Національна Асоціація Адвокатів УкраЇни - Право людини на власність: практичний підхід до ст. 1 протоколу №1 до ЄКПЛ (ч. 1)

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції (Захист власності) встановлює право мирно володіти своїм майном. Це право відповідає негативному обмеженню органів державної влади обґрунтовувати втручання у володіння майном та, за необхідності, забезпечувати справедливий судовий розгляд, де це необхідно, досягати справедливого балансу, часто вимагаючи справедливої компенсації. Змушує держави обґрунтовувати втручання, обмежує «радикальний» перерозподіл власності («справедливий баланс») та прямо впливає на правотворчий процес і правозастосовну практику.

Щодо загальновизнаного принципу міжнародного права – pacta sunt servanda

У контексті українського конституційного ладу принцип pacta sunt servanda відіграє надзвичайно вагому роль. Адже відповідно до приписів статті 9 Конституції України певна частина міжнародних договорів України (саме ті, що їх ратифікувала Верховна Рада України) стає частиною національного законодавства. Реалізація таких договорів у національній, зосібна в українській, системі права є критично важливою, тому що таке міжнародне право — як частина національного права — є зобов’язальним.

Як показує практика Суду, формування й розвиток української офіційної конституційної доктрини відбуваються під упливом доктрин, які донедавна не були їй відомі, проте для міжнародної судової практики, зосібна європейської, є усталеними. У такий спосіб відбувається поповнення вітчизняної офіційної конституційної доктрини її новими елементами. Це той випадок, коли джерелом офіційної конституційної доктрини є не вітчизняна наукова доктрина, а міжнародна судова практика, що має офіційний характер. І це знов-таки шлях, що веде до узгодженості (гармонізації) юридичних позицій Суду з міжнародними стандартами, передовсім європейськими, у царині демократії, людських прав і правовладдя.

Як приклад, рішення Конституційного Суду України: «Конституційний Суд України обирає такий спосіб тлумачення конституційних гарантій людських прав і свобод, зокрема й щодо права власності, відповідно до якого зміст цих конституційних гарантій є узгодженим із міжнародними зобов’язаннями України.

Юридичні позиції Конституційного Суду України щодо гарантій права власності (стаття 41 Конституції України) є узгодженими із зобов’язаннями, які Україна взяла на себе за міжнародними договорами з прав людини (pacta sunt servanda), зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) та практикою її тлумачення Європейським судом з прав людини».

Заява стосується недоступності будинку, розташованого в буферній зоні, дозволу на використання будинку, наданого Миротворчим силам Республікою Кіпр («Держава»), і відмови Держави платити орендну плату власнику будинку. Справа порушує питання, передбачені ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Суд зазначає, що сторони погоджуються з тим, що майно заявника перебувало під юрисдикцією держави. У нього немає підстав вважати інакше. Тим не менш, Уряд висунув заперечення щодо відсутності ефективного контролю над цією територією, з чим заявник не погодився (п. 75 рішення).

Загальні принципи, що стосуються концепції юрисдикції згідно зі ст. 1 Конвенції та винятку «ефективного контролю», зокрема, були коротко викладені Судом нещодавно у справі Georgia v. Russia (II) [GC], no. 38263/08, § 81, 21.01.2021, and Mamasakhlisi and Others v. Georgia and Russia, no. 29999/04 and 41424/04, §§ 310-11, 07.03.2023 (п. 76 рішення).

Стосовно твердження Уряду про те, що його зобов’язання перед заявником за Конвенцією були зведені до «позитивних», оскільки вони не мали ефективного контролю над буферною зоною, Суд зазначає наступне (п. 77 рішення).

Виняток із зобов’язання забезпечувати права, передбачені Конвенцією, на своїй території, на який посилається Уряд, застосовується, коли держава перешкоджає здійснювати свою владу над усією своєю територією через обмежувальну ситуацію de facto, наприклад, коли встановлюється сепаратистський режим (див. Ilaşcu and Others, § 333). Якщо це станеться, зобов’язання держави згідно зі ст. 1 Конвенції забезпечити кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, передбачені Конвенцією, буде обмежено позитивним зобов’язанням вжити дипломатичних, економічних, судових чи інших заходів, які входили до її влади та відповідно до міжнародного права (там само, § 331 і 333) (п. 78 рішення).

Проте ситуація в цій справі є винятковою, і Суд має відповідно адаптувати свій аналіз. Наприклад, можна розрізнити ситуації, коли відсутність ефективного контролю з боку держави над певними частинами її території призвела до того, що ця держава мала лише позитивні зобов’язання на цих частинах території (див. справу Stephens з подальшими посиланнями) та ситуації, коли існування повного контролю над відповідними особами передбачає їх пряму відповідальність (див., з необхідними коригуваннями, Pocasovschi and Mihaila v. The Republic of Moldova and Russia, № 1089/09, §§ 44 — 46, 29.08.2018). Суд розглядатиме межі юрисдикції держави та практичні наслідки для кожного з аспектів стверджуваного втручання у права власності заявника нижче, коли він оцінюватиме, чи дії або бездіяльність, на які скаржиться заявник, були виправданими (порівняйте Sargsyan v. Azerbaijan [GC], № 40167/06, § 150, ЄСПЛ 2015) (п. 79 рішення).

Зважаючи на це, Суд переконався, що майно заявника перебувало під юрисдикцією держави у значенні ст. 1 Конвенції, і розгляне межі цієї юрисдикції та відповідні зобов’язання держави нижче за конкретними питаннями, які оскаржуються згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 (п. 80 рішення).

