Практика ЄСПЛ: Фактичні дані - Здоров'я

Грудень 2015

Ці фактичні дані не зобов’язують суд і не є вичерпними

Здоров'я

Дивіться також фактичні дані "Затримання та психічне здоров'я», «Люди похилого віку та Європейський Суд з прав людини (ЄСПЛ)", "Кінець життя і ЄСПЛ", "Голодування в ув'язненні", "Люди, з обмеженими можливостями та ЄСПЛ", "Права, пов’язані зі здоров’ям для ув’язнених "та" Репродуктивні права ".

Доступ до експериментального лікування або лікарського засобу

Христозов та інші проти Болгарії

13 листопада 2012 року

Десять заявників, які мали ракові захворювання,  скаржилися на те, що вони були позбавлені можливості доступу до несанкціонованих експериментальних ліків від раку. Відповідно до закону Болгарії, такий дозвіл може бути виданий тільки в тому випадку, якщо ліки були санкціоновані в іншій країні. У той час як ліки був дозволені для " благодійно-досліджувального використання " в деяких країнах, офіційно вони не були дозволені. Відповідно, влада Болгарії відмовила у видачі дозволу.

Європейський суд з прав людини постановив, що стаття 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Європейської конвенції  з прав людини не була порушена. З огляду на обмеження права пацієнтів на повагу особистого життя, передбачене статтею 8 Конвенції, було виявлено тенденцію забезпечення можливості, у виняткових умовах, використання несанкціонованої медицини в країнах Європи. Проте, суд визнав, що цей консенсус заснований не на стійких принципах законодавства цих країн і не розповсюжджується на точний порядок, який регулює використання таких ліків. Суд також постановив, що стаття 2 (право на життя) та стаття 3 (заборона тортур і нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції в даному випадку не були порушені.

Дурізотто проти Італії

6 травня 2014 року (рішення про прийнятність)

Це справа стосувалася відмови судів Італії надати дозволу дочці заявника на проходження благодійно-досліджувального лікування (експериментальне лікування, відоме як метод "витривалості") для лікування її дегенеративного церебрального захворювання. Терапія проходила клінічні випробування і, відповідно до законодавчої постанови, піддавалась обмежувальним критеріям  доступу. Заявник стверджував, зокрема, що законодавча постанова дискримінувала осіб, які вже почали лікування до набрання чинності постанови та тих, хто - як його дочка – не знаходились в тій ситуації.

Суд визнав заяву неприйнятною (явно необґрунтованою) відповідно до статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) та відповідно до статті 14 (заборона дискримінації) разом  зі статтею 8 Конвенції. З одного боку, немає нічого особливого в тому, що науковий комітет, створений Міністерством охорони здоров'я Італії висловив негативну думку про терапевтичний метод, а наукова цінність терапії не була визначена, було встановлено, що втручання в право на повагу особистого життя дочки заявника, представленого відмовою задовольнити прохання медикаментозної терапії, може розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві. З іншого боку, навіть якщо припустити, що дочка заявника знаходилася в подібній ситуації, що й особи, котрі отримали виключний судовий дозвіл  на лікування, Суд не може зробити висновок, що відмова системи правосуддя в наданні їй дозволу була дискримінаційною. Так, зокрема, заборона отримання лікування переслідувала законну мету захисту здоров'я і відповідала цій меті. Крім того, були надані достатні підстави для прийняття Судом рішення, і це не було довільним. Нарешті, терапевтичне значення методу "витривалості" було, на той час, ще підтверджене науково.

Доступ до особистих медичних записів

K. Х. та інші протии Словаччини (заява №. 32881/04)

28 квітня 2009 року

Заявники, вісім жінок романського походження, не могли більше завагітніти після лікування в гінекологічному відділенні в двох різних лікарнях та підозрювали, що це сталося внаслідок того, що вони були стерилізовані під час перебування в цих лікарнях. Вони скаржилися на те, що не могли отримати копію своєї історії хвороби.

