходитися у володінні суб'єкта, уповноваженого розпоряджатися такою інформацією. Отже, доступ до публічної інформації передбачає отримання інформації, яка на даний момент існує (або була створена) у задокументованій формі або повинна знаходитися у володінні розпорядника, якщо це відповідає його компетенції (сфері повноважень). Виходячи з цього, доступ до публічної інформації не повинен використовуватися як засіб створення [нової за змістом] інформації (крім випадків, коли певна інформація апріорі має бути у розпорядника), а також для встановлення]уточнення будь-яких обставин (даних, відомостей). Тобто, якщо інформаційний запит, навіть якщо він відповідає вимогам до його оформлення, передбачає створення чогось нового, не притаманного або такого, що виходить за межі правового статусу (компетенції) розпорядника публічної інформації, то мова йде не про «доступ» до публічної інформації, порядок надання якого регулюється Законом № 2939-VI, а про «створення» необхідної (бажаної) інформації, що може включати встановлення додаткових обставин (відомостей, фактів). Останнє, за своєю суттю, підміняє поняття «доступ» до публічної інформації її «виробництвом», що в даному випадку змушує вдаватися до методів і засобів, які не відповідають правовідносинам у сфері публічної інформації, особливо з огляду на мету їх нормативного регулювання. З огляду на викладене, у спорах щодо відмови в задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, суд повинен відійти від позитивістського підходу і не тільки вправі, але й зобов'язаний перевіряти законність не тільки підстав, але й позитивістського підходу і не лише має право, а й у деяких випадках зобов'язаний перевіряти законність не лише обраної розпорядником інформації причини відмови, а й з'ясовувати, чи були у нього інші підстави для відмови в задоволенні запиту і чи належить запитувана інформація взагалі до категорії публічної. Саме такий підхід дозволить уникнути необхідності зобов'язувати розпорядника повторно розглядати запит на доступ до публічної інформації в ситуаціях, коли запитувана інформація заздалегідь не належить до цієї категорії або у розпорядника є інші підстави для відмови в її наданні. Забезпечення прозорості та відкритості діяльності органів державної влади здійснюється шляхом створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Такий доступ ґрунтується на принципах прозорості та відкритості діяльності суб'єктів владних повноважень; вільного одержання, поширення та будь-якого іншого використання інформації, що була надана або оприлюднена відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», крім обмежень, встановлених законом; рівності, незалежно від раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, правового статусу, місця проживання, мовних або інших ознак. Варто зазначити, що використання суддівського розсуду при здійсненні судової діяльності може бути виправдане низкою об'єктивних причин, зокрема: - в умовах швидкого розвитку та зміни суспільних відносин законодавчий орган не завжди може вчасно відреагувати на таку зміну та прийняти необхідний для її регулювання нормативно-правовий акт. Судовий розсуд дає можливість судовій гілці влади врегулювати таку ситуацію, запобігаючи та долаючи прогалини у праві; - при всьому розмаїтті суспільних відносин законодавець, як правило, намагається передбачити всі можливі варіанти розвитку подій, однак кожна ситуація є індивідуальною і законодавцю не завжди вдається це зробити. Багато нормативно-правових норм є відносними за своєю природою, а суддівський розсуд сприяє їх персоніфікації для правильного застосування в кожному конкретному випадку; - Не завжди з певних об'єктивних чи суб'єктивних причин законодавець приймає достатньо чіткі, зрозумілі правові норми, і така ситуація змушує правозастосовний орган використовувати свій розсуд для застосування такої норми. Суддівський розсуд можна розглядати не лише як засіб, що використовується суддями, а й як елемент свободи судді при здійсненні правосуддя. Ця свобода необхідна для забезпечення здійснення правосуддя. Наприклад, В. Бігун визначає суддівський розсуд як «межі свободи судді в ухваленні судового рішення; спосіб здійснення суддею судової влади; принципова позиція при здійсненні правосуддя, що визначає межі повноважень судді при вирішенні питань і справ у судовому процесі» [8, с. 22]. При цьому правовими межами такої свободи виступають завдання судочинства, принципи права та власне внутрішнє переконання судді. Однією з гарантій права на доступ до публічної інформації є забезпечення можливості оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядників інформації. Так, частиною другою статті 23 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що запитувач має право оскаржити, зокрема, відмову в задоволенні запиту на інформацію. Найбільш поширеними в практиці адміністративних судів є спори щодо оскарження відмови в задоволенні запиту на інформацію. Підстави для відмови в задоволенні повторного запиту передбачені частиною першою статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», яка передбачає виключний перелік підстав для відмови в задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, до яких належать 1) розпорядник інформації не володіє і не зобов'язаний відповідно до своєї компетенції, передбаченої законом, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит; 2) запитувана інформація належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону; 3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати на копіювання або друк; 4) не дотримано