Суд зазначає передусім, що «володіння» заявника будинком, про який йдеться, не є предметом оскарження (порівняйте з Chiragov and Others v. Armenia [GC], № 13216/05, § 192, ECHR 2015 та Xenides — Arestis v. Turkey, № 46347/99, § 28, 22.12.2005). Сторони сперечаються щодо рівнів втручання та відповідальності держави за нього. Суд розглядатиме справу згідно із загальним принципом, викладеним у першому реченні ст. 1 Протоколу № 1 (див . lišić and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], № 60642/08, § 99, ЄСПЛ 2014) (п. 99 рішення).

У зв’язку з цим Суд повторює, що, крім володіння майном (usus), право власності також передбачає право розпоряджатися майном і отримувати від нього дохід (abusus і fructus) (див. Hirschhorn v. Romania, № 29294/02, § 57, 26.07.2007). Скарга заявниці також містить три частини: вона стосується обмеження доступу громадськості до буферної зони (usus), захоплення Миротворчі сили ООН з підтримання миру на Кіпрі (UNFICYP — далі за текстом) її будинку (usus) та відмови держави сплачувати орендну плату (fructus). Суд розгляне ці питання нижче (п. 100 рішення).

(а) Обмеження доступу громадян до буферної зони (Restriction on public access to the buffer zone)

У скарзі щодо відсутності доступу до майна, розташованого в буферній зоні, Суд уже встановив, що ані Кіпр, ані Туреччина не мають ефективного контролю над певними секторами буферної зони (див. згадане вище рішення у справі Stephens). Відповідно зобов’язання держави в цій винятковій ситуації полягало в тому, щоб вжити всіх належних заходів щодо прав заявника на доступ до будинку, які вони все ще могли вжити (там само) (п. 101 рішення).

З огляду на обмежену юрисдикцію, якою користується держава в цій справі, яка передбачає наявність лише позитивних зобов’язань держави (див. п. 78 вище), Суд визнає, що Кіпр вжив усіх належних заходів для забезпечення того, щоб заявниця, а також будь-яка інша особа, яка опинилася в подібній ситуації, мали доступ до її власності. За цих обставин держава дала згоду на створення та функціонування UNFICYP у 1964 році, як рекомендовано Резолюцією 186 Ради Безпеки, і ратифікувала угоду про створення UNFICYP відповідно до ст. 105 Статуту ООН (див. пп. 6 — 8, 14 — 18 вище). Після подій 1974 року мандат UNFICYP кілька разів подовжувався з огляду на постійну ситуацію в країні, щоб запобігти напруженості в буферній зоні та навколо неї; не допустити повторення бойових дій та зберегти поточну військову позицію; керувати цивільною діяльністю і підтримувати правопорядок. Періодичні звіти Генерального секретаря надають детальну інформацію про діяльність UNFICYP, включаючи регулювання доступу цивільних осіб до різних районів буферної зони з міркувань безпеки. Уряд Кіпру, діючи відповідно до своїх зобов’язань згідно зі Статутом ООН і відповідними резолюціями Ради Безпеки, співпрацює з UNFICYP у його зусиллях щодо відновлення нормальних умов, підтримання законності та порядку і захисту прав власності. Зазначається, що власність заявника розташована у важкодоступній частині буферної зони, що не заперечується заявником. Верховний Суд погодився з тим, що заявник не оскаржував жодної конкретної дії чи бездіяльності або іншим чином не обґрунтовував порушення державою свого обов’язку вжити всіх належних заходів для забезпечення прав заявника, які вона могла вжити. Заявниця також не змогла визначити перед Судом будь-який захід, який потенційно могла би вжити держава для забезпечення її прав, крім сплати орендної плати, яку вона вимагала (розглянемо нижче) (п. 102 рішення).

Сторони припустили, що держава, яка не має ефективного контролю над частинами своєї території, може призвести до появи «вакууму прав людини» («humanrights vacuum»). Суд посилається на свою прецедентну практику щодо своєї юрисдикції щодо скарг, поданих проти дій ООН (див., наприклад, Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway [GC] (dec.), № 71412/01 та 78166/01, § 151 і далі, 02.05.2007), де Суд зазначив, що спірні дії органів ООН не можуть бути приписані державам, особливо якщо вони мали місце не на території цих держав або в силу конкретного рішення їх влади (п. 103 рішення).

Отже, не було порушення позитивних зобов’язань Кіпру за ст. 1 Першого протоколу через відмову заявниці в доступі до її будинку в буферній зоні (п. 104 рішення).

(б) Окупація будинку Миротворчими Силами ООН з підтримання миру на Кіпрі та відмова держави платити орендну плату (UNFICYP’s occupation of the house and the State’s refusal to pay rent)

За цих обставин та беручи до уваги аргументи сторін і висновки національних судів (див., зокрема, пп. 49 і 88 — 90 вище), Суд вважає, що питання щодо захоплення UNFICYP будинку заявника (usus) і відмова держави сплачувати ренту (fructus) тісно пов’язані (п. 105 рішення).

На відміну від ситуації у згаданій вище справі Stephens, як обговорювалося в пп. 101 — 105 вище, Уряд погодився з тим, що UNFICYP можуть використовувати будинок заявниці протягом кількох років, і визначив, що вона не буде сплачувати орендну плату за це користування. Немає сумнівів у тому, що Уряд мав право приймати рішення щодо суми та виду компенсації, яка має виплачуватися власнику за користування майном UNFICYP, навіть якщо самі UNFICYP не стягували плату за таке використання (див. п. 8 вище). Таким чином, Суд вважає, що юрисдикція Кіпру не була обмежена відсутністю ефективного контролю над певними частинами буферної зони, і Кіпр все ще міг визначати, як і на яких умовах UNFICYP можуть займати будинок заявника. Ці міркування приводять Суд до висновку, що Уряд несе безпосередню відповідальність за стверджувані порушення (див. Radanović v. Croatia, no. 9056/02, §§ 42 and 49 — 50, 21.12.2006, Dabić v. Croatia, no. 49001/14, §§ 48 — 57, 18.03.2021, Wiegandová v. The Czech Republic, no. 51391/19, § 52 and 60, 11.01.2024 and mutatis mutandis, Pocasovschi and Mihaila, cited above, § 46) (п. 106 рішення).

