Огляд судової практики 01.08.2014

Постанова ВГСУ від 30 липня 2014 року у справі № 909/1094/13

 

Акт звірки заборгованості є фіксуючим документом, не є первинним документом і не доводить факту будь-яких господарських операцій (поставки, надання послуг, тощо), він є лише відображенням руху коштів в бухгалтерському обліку підприємств та носить інформаційний характер. Акт звірки взаємних розрахунків не є документом про проведення зарахування однорідних зустрічних вимог, оскільки не є підставою для встановлення юридичного факту щодо проведення заліку

 

ВГСУ зробив висновок, що акт звірки взаємних розрахунків може вважатися належним доказом зарахування зустрічних однорідних позовних вимог, якщо при складанні такого акту, буде дотримано усі умови ст. 601 Цивільного кодексу України.

Статтею 601 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Зарахування можливе при наявності наступних умов:

- зустрічність вимог, тобто сторони одночасно беруть участь у двох зобов'язаннях і при цьому кредитор за одним зобов'язанням є боржником в іншому зобов'язанні;

- однорідність вимог;

- настання строку виконання за обома вимогами, що зараховуються, або строк був визначений моментом витребування, або, щоб термін не був вказаний взагалі, тобто, виконання можна було вимагати в будь-який момент;

- якість вимог, тобто між сторонами немає спору щодо розміру, характеру, змісту та умов зобов'язання.

За змістом названої правової норми залік (зарахування) можливий в тому випадку, коли вимоги є зустрічними та настав строк їх виконання, оскільки не можна пред'явити до зарахування вимоги за такими зобов'язаннями, які не існують взагалі або не підлягають виконанню.

Отже, припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги є одностороннім правочином, який оформляється заявою однієї сторони.

З огляду на вищенаведене, ВГСУ зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що зарахування зустрічних зобов'язань в даному випадку між сторонами відсутнє, оскільки приватне підприємство "Фабрика дитячих меблів" не подало доказів проведення заліку зустрічних однорідних вимог, зокрема, відсутні докази звернення до приватного підприємства "Карпатресурс" та отримання останнім заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог. Поряд з цим, в акті звірки взаєморозрахунків від 01.03.2013 р. не вказано жодних підстав для проведення такого зарахування зустрічних грошових вимог, сторони не надали жодного первинного документа, на підставі якого у сторін виникли взаємні зобов'язання, розмір таких взаємних зобов'язань теж не вказано.

 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39961926

 

 

Постанова ВГСУ від 30 липня 2014 року у справі № 910/1610/14

 

Відсутність бюджетного фінансування не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання

 

Вищий господарський суд України ще раз акцентував увагу на правовій позиції Верховного Суду України від 15.05.2012 року у справі № 11/446 з приводу того, що не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов’язання відсутність бюджетного фінансування.

Посилаючись на вищенаведену позицію ВСУ, ВГСУ відмовив у задоволенні касаційної скарги Міністерства оборони України з огляду на наступне.

У лютому 2014 року товариство з обмеженою відповідальністю "Біохімексім" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства оборони України про стягнення 284 218,20грн. заборгованості за договором про поставку для державних потреб матеріально-технічних засобів речової служби.

В обґрунтування заявлених вимог позивач послався на порушення відповідачем умов Договору поставки №286/3/13/18 від 18.06.2013 року в частині оплати поставленого товару, внаслідок чого за останнім утворилась заборгованість у розмірі 284 218,20грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 04.03.2014р. (суддя Борисенко І.І.), яке залишене без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 10.06.2014р. (судді - Отрюх Б.В., Михальська Ю.Б., Тищенко А.І.) позовні вимоги задоволено повністю, стягнуто з Міністерства оборони України на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Біохімексім" 284 218,20грн. основного боргу, 5 684,36грн. судового збору.

Посилання скаржника (Міністерства оборони України) у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій не прийняли до уваги відсутність фінансування відповідача за рахунок державного бюджету, а також на те, що ним було вжито усіх заходів для належного виконання договірних зобов'язань, не приймаються до уваги колегією суддів Вищого господарського суду України, оскільки в судових рішеннях ці обставини не досліджувались з тих підстав, що матеріали справи не містять жодних документів, які відповідач направляв до Державної казначейської служби з метою оплати взятих зобов'язань. 

 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39961979

 

 

Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 05 червня 2014 року № 01-06/745/2014

 

У зв’язку з тим, що у господарських судів виникло чимало запитань про те, як же правильно розглядати справи з суб'єктами спору, зареєстрованими на окупованій території, ВГСУ у своєму листі спробував роз'яснити ситуацію, що склалася

 

1. У названому Інформаційному листі Вищим господарським судом України зазначено, що неможливість надсилання будь-яких поштових відправлень на адресу учасників судового процесу, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях України, повинна бути підтверджена відповідною довідкою (листом) підприємства зв’язку.