вимог до оформлення запиту на інформацію, передбачених частиною п'ятою статті 19 цього Закону. З точки зору цього дослідження, актуальною є ситуація, коли, відмовляючи в задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, розпорядник інформації зазначає невірну причину або не всі наявні підстави для відмови в задоволенні запиту. Чи може в такому випадку суд, вирішуючи справу про оскарження такої відмови, оцінити спірні правовідносини з точки зору наявності всіх передбачених законом підстав для відмови? У сучасній правовій науці немає однозначного ставлення вчених-юристів до феномену суддівського розсуду. Спектр їхніх думок досить широкий - від заперечення існування цього інституту до обґрунтування його як об'єктивно зумовленої владно-правової закономірності механізму правового регулювання. Проблематику дискреційних повноважень, суддівського розсуду та його меж висвітлювали у своїх працях М. Козюбра, С. Шевчук, М. Мазур, С. Тагієв, А. Беніцький, В. Кострицький та інші. Зокрема, О. Стовба, висловлюючи своє бачення застосування суддівського розсуду, зазначає, що це здатність суду вийти за межі закону або взагалі відмовитися від його застосування для вирішення справи. M. Савенко стверджує, що суддівський розсуд є елементом свободи судді, коли за певні процесуальні дії. Межі ° цієї свободи визначаються завданням суду, рамками закону і правом. A. Барак, розглядаючи суддівський розсуд як право вибору між двома або більше альтернативами, підкреслює саме можливість вибору, а не незалежну від будь-яких чинників свободу. Він зазначає, що розсуд передбачає «зону можливостей, а не лише одну позицію». На думку інших авторів, поняття «свобода» і «розсуд» не є тотожними і не можуть ототожнюватися, оскільки в такому випадку розгляду підлягають фактори, які обмежують розсуд правозастосовного суб'єкта, а сам термін «розсуд» набуває умовного і обмеженого характеру. Однак можливість суду обрати певне рішення при здійсненні дискреційних повноважень є не стільки правом, скільки його обов'язком. Відповідно до статті 9 Кодексу України про адміністративні правопорушення, суд розглядає адміністративні справи тільки за позовною заявою, поданою відповідно до вимог Кодексу України про адміністративні правопорушення, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. Відповідно до пункту 10 частини першої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову адміністративний суд може обрати інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів. Наведені положення КАС України дають підстави говорити про визнання дискреційних повноважень адміністративного суду та можливість втручання на власний розсуд (суддівський розсуд, суддівський розсуд) в межах повноважень органу державної влади чи органу місцевого самоврядування Варто розуміти, що у правовідносинах, пов'язаних з доступом до публічної інформації, остання, окрім того, що вона зафіксована на матеріальних носіях, повинна також знаходитися у володінні розпорядника публічної інформації. Таким чином, доступ до публічної інформації передбачає отримання інформації, що існує (створена) - у задокументованій (об'єктивованій) формі - або має існувати (знаходитися) у володінні розпорядника, якщо це передбачено (належить) до його компетенції (повноважень). З цих причин доступ до публічної інформації не повинен використовуватися як спосіб (механізм) створення [істотно нової] інформації (за винятком ситуацій, коли певна інформація повинна знаходитися у володінні розпорядника), а також для уточнення/встановлення певних обставин (даних, відомостей). Отже, якщо інформаційний запит, навіть якщо він відповідає вимогам щодо його оформлення, передбачає створення чогось нового, незвичного або такого, що виходить за межі правового статусу (компетенції) розпорядника публічної інформації, то йдеться вже не про «доступ» до публічної інформації, порядок якого покликаний регулювати Закон № 2939-VI, а про «створення» запитуваної (бажаної) інформації, що в окремих випадках може передбачати також встановлення додаткових обставин (відомостей, фактів). Останнє по суті підміняє поняття «доступ» до публічної інформації її «виробництвом», що в даному випадку спонукає до використання методів і засобів, не властивих правовідносинам, пов'язаним з публічною інформацією, особливо з огляду на мету їх нормативного регулювання, яка визначена в Законі № 2939-VI. Виходячи з цих міркувань, можна дійти висновку, що у спорах, пов'язаних з відмовою у задоволенні запиту на доступ до публічної інформації, суд повинен уникати позитивістського підходу, натомість він не лише має право, а в деяких випадках зобов'язаний перевіряти законність не лише підстав, обраних розпорядником інформації для відмови у задоволенні запиту, а й з'ясовувати, чи були у нього інші підстави для відмови у задоволенні запиту та чи належить запитувана інформація до категорії публічної інформації взагалі. Такий підхід дозволить уникнути необхідності зобов'язувати розпорядника повторно розглядати запит на доступ до публічної інформації в ситуаціях, коли вона завідомо стосується інформації, яка не належить до такої категорії, або розпорядник має інші підстави для відмови в її наданні. Матеріал опубліковано в науково-практичному журналі «ПРАВО.UA». Автор публікації: Любов Крупнова Любов Крупнова член Комітету НААУ з питань верховенства права Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2025 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Дискреційні повноваження судді при розгляді справ, пов’язаних з доступом до публічної інформації

Головна цитата