У тому ж ключі Суд зазначає, що, давши свою згоду на захоплення будинку заявниці UNFICYP (див. п. 28 вище), держава фактично розпорядилася відповідним майном і таким чином прямо втрутилася у можливість заявниці користуватися своїм майном(див. mutatis mutandis, Vira Dovzhenko v. Ukraine, no. 26646/07, §§ 15 and 36, 15.01.2019 and Moculescu v. Romania, no. 15636/04, §§ 34 — 35, 02.06.2010). Хоча заявниця зрештою підтвердила відсутність заперечень проти такої домовленості, вона стверджує, що неотримання орендної плати позбавило її потенційних переваг власності на майно. За цих обставин Суд перевірить, чи було втручання виправданим, беручи до уваги принципи законності, законної мети та «справедливого балансу» (див. згадане вище рішення у справі Ališić and Others, п. 102) (п. 107 рішення).

Немає тверджень про те, що це втручання не було предметом умов, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права (п. 108 рішення).

Що стосується принципу «справедливого балансу», який міститься в ст. 1 Протоколу № 1, згідно з цим положенням державі надається широка свобода розсуду при визначенні кроків, яких необхідно вжити для забезпечення дотримання Конвенції, беручи до уваги справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому (див. згадане вище рішення у справі Sargsyan , § 220, з подальшими посиланнями). Таким чином, у кожній справі, яка стосується ймовірного порушення цієї статті, Суд повинен з’ясувати, чи через втручання держави відповідна особа мала нести непропорційний і надмірний тягар. Оцінюючи відповідність ст. 1 Протоколу № 1, Суд має провести загальний аналіз різних інтересів, які розглядаються, пам’ятаючи, що Конвенція покликана захищати права, забезпечуючи їх «практичність та ефективність». Він повинен вийти за межі (іt must look behind appearances) та досліджувати реальність оскаржуваної ситуації (див. Hutten-Czapska v. Poland [GC], № 35014/97, §§ 164 — 168, ECHR 2006-VIII) (п. 109 рішення).

Крім того, не можна ігнорувати важливість процесуальних зобов’язань за ст. 1 Першого протоколу. Хоча воно не містить чітких процедурних вимог, особи повинні мати розумну можливість подати свої справи до відповідних органів у судовому порядку, щоб оскаржити будь-які заходи, які втручаються в права на мирне володіння майном, гарантовані цим положенням. Таким чином, втручання в ці права не може бути легітимним, якщо особи не можуть його виправдати, розпочавши змагальний процес, який відповідає принципу рівності сторін і дозволяє обговорювати елементи справи, важливі для її результату. Щоб переконатися, що ця умова виконана, застосовні процедури слід розглядати із загальної точки зору (див., серед інших джерел, G.I.E.M. S.r.l. and Others v. Italy [ВП], № 1828/06 та 2 інших, § 302, 28.06.2018 з подальшими посиланнями) (п. 110 рішення).

У цій справі беззаперечно, що розміщення UNFICYP служило суспільним інтересам підтримання миру та безпеки. Що стосується пропорційності втручання, заявниця подала позов до національних судів, стверджуючи головним чином, що її майнові права були порушені через відмову в доступі до території, незаконне використання її будинку та відмову сплачувати будь-яку орендну плату за кількість років. Однак національні суди обмежилися своїм розглядом першим аспектом позову, а саме відмовою в доступі до її будинку, і встановили, по суті, що ситуація була поза ефективним контролем Кіпру через обмеження доступу до зони безпеки (див. пп. 47 — 50, 54 вище). Верховний Суд не взяв до уваги конкретний спосіб отримання «згоди» власника на використання будинку UNFICYP, умови, встановлені нею щодо цього заняття, або розмір орендної плати. Зокрема, Верховний Суд вважав, що відсутність ефективного державного контролю над буферною зоною перешкоджає розгляду цих питань. Таким чином, не було належного розгляду деяких основних аргументів, наведених заявником, і не було здійснено ефективного балансу між суспільними інтересами, поставленими на карту, та особистим тягарем, який несе заявник (порівняйте Megadat.com SRL v. Moldova, № 21151/04, § 74, ЄСПЛ 2008) (п. 111 рішення).

Крім того, Суд зазначає, що лише два роки тому держава визнала, що вона може сплачувати орендну плату власникам нерухомості, які перебувають у тій самій ситуації, що й заявник (див. п. 23 вище). Уряд відхилив посилання заявниці на цей прецедент, вказавши, що воно «не пов’язано», без додаткових пояснень. Водночас, ураховуючи цей прецедент, видається, що хоча будинок був недоступним для громадськості і, отже, не міг залучити звичайних орендарів, він все одно міг приносити дохід своєму власнику, якщо існувала організація, зацікавлена в його зайнятті (п. 112 рішення).

Щодо аргументу про те, що держава відремонтувала будинок заявниці, Суд повторює, що взаємозв’язок між потенційним збільшенням вартості майна та сумою компенсації, яка має бути надана за його використання, є ключовим аспектом скарги заявниці — не було піддано належній судовій оцінці саме з причин, викладених вище (п. 113 рішення).