Суд постановив, що стаття 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції  була порушена в тому, що заявники не мали змоги зробити фотокопії своїх історій хвороб. Було встановлено, що, хоча були внесені наступні законодавчі зміни відповідно до Конвенції, це трапилося надто пізно для заявників.

Передбачувана нездатність забезпечення відповідної медичної допомоги

Центр правових ресурсів від імені Валентина Кампеану проти Румунії

17 липня 2014 року (Велика палата)

Заява була подана неурядовою організацією (НУО), від імені Валентина Кампеану, який помер в 2004 році у віці 18 років у психіатричній лікарні. Залишений при народженні і переданий в притулок, в ранньому дитинстві він був діагностований як ВІЛ-позитивний, та недієздатним від серйозного психічного захворювання.

Суд постановив, що за вийняткових обставин справи та беручи до уваги серйозний характер заяв, НУО мала право бути представником Валентина Кампеану, хоча сама організація не була жертвою передбачуваного порушення Конвенції.

У цьому випадку суд постановив, що стаття 2 (право на життя) Конвенції була порушена з матеріальної та процесуальної точок зору. Було встановлено, зокрема: що Валентин Кампеану знаходився в медичних установах, які не мали необхідного обладнання для забезпечення належного догляду за його станом; те що він був переведений з одного відділення в інше без відповідного діагнозу;  та те, що влада не забезпечила йому належне лікування в антиретровірусної терапії. Влада, знаючи про складну ситуацію: відсутність персоналу, недостатнє харчування та відсутність опалення в психіатричній лікарні, куди він був переданий, необґрунтовано підвергли його життя небезпеці. Крім того, не було проведене ефективне розслідування обставин його смерті. Суд також встановив порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції  разом зі статтею 2, з огляду на те, що Румунія не змогла налагодити відповідний механізм відшкодування коштів людям з психічними розладами, які стали жертвами відповідно до статті 2.

Нарешті, відповідно до статті 46 (обов'язкова сила та виконання судового рішення) Конвенції, Суд, встановивши, що порушення Конвенції у справі Валентина Кампеану відображало ширшу проблему, рекомендував Румунії вжити необхідних загальних заходів для забезпечення незалежного представництва людей з обмеженими можливостями, що знаходяться в подібній ситуації, що дозволить їм подавати скарги стосовно їх здоров'я та лікування, перевіреного незалежним органом. 2

Розгляд подібної справи Центру правових ресурсів від імені Моріта Малаку та ін. проти Румунії (№ 55093/09)

Заява передана до уряду Румунії 9 березня 2015 року

Ця справа стосується загибелі п'яти осіб в психіатричній лікарні. Заява була подана НУО від їх імені. Заявник НУО стверджує, зокрема, що неналежний догляд та лікування, а також невідповдні, погані умови життя в лікарні безпосередньо сприяли передчасній смерті п'яти фізичних осіб.

Суд сповістив уряд Румунії про заяву та допитав сторони відповідно до статей 2 (право на життя), 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження), 13 (право на ефективний засіб правового захисту), 14 (заборона дискримінації ) та 34 (право на подання індивідуальних петицій) Конвенції.

Конфіденційність особистої інформації стосовно здоров'я

Пантелеєнко проти України

29 червня 2006 року

Заявник скаржився, зокрема, на розголошення під час судового засідання конфіденційної інформації стосовно його психічного стану та психіатричного лікування.

Суд встановив, що отримання конфіденційної інформації від психіатричної лікарні про психічний стан заявника та відповідного лікування та розголошення її на відкритих слуханнях було втручанням у право заявника на повагу особистого життя. Суд визнав, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції, зазначивши, зокрема, що деталі питання не могли впливати на результат судового процесу, та те, що запит  суду першої інстанції на отримання інформації був зайвим, так як інформація не була "важливою для розслідування, попереднього розслідування чи суду", і, таким чином, незаконним для цілей Закону про психіатричну лікарську допомогу 2000.