2. За повідомленнями господарських судів, на їх адресу надходять звернення учасників судового процесу щодо витребування з господарських судів, що знаходяться на тимчасово окупованій території України, матеріалів справ для здійснення їх подальшого розгляду господарськими судами Київської області, міста Києва, Київським апеляційним господарським судом.

3. Питання про те, яким чином мають реєструватися і розглядатися господарськими судами міста Києва, Київської області, Київським апеляційним господарським судом звернення у справах, розгляд яких здійснюється господарськими судами Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, і матеріали яких не передано за встановленою підсудністю (абзац десятий частини першої статті 12 Закону).

4. Аналогічним викладеному в пункті 3 цього листа чином вирішуються питання, пов’язані з надходженням до Київського апеляційного господарського суду звернень щодо розгляду в порядку апеляційного провадження справ у Севастопольському апеляційному господарському суді.

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v-745600-14

 

 

Ухвала Вищого адміністративного суду України від 07 березня 2013 року у справі № К/9991/86874/11 та ухвала Житомирського апеляційного адміністративного суду від 16 липня 2014 року у справі 806/1575/14

 

За умови належного документального підтвердження використання працівниками автомобілів у господарській діяльності підприємства, компенсація працівникам за таке використання може бути включена підприємством до складу валових витрат.
Належним документальним підтвердженням може бути заява працівника до керівництва та дозвіл керівництва підприємства на використання автомобіля в службових цілях з виплатою компенсації, наказ про порядок використання автомобіля, належного працівникові у службових цілях, наказ про виплату працівникові суми компенсації, подорожні листи та/або накладні, підтверджуючі використання конкретного автомобіля в цілях господарської діяльності підприємства

 

Компенсація працівникам витрат за використання власного транспорту при виконанні службових обов’язків. Позиція податкових органів: таку компенсацію до складу витрат включати не можна. Свою позицію контролюючі органи обґрунтовують тим, що оскільки така компенсація не належить до фонду оплати праці, то не може бути включена підприємством до витрат на основі ст. 142.1. Податкового кодексу України (надалі – ПК України), відповідно до якої до складу витрат платника податку включаються витрати на оплату праці фізичних осіб, що перебувають у трудових відносинах з таким платником податку. Разом з тим, якщо платником податку укладено з фізичною особою договір оренди легкового автомобіля і суми виплат є орендними платежами, то за умови, що такий автомобіль використовується у господарській діяльності платника, а також документального підтвердження понесених витрат, такі суми можуть бути враховані при визначенні об'єкта оподаткування.

 

Позиція судів щодо цього питання наступна:

ВАСУ у своїй ухвалі від 07 березня 2013 року зазначив такі висновки: «судова колегія касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що власні автомобілі використовувались працівниками позивача для виробничих потреб підприємства, у зв'язку із чим фактично таким працівникам виплачувалась компенсація, яка належить до складу валових витрат підприємства відповідного періоду»

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/30469662

 

Житомирський апеляційний адміністративний судв ухвалі від 16 липня 2014 року «оскільки,матеріали справи містять копії первинних документів, які підтверджують, що підприємство використовувало бензин в господарських цілях. Таким чином, використане паливо, якими заправлялися власні автомобілі під час виконання трудових обов’язків, було правомірно віднесено до складу витрат на збут підприємства, оскільки транспортні засоби використовувалися в трудовій діяльності та відповідно до аналогії закону ст.125 Кодексу законів про працю України, працівники отримували компенсації за зношення в службових цілях власних інструментів»

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39788717

 

 

Інформаційний лист Вищого адміністративного суду України від 25 липня 2014 року № 992/11/14-14

 

Вищий адміністративний суд України у своєму листі розповів про оскарження рішень Нацбанку, рішень Фонду гарантування вкладів фізосіб, прийнятих відповідно до Закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»

 

З підстав, передбачених частиною першою статті 76 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Національний банк України зобов’язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Частиною другої цієї статті визначено, що Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб для вжиття ним заходів, передбачених Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Відповідно до частини першої статті 34 цього Закону Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку на наступний робочий день після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних.

Згідно з частиною першою статті 54 зазначеного Закону рішення, що приймаються відповідно до цього Закону Національним банком України, Фондом, працівниками Фонду, що виконують функції, передбачені цим Законом, у тому числі у процесі здійснення тимчасової адміністрації, ліквідації банку, виконання плану врегулювання, можуть бути оскаржені до суду.

У зв’язку з цим Вищий адміністративний суд України нагадує, що пунктом 25 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року № 8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» адміністративним судам роз’яснено, що спори, які виникають за участю Фонду у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, є публічно-правовими та підлягають розгляду за правилами Кодексу адміністративного судочинства України.