Суд визнає надзвичайно складну правову та фактичну ситуацію на місці після окупації частини Кіпру та необхідність запобігти поновленню боїв і, отже, забезпечити постійну присутність миротворчих сил. Необхідність співпраці уряду Кіпру з UNFICYP та обмеження доступу до певних визначених районів є частиною цієї складної картини. Незважаючи на це, Суд не може визнати, що втручання у право власності заявника було здійснено відповідно до вимог ст. 1 Першого протоколу у цій справі. Зокрема, твердження заявниці про порушення її майнових прав через те, що держава дозволила UNFICYP зайняти її будинок, і через відмову держави сплачувати їй орендну плату за це заняття, не було належним чином розглянуто національними органами влади. Таким чином, пропорційність втручання не була належним чином оцінена національними судами (п. 114 рішення).

Відповідно у цьому відношенні мало місце порушення ст. 1 Протоколу № 1 (п. 115 рішення).

За матеріальну шкоду заявниця вимагала декілька альтернативних складно розрахованих сум від 405 273,11 євро до 1 013 829,77 євро. За моральну шкоду заявниця вимагала 110 000 євро (п. 117 рішення).

Уряд відхилив вимогу про відшкодування матеріальної шкоди як необґрунтовану та спекулятивну. Він повторив, що будинок не мав орендної вартості. Він стверджував, що під час окупації UNFICYP подібні об’єкти нерухомості, розташовані за межами буферної зони, можна було орендувати в середньому за 2,13 євро за квадратний метр на місяць. Вони також вважали вимогу про відшкодування моральної шкоди надмірною у світлі практики Суду (п. 118 рішення).

Суд вважає, що за обставин цієї справи завдану матеріальну шкоду важко підрахувати, а також, що вона тісно пов’язана з моральною шкодою. Беручи до уваги характер встановленого порушення та всі відповідні обставини справи, включаючи витрати на ремонт, понесені державою, та здійснюючи їх оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10 000 євро для відшкодування всіх видів шкоди (див. рішення у справі «Саркісян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan (just satisfaction) [GC], no. 40167/06, §§ 56 — 57, 12.12.2017, and Chiragov and Others v. Armenia (just satisfaction) [GC], no. 13216/05, §§ 79 — 80, 12.12.2017) (п. 119 рішення).

Заявниця вимагала 23 705,38 євро відшкодування витрат, понесених нею в національних судах та в Суді (п. 120 рішення).

Уряд вважав цю вимогу надмірною (п. 121 рішення).

Заявниця має право на відшкодування судових витрат лише тією мірою, якою буде доведено, що вони були фактично та обов’язково понесені та є обґрунтованими за обсягом. У цій справі, беручи до уваги наявні в нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає обґрунтованим присудити 12 000 євро, що покриває витрати за всіма статтями, плюс будьякий податок, який може бути стягнутий із заявника (п. 122 рішення).

2. Постановляє, що не було порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції у зв’язку з обмеженням доступу громадськості до сектору буферної зони, де розташований будинок заявниці.

3. Постановляє, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції через те, що національні суди не оцінили пропорційність втручання щодо зайняття будинку заявника та відсутності виплати заявникові.

4. Постановляє (а) що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до ст. 44 § 2 Конвенції, такі суми за курсом, застосовним на дату виплати: (і) 10 000 євро (десять тисяч євро) плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені, відшкодування матеріальної та моральної шкоди; (іі) 12 000 євро (дванадцять тисяч євро), плюс будьякі податки, які можуть бути стягнені із заявника, як відшкодування судових витрат; (б) що зі спливом вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку протягом періоду несплати плюс три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Також ЄСПЛ у контексті справ віднесених до сфери регулювання норми ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у яких застосовував доктрину «поле розсуду держави», аналізував питання переходу від державної планової економіки до системи приватної власності й ринкової економіки (див., наприклад, рішення у справах «Кредитний банк та інші проти Болгарії» («Credit Bank and others v. Bulgaria») від 30.04.2002 №40064/98; «Броньовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland») від 22.06.2004 № 31443/96; «Хуттен-Чапска проти Польщі» («Hutten-czapska v. Poland») від 28.04.2008 № 35014/97; «Зеленчук і Цицюра проти України» («Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine») від 22.05.2018 № 846/16 та № 1075/16; «Ніна Дімітрова проти Болгарії» («Nina Dimitrova v. Bulgaria») від 16.04.2024 № 40669/16.

Віталій Ковтун

доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н.

Марина Ковтун

шеф-редакторка Вісника НААУ, адвокат, доцентка кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцентка, к. ю. н.

	16:18 Пт 18.04.25
Право людини на власність: практичний підхід до ст. 1 протоколу №1 до ЄКПЛ (ч. 1)
Головна цитата «Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права», - доцент, к. н. ю. В. Ковтун Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції (Захист власності) встановлює право мирно володіти своїм майном. Це право відповідає негативному обмеженню органів державної влади обґрунтовувати втручання у володіння майном та, за необхідності, забезпечувати справедливий судовий розгляд, де це необхідно, досягати справедливого балансу, часто вимагаючи справедливої компенсації. Змушує держави обґрунтовувати втручання, обмежує «радикальний» перерозподіл власності («справедливий баланс») та прямо впливає на правотворчий процес і правозастосовну практику. Щодо загальновизнаного принципу міжнародного права – pacta sunt servanda У контексті українського конституційного ладу принцип pacta sunt servanda відіграє надзвичайно вагому роль. Адже відповідно до приписів статті 9 Конституції України певна частина міжнародних договорів України (саме ті, що їх ратифікувала Верховна Рада України) стає частиною національного законодавства. Реалізація таких договорів у національній, зосібна в українській, системі права є критично важливою, тому що таке міжнародне право — як частина національного права — є зобов’язальним. Як показує практика Суду, формування й розвиток української офіційної конституційної доктрини відбуваються під упливом доктрин, які донедавна не були їй відомі, проте для міжнародної судової практики, зосібна європейської, є усталеними. У такий спосіб відбувається поповнення вітчизняної офіційної конституційної доктрини її новими елементами. Це той випадок, коли джерелом офіційної конституційної доктрини є не вітчизняна наукова доктрина, а міжнародна судова практика, що має офіційний характер. І це знов-таки шлях, що веде до узгодженості (гармонізації) юридичних позицій Суду з міжнародними стандартами, передовсім європейськими, у царині демократії, людських прав і правовладдя. Як приклад, рішення Конституційного Суду України: «Конституційний Суд України обирає такий спосіб тлумачення конституційних гарантій людських прав і свобод, зокрема й щодо права власності, відповідно до якого зміст цих конституційних гарантій є узгодженим із міжнародними зобов’язаннями України. Юридичні позиції Конституційного Суду України щодо гарантій права власності (стаття 41 Конституції України) є узгодженими із зобов’язаннями, які Україна взяла на себе за міжнародними договорами з прав людини (pacta sunt servanda), зокрема Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) та практикою її тлумачення Європейським судом з прав людини». Рішення по справі Іоаннідес проти Кіпру (case of IOANNIDES V. CYPRUS), заява № 32879/18 від 16.01.2025 Заява стосується недоступності будинку, розташованого в буферній зоні, дозволу на використання будинку, наданого Миротворчим силам Республікою Кіпр («Держава»), і відмови Держави платити орендну плату власнику будинку. Справа порушує питання, передбачені ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції. А. Прийнятність 3. Суд (а) Юрисдикція Суд зазначає, що сторони погоджуються з тим, що майно заявника перебувало під юрисдикцією держави. У нього немає підстав вважати інакше. Тим не менш, Уряд висунув заперечення щодо відсутності ефективного контролю над цією територією, з чим заявник не погодився (п. 75 рішення). Загальні принципи, що стосуються концепції юрисдикції згідно зі ст. 1 Конвенції та винятку «ефективного контролю», зокрема, були коротко викладені Судом нещодавно у справі Georgia v. Russia (II) [GC], no. 38263/08, § 81, 21.01.2021, and Mamasakhlisi and Others v. Georgia and Russia, no. 29999/04 and 41424/04, §§ 310-11, 07.03.2023 (п. 76 рішення). Стосовно твердження Уряду про те, що його зобов’язання перед заявником за Конвенцією були зведені до «позитивних», оскільки вони не мали ефективного контролю над буферною зоною, Суд зазначає наступне (п. 77 рішення). Виняток із зобов’язання забезпечувати права, передбачені Конвенцією, на своїй території, на який посилається Уряд, застосовується, коли держава перешкоджає здійснювати свою владу над усією своєю територією через обмежувальну ситуацію de facto, наприклад, коли встановлюється сепаратистський режим (див. Ilaşcu and Others, § 333). Якщо це станеться, зобов’язання держави згідно зі ст. 1 Конвенції забезпечити кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права та свободи, передбачені Конвенцією, буде обмежено позитивним зобов’язанням вжити дипломатичних, економічних, судових чи інших заходів, які входили до її влади та відповідно до міжнародного права (там само, § 331 і 333) (п. 78 рішення). Проте ситуація в цій справі є винятковою, і Суд має відповідно адаптувати свій аналіз. Наприклад, можна розрізнити ситуації, коли відсутність ефективного контролю з боку держави над певними частинами її території призвела до того, що ця держава мала лише позитивні зобов’язання на цих частинах території (див. справу Stephens з подальшими посиланнями) та ситуації, коли існування повного контролю над відповідними особами передбачає їх пряму відповідальність (див., з необхідними коригуваннями, Pocasovschi and Mihaila v. The Republic of Moldova and Russia, № 1089/09, §§ 44 — 46, 29.08.2018). Суд розглядатиме межі юрисдикції держави та практичні наслідки для кожного з аспектів стверджуваного втручання у права власності заявника нижче, коли він оцінюватиме, чи дії або бездіяльність, на які скаржиться заявник, були виправданими (порівняйте Sargsyan v. Azerbaijan [GC], № 40167/06, § 150, ЄСПЛ 2015) (п. 79 рішення). Зважаючи на це, Суд переконався, що майно заявника перебувало під юрисдикцією держави у значенні ст. 1 Конвенції, і розгляне межі цієї юрисдикції та відповідні зобов’язання держави нижче за конкретними питаннями, які оскаржуються згідно зі ст. 1 Протоколу № 1 (п. 80 рішення). В. Суть 3. Cуд Суд