Крім цього, звертаємо увагу на те, що адміністративні суди під час розгляду таких справ повинні неухильно додержуватися вимог статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 2 частини п’ятої цієї статті не допускається забезпечення позову шляхом зупинення рішень Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо призначення уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та стосовно здійснення тимчасової адміністрації або ліквідації банку, заборони проводити певні дії уповноваженій особі Фонду гарантування вкладів фізичних осіб або Фонду гарантування вкладів фізичних осіб при здійсненні тимчасової адміністрації або ліквідації банку.

Також, у разі виконання Фондом вимог статті 34 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо запровадження тимчасової адміністрації, відсутні підстави для забезпечення позову шляхом зупинення рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних. Початок процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку та здійснення тимчасової адміністрації в банку свідчить про те, що таке рішення є виконаним і передбачені ним правові наслідки є такими, що вже настали. Тому відвернути їх настання шляхом зупинення рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних в порядку забезпечення позову не є можливим.

 

 

Постанова Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23 липня 2014 року у справі № 6-22306св14

 

Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов’язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків

 

У березні 2013 року товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_6, як боржника та іпотекодавця, ОСОБА_7, як поручителя, про стягнення в солідарному порядку з останніх на свою користь 65 992,88 доларів США (еквівалентно 527 481 грн 09 коп.) заборгованості за кредитним договором, укладеним 30 березня 2006 року між ОСОБА_6 та акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ УкрСиббанк).

Позовні вимоги обґрунтувало тим, що товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» набуло права вимоги щодо боржників публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» в тому числі відповідачів у справі, відповідно до договору факторингу від 12 грудня 2011 року, договору відступлення права вимоги за договорами іпотеки від 12 грудня 2011 року, акта прийому-передачі права вимоги від 12 грудня 2011 року.

Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 05 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 28 квітня 2014 року, позов задоволено.

Однак, ВССУ звернув увагу судів попередніх інстанцій, на те, що наявна в матеріалах справи вимога-повідомлення товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» до відповідачів наявність заборгованості за кредитним договором та необхідність її дострокового погашення в стислі терміни не містить інформації про попереднє письмове повідомлення боржників про заміну кредитора у зобов'язанні (матеріали справи також не містять належних доказів на підтвердження таких обставин). Крім того, матеріали справи не містять доказів на підтвердження факту надання боржникові та поручителеві доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

Також, колегія суддів звернула увагу на відмінність правових інститутів відступлення права вимоги (цесії) та факторингу.

Враховуючи допущені помилки судів попередніх інстанцій, ВССУ оскаржувані в касаційному порядку судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/39891694

 

 

Постанова Верховного суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-68цс14

 

Відповідно до статті 365 ЦК України право особи на частку в спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:
1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;
2) річ є неподільною;
3) спільне володіння і користування майном є неможливим;
4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї

 

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку в спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду. У переглянутій справі, задовольняючи позов про припинення права власності відповідачки за зустрічним позовом на частку житлового будинку з виплатою їй вартості цієї частки, суд першої інстанції виходив з того, що таке припинення не завдасть істотної шкоди її інтересам, оскільки вона є громадянкою іншої держави, в якій проживає і працює, а спірну власність використовує тільки для літнього відпочинку. Суд апеляційної інстанції, з яким погодився і касаційний суд, вважав такий висновок необґрунтованим з тих підстав, що порушується принцип рівності прав співвласників, а правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших.

ВСУ зазначив, що такий висновок суду свідчить про неправильне застосування ст. 365 ЦК, оскільки згідно з пунктом 4 частини першої, право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що така шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників.

 

 

Постанова Верховного суду України від 25 червня 2014 у справі № 6-25цс14

 

ВСУ роз'яснив, що підставою для застосування відповідальності, передбаченої частиною другою ст. 625 ЦК України, є прострочення боржником виконання грошового зобов'язання. Грошовим, за змістом статей 524, 533-535, 625 ЦК України, є виражене в грошових одиницях (національній валюті України або в грошовому еквіваленті в іноземній валюті) зобов'язання сплатити гроші на користь іншої сторони, яка, відповідно, має право вимагати від боржника виконання його обов’язку

 

Відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, настає у разі встановлення, що це зобов'язання є грошовим. У інших випадках зазначена норма застосуванню не підлягає.

У переглянутій справі між сторонами виникли зобов'язання за договором про пайову участь у будівництві, за умовами якого забудовник зобов'язувався побудувати об'єкт у строк, визначений договором, і передати його замовнику, але в порушення умов договору свої зобов'язання не виконав. У відповідності з договором у разі порушення забудовником терміну введення побудованого будинку в експлуатацію, він сплачує замовнику пеню в розмірі 0,005% від внесеної суми за кожен день прострочення. ВСУ дійшов висновку, що спір між сторонами виник у результаті невиконання відповідачем умов договору з передачі об'єкта будівництва у власність позивача, а не внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання.

Зобов'язання, пов'язані з будівництвом і передачею збудованого об'єкта в натурі, а також зобов'язання повернути кошти, отримані як передоплата, не є грошовими в розумінні статті 625 ЦК.