зазначає передусім, що «володіння» заявника будинком, про який йдеться, не є предметом оскарження (порівняйте з Chiragov and Others v. Armenia [GC], № 13216/05, § 192, ECHR 2015 та Xenides — Arestis v. Turkey, № 46347/99, § 28, 22.12.2005). Сторони сперечаються щодо рівнів втручання та відповідальності держави за нього. Суд розглядатиме справу згідно із загальним принципом, викладеним у першому реченні ст. 1 Протоколу № 1 (див . lišić and Others v. Bosnia and Herzegovina, Croatia, Serbia, Slovenia and the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], № 60642/08, § 99, ЄСПЛ 2014) (п. 99 рішення). У зв’язку з цим Суд повторює, що, крім володіння майном (usus), право власності також передбачає право розпоряджатися майном і отримувати від нього дохід (abusus і fructus) (див. Hirschhorn v. Romania, № 29294/02, § 57, 26.07.2007). Скарга заявниці також містить три частини: вона стосується обмеження доступу громадськості до буферної зони (usus), захоплення Миротворчі сили ООН з підтримання миру на Кіпрі (UNFICYP — далі за текстом) її будинку (usus) та відмови держави сплачувати орендну плату (fructus). Суд розгляне ці питання нижче (п. 100 рішення). (а) Обмеження доступу громадян до буферної зони (Restriction on public access to the buffer zone) У скарзі щодо відсутності доступу до майна, розташованого в буферній зоні, Суд уже встановив, що ані Кіпр, ані Туреччина не мають ефективного контролю над певними секторами буферної зони (див. згадане вище рішення у справі Stephens). Відповідно зобов’язання держави в цій винятковій ситуації полягало в тому, щоб вжити всіх належних заходів щодо прав заявника на доступ до будинку, які вони все ще могли вжити (там само) (п. 101 рішення). З огляду на обмежену юрисдикцію, якою користується держава в цій справі, яка передбачає наявність лише позитивних зобов’язань держави (див. п. 78 вище), Суд визнає, що Кіпр вжив усіх належних заходів для забезпечення того, щоб заявниця, а також будь-яка інша особа, яка опинилася в подібній ситуації, мали доступ до її власності. За цих обставин держава дала згоду на створення та функціонування UNFICYP у 1964 році, як рекомендовано Резолюцією 186 Ради Безпеки, і ратифікувала угоду про створення UNFICYP відповідно до ст. 105 Статуту ООН (див. пп. 6 — 8, 14 — 18 вище). Після подій 1974 року мандат UNFICYP кілька разів подовжувався з огляду на постійну ситуацію в країні, щоб запобігти напруженості в буферній зоні та навколо неї; не допустити повторення бойових дій та зберегти поточну військову позицію; керувати цивільною діяльністю і підтримувати правопорядок. Періодичні звіти Генерального секретаря надають детальну інформацію про діяльність UNFICYP, включаючи регулювання доступу цивільних осіб до різних районів буферної зони з міркувань безпеки. Уряд Кіпру, діючи відповідно до своїх зобов’язань згідно зі Статутом ООН і відповідними резолюціями Ради Безпеки, співпрацює з UNFICYP у його зусиллях щодо відновлення нормальних умов, підтримання законності та порядку і захисту прав власності. Зазначається, що власність заявника розташована у важкодоступній частині буферної зони, що не заперечується заявником. Верховний Суд погодився з тим, що заявник не оскаржував жодної конкретної дії чи бездіяльності або іншим чином не обґрунтовував порушення державою свого обов’язку вжити всіх належних заходів для забезпечення прав заявника, які вона могла вжити. Заявниця також не змогла визначити перед Судом будь-який захід, який потенційно могла би вжити держава для забезпечення її прав, крім сплати орендної плати, яку вона вимагала (розглянемо нижче) (п. 102 рішення). Сторони припустили, що держава, яка не має ефективного контролю над частинами своєї території, може призвести до появи «вакууму прав людини» («humanrights vacuum»). Суд посилається на свою прецедентну практику щодо своєї юрисдикції щодо скарг, поданих проти дій ООН (див., наприклад, Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway [GC] (dec.), № 71412/01 та 78166/01, § 151 і далі, 02.05.2007), де Суд зазначив, що спірні дії органів ООН не можуть бути приписані державам, особливо якщо вони мали місце не на території цих держав або в силу конкретного рішення їх влади (п. 103 рішення). Отже, не було порушення позитивних зобов’язань Кіпру за ст. 1 Першого протоколу через відмову заявниці в доступі до її будинку в буферній зоні (п. 104 рішення). (б) Окупація будинку Миротворчими Силами ООН з підтримання миру на Кіпрі та відмова держави платити орендну плату (UNFICYP’s occupation of the house and the State’s refusal to pay rent) За цих обставин та беручи до уваги аргументи сторін і висновки національних судів (див., зокрема, пп. 49 і 88 — 90 вище), Суд вважає, що питання щодо захоплення UNFICYP будинку заявника (usus) і відмова держави сплачувати ренту (fructus) тісно пов’язані (п. 105 рішення). На відміну від ситуації у згаданій вище справі Stephens, як обговорювалося в пп. 101 — 105 вище, Уряд погодився з тим, що UNFICYP можуть використовувати будинок заявниці протягом кількох років, і визначив, що вона не буде сплачувати орендну плату за це користування. Немає сумнівів у тому, що Уряд мав право приймати рішення щодо суми та виду компенсації, яка має виплачуватися власнику за користування майном UNFICYP, навіть якщо самі UNFICYP не стягували плату за таке використання (див. п. 8 вище). Таким чином, Суд вважає, що юрисдикція Кіпру не була обмежена відсутністю ефективного контролю над певними частинами буферної зони, і Кіпр все ще міг визначати, як і на яких умовах UNFICYP можуть займати будинок заявника. Ці міркування приводять Суд до висновку, що Уряд несе безпосередню відповідальність за стверджувані порушення (див. Radanović v. Croatia, no. 9056/02, §§ 42 and 49 — 50, 21.12.2006, Dabić v. Croatia, no. 49001/14, §§ 48 — 57, 18.03.2021, Wiegandová v. The Czech Republic, no. 51391/19, § 52 and 60, 11.01.2024 and mutatis mutandis, Pocasovschi and Mihaila, cited above, § 46) (п. 106 рішення). У тому ж ключі Суд зазначає, що, давши свою згоду на захоплення будинку заявниці UNFICYP (див. п. 28 вище), держава фактично розпорядилася відповідним майном і таким чином прямо втрутилася у можливість заявниці користуватися своїм майном(див. mutatis mutandis, Vira Dovzhenko v. Ukraine, no. 26646/07, §§ 15 and 36, 15.01.2019 and Moculescu v. Romania, no. 15636/04, §§ 34 — 35, 02.06.2010). Хоча заявниця зрештою підтвердила відсутність заперечень проти такої домовленості, вона стверджує, що неотримання орендної плати позбавило її потенційних переваг власності на майно. За цих обставин Суд перевірить, чи було втручання виправданим, беручи до уваги принципи законності, законної мети та «справедливого балансу» (див. згадане вище рішення у справі Ališić and Others, п. 102) (п. 107 рішення). Немає тверджень про те, що це втручання не було предметом умов, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права (п. 108 рішення). Що стосується принципу «справедливого балансу», який міститься в ст. 1 Протоколу № 1, згідно з цим положенням державі надається широка свобода розсуду при визначенні кроків, яких необхідно вжити для забезпечення дотримання Конвенції, беручи до уваги справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому (див. згадане вище рішення у справі Sargsyan , § 220, з подальшими посиланнями). Таким чином, у кожній справі, яка стосується ймовірного порушення цієї статті, Суд повинен з’ясувати, чи через втручання держави відповідна особа мала нести непропорційний і надмірний тягар. Оцінюючи відповідність ст. 1 Протоколу № 1, Суд має провести загальний аналіз різних інтересів, які розглядаються, пам’ятаючи, що Конвенція покликана захищати права, забезпечуючи їх «практичність та ефективність». Він повинен вийти за межі (іt must look behind appearances) та досліджувати реальність оскаржуваної ситуації (див. Hutten-Czapska v. Poland [GC], № 35014/97, §§ 164 — 168, ECHR 2006-VIII) (п. 109 рішення). Крім того, не можна ігнорувати важливість процесуальних зобов’язань за ст. 1 Першого протоколу. Хоча воно не містить чітких процедурних вимог, особи повинні мати розумну можливість подати свої справи до відповідних органів у судовому порядку, щоб оскаржити будь-які заходи, які втручаються в права на мирне володіння майном, гарантовані цим положенням. Таким чином, втручання в ці права не може бути легітимним, якщо особи не можуть його виправдати, розпочавши змагальний процес, який відповідає принципу рівності сторін і дозволяє обговорювати елементи справи, важливі для її результату. Щоб переконатися, що ця умова виконана, застосовні процедури слід розглядати із загальної точки зору (див., серед інших джерел, G.I.E.M. S.r.l. and Others v. Italy [ВП], № 1828/06 та 2 інших, § 302, 28.06.2018 з подальшими посиланнями) (п. 110 рішення). У цій справі беззаперечно, що розміщення UNFICYP служило суспільним інтересам підтримання миру та безпеки. Що стосується пропорційності втручання, заявниця подала позов до національних судів, стверджуючи головним чином, що її майнові права були порушені через відмову в доступі до території, незаконне використання її будинку та відмову сплачувати будь-яку орендну плату за кількість років. Однак національні суди обмежилися своїм розглядом першим аспектом позову, а саме відмовою в доступі до її будинку, і встановили, по суті, що ситуація була поза ефективним контролем Кіпру через обмеження доступу до зони безпеки (див. пп. 47 — 50, 54 вище). Верховний Суд не взяв до уваги конкретний спосіб отримання «згоди» власника на використання будинку UNFICYP, умови, встановлені нею щодо цього заняття, або розмір орендної плати. Зокрема, Верховний Суд вважав, що відсутність ефективного державного контролю над буферною зоною перешкоджає розгляду цих питань. Таким чином, не було належного розгляду деяких основних аргументів, наведених заявником, і не було здійснено ефективного балансу між суспільними інтересами, поставленими на карту, та особистим тягарем, який несе заявник (порівняйте Megadat.com SRL v. Moldova, № 21151/04, § 74, ЄСПЛ 2008) (п. 111 рішення). Крім того, Суд зазначає, що лише два роки тому держава визнала, що вона може сплачувати орендну плату власникам нерухомості, які перебувають у тій самій ситуації, що й заявник (див. п. 23 вище). Уряд відхилив посилання заявниці на цей прецедент, вказавши, що воно «не пов’язано», без додаткових пояснень. Водночас, ураховуючи цей прецедент, видається, що хоча будинок був недоступним для громадськості і, отже, не міг залучити звичайних орендарів, він все одно міг приносити дохід своєму власнику, якщо існувала організація, зацікавлена в його зайнятті (п. 112 рішення). Щодо аргументу про те, що держава відремонтувала будинок заявниці, Суд повторює, що взаємозв’язок між потенційним збільшенням вартості майна та сумою компенсації, яка має бути надана за його використання, є ключовим аспектом скарги заявниці — не було піддано належній судовій оцінці саме з причин, викладених вище (п. 113 рішення). Суд визнає надзвичайно складну правову та фактичну ситуацію на місці після окупації частини Кіпру та необхідність запобігти поновленню боїв і, отже, забезпечити постійну присутність миротворчих сил. Необхідність співпраці уряду Кіпру з UNFICYP та обмеження доступу до певних визначених районів є частиною цієї складної картини. Незважаючи на це, Суд не може визнати, що втручання у право власності заявника було здійснено відповідно до вимог ст. 1 Першого протоколу у цій справі. Зокрема, твердження заявниці про порушення її майнових прав через те, що держава дозволила UNFICYP зайняти її будинок, і через відмову держави сплачувати їй орендну плату за це заняття, не було належним чином розглянуто національними органами влади. Таким чином, пропорційність втручання не була належним чином оцінена національними судами (п. 114 рішення). Відповідно у цьому відношенні мало місце порушення ст. 1 Протоколу № 1 (п. 115 рішення). А. Збитки (Damage) За матеріальну шкоду заявниця вимагала декілька альтернативних складно розрахованих сум від 405 273,11 євро до 1 013 829,77 євро. За моральну шкоду заявниця вимагала 110 000 євро (п. 117 рішення). Уряд відхилив вимогу про відшкодування матеріальної шкоди як необґрунтовану та спекулятивну. Він повторив, що будинок не мав орендної вартості. Він стверджував, що під час окупації UNFICYP подібні об’єкти нерухомості, розташовані за межами буферної зони, можна було орендувати в середньому за 2,13 євро за квадратний метр на місяць. Вони також вважали вимогу про відшкодування моральної шкоди надмірною у світлі практики Суду (п. 118 рішення). Суд вважає, що за обставин цієї справи завдану матеріальну шкоду важко підрахувати, а також, що вона тісно пов’язана з моральною шкодою. Беручи до уваги характер встановленого порушення та всі відповідні обставини справи, включаючи витрати на ремонт, понесені державою, та здійснюючи їх оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10 000 євро для відшкодування всіх видів шкоди (див. рішення у справі «Саркісян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan (just satisfaction) [GC], no. 40167/06, §§ 56 — 57, 12.12.2017, and Chiragov and Others v. Armenia (just satisfaction) [GC], no. 13216/05, §§ 79 — 80, 12.12.2017) (п. 119 рішення). В. Судові витрати (Costs and expenses) Заявниця вимагала 23 705,38 євро відшкодування витрат, понесених нею в національних судах та в Суді (п. 120 рішення). Уряд вважав цю вимогу надмірною (п. 121 рішення). Заявниця має право на відшкодування судових витрат лише тією мірою, якою буде доведено, що вони були фактично та обов’язково понесені та є обґрунтованими за обсягом. У цій справі, беручи до уваги наявні в нього документи та вищезазначені критерії, Суд вважає обґрунтованим присудити 12 000 євро, що покриває витрати за всіма статтями, плюс будьякий податок, який може бути стягнутий із заявника (п. 122 рішення). З цих підстав Суд одноголосно 1. Оголошує заяву прийнятною. 2. Постановляє, що не було порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції у зв’язку з обмеженням доступу громадськості до сектору буферної зони, де розташований будинок заявниці. 3. Постановляє, що мало місце порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції через те, що національні суди не оцінили пропорційність втручання щодо зайняття будинку заявника та відсутності виплати заявникові. 4. Постановляє (а) що держава-відповідач має виплатити заявнику протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до ст. 44 § 2 Конвенції, такі суми за курсом, застосовним на дату виплати: (і) 10 000 євро (десять тисяч євро) плюс будь-які податки, які можуть бути стягнені, відшкодування матеріальної та моральної шкоди; (іі) 12 000 євро (дванадцять тисяч євро), плюс будьякі податки, які можуть бути стягнені із заявника, як відшкодування судових витрат; (б) що зі спливом вищезазначених трьох місяців і до моменту розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку протягом періоду несплати плюс три відсоткові пункти. 5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції. Також ЄСПЛ у контексті справ віднесених до сфери регулювання норми ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у яких застосовував доктрину «поле розсуду держави», аналізував питання переходу від державної планової економіки до системи приватної власності й ринкової економіки (див., наприклад, рішення у справах «Кредитний банк та інші проти Болгарії» («Credit Bank and others v. Bulgaria») від 30.04.2002 №40064/98; «Броньовський проти Польщі» («Broniowski v. Poland») від 22.06.2004 № 31443/96; «Хуттен-Чапска проти Польщі» («Hutten-czapska v. Poland») від 28.04.2008 № 35014/97; «Зеленчук і Цицюра проти України» («Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine») від 22.05.2018 № 846/16 та № 1075/16; «Ніна Дімітрова проти Болгарії» («Nina Dimitrova v. Bulgaria») від 16.04.2024 № 40669/16. Список використаної літератури: Публічне право: сучасні доктрини в судовій та правозастосовній практиц: навч. посіб. для студентів магістратури вищої освіти другого (магістер.) рівня вищої освіти галузі знань 08 «Право» спец. 081 «Право» / [Т. М. Слінько, Л. І. Летнянчин, Г. В. Берченко та ін.]; за заг. ред. проф. Т. М. Слінько, доц. Л. І. Летнянчина; М-во освіти і науки України, Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого. Харків : Право, 2023. 368 с. Конституційне право України: підручник / Т. М. Слінько, Л. І. Летнянчин, Ф. В. Веніславський та ін.; за заг ред. Т. М. Слінько; Нац. юрид.ун-т ім. Ярослава Мудрого. — 2-ге вид. Харків: Право, 2024. 672 с. (С. 167). ВІСНИК НААУ № 1-2 (108) Автор публікації: Віталій Ковтун Віталій Ковтун доцент кафедри конституційного права України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцент, к. ю. н. Автор публікації: Марина Ковтун Марина Ковтун шеф-редакторка Вісника НААУ, адвокат, доцентка кафедри адміністративного права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доцентка, к. ю. н. Аби першим отримувати новини адвокатури, підпишіться на канал Національної асоціації адвокатів України у Telegram.
© 2025 Unba.org.ua Всі права захищені "Національна Асоціація Адвокатів України". Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на даному веб-сайті дозволяється за умови посилання на джерело. Інтернет-видання та засоби масової інформації можуть використовувати матеріали сайту, розміщувати відео з офіційного веб-сайту Національної Асоціації Адвокатів України на власних веб-сторінках, за умови гіперпосилання на офіційний веб-сайт Національної Асоціації Адвокатів України. Заборонено передрук та використання матеріалів, у яких міститься посилання на інші інтернет-видання та засоби масової інформації. Матеріали позначені міткою "Реклама", публікуються на правах реклами.

Право людини на власність: практичний підхід до ст. 1 протоколу №1 до ЄКПЛ (ч. 1)

Головна цитата