Л.Л. проти Франції (№7508/02)

10 жовтня 2006 року

Заявник скаржився, зокрема, на передачу на розгляд та використання судами документів з його історії хвороби в контексті шлюборозлучних процесів без його згоди та без медичного експерта, призначеного у зв'язку з цим.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції, вважаючи, що втручання в особисте життя заявника не було виправдане з точки зору основної важливості захисту персональних даних. Було зазначено, зокрема, що суди Франції розлядали оскаржуваний медичний висновок на підтримку своїх рішень  як допоміжний засіб, проте виявилося, що вони могли прийняти таке ж рішення і без нього. Суд далі зазначив, що внутрішнє законодавство не забезпечує достатніх гарантій використання даних, що стосуються особистого життя сторін в цьому типі судових процесів, тим самим виправдовуючи з тим більшою підставою необхідність точного розгляду необхідності використання таких мір.

Армонас проти Литви та Бірюк проти Литви

25 листопада 2008 року

У січні 2001 року набільша щоденна газета Литви опублікувала статтю на своєму титульному аркуші стосовно загрози СНІДу у віддаленій частині Литви. Зокрема, стверджувалося, що медичний персонал центру СНІДу та лікарня підтвердили, що заявники були ВІЛ-позитивними. Стверджувалося, що другий заявник, описаний як "загальновідомо випадковий", мав двох незаконнонароджених дітей від першого заявника. Заявники скаржилися, що, незважаючи на те, що національні суди визнали серйозне порушення права на особисте життя, вони отримали сміховинне грошове відшкодування.

Суд встановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції в зв'язку з низькою максимальною ціною, призначеною для відшкодування шкоди заявникам. Особливо турбував той факт, що, відповідно до 3 газети, інформація про хворобу заявників була підтверджена медичним персоналом, було зазначено, що вкрай важливо, щоб внутрішнє законодавство захищало конфіденційність пацієнтів та перешкоджало розголошенню інформації про особисті дані, особливо маючи на увазі негативний вплив такого розголошення на готовність інших осіб добровільно здавати аналіз на ВІЛ та шукати відповідне лікування.

Авілкіна та інші проти Росії

6 червня 2013 року

Заявниками була релігійна організація, Адміністративний центр  Свідків Єгови в Росії та три Свідки Єгови. Вони скаржилися, зокрема, на розголошення своїх медичних файлів в прокуратурі Російської Федерації після їх відмови переливання крові під час перебування в державних лікарнях. У зв'язку з проведенням розслідування щодо законності діяльності організації-заявника, слідчі органи доручили всім лікарням в Санкт-Петербурзі повідомляти про відмови переливання крові Свідками Єгови.

Суд визнав заяву неприйнятною (несумісна стосовно осіб) стосовно заявника  -  релігійної організації, так і стосовно одного з трьох інших заявників, так як фактично ніякі медичні файли не були розголошені та це не було предметом конфлікту між сторонами. Суд також постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції стосовно двох інших заявників. Було вийнятково встановлено, що не існувало ніякої термінової суспільної потреби в розголошенні конфіденційної медичної інформації про них. Крім того, засоби, використані прокурором при проведенні розслідування, у тому числі розголошення конфіденційної інформації без попереднього попередження або можливості заперечення, не були вкрай необхідними для заявників. Крім того, влада не доклала жодних зусиль для встановлення справедливого балансу між правом заявників на повагу їх особистого життя з одного боку та  метою захисту здоров'я суспільства з іншого боку.

Л.Х. проти Латвії (№ 52019/07)

29 квітня 2014 року

Заявник стверджував, що збір  його особистих медичних даних державним органом без його згоди порушив право на повагу особистого життя.

Суд нагадав про важливість захисту медичних даних для гарантування особам права на повагу особистого життя. Він постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції у справі заявника, встановивши, що чинне законодавство не вказало  достатньо чітко межі повноважень, наданих компетентним органам та спосіб їх використання.

Коновалова проти Росії

9 жовтня 2014 року

Заявник скаржився на несанкціоновану присутність студентів-медиків під час народження її дитини, стверджуючи, що вона не давала письмову згоду на спостереження та була  майже без свідомості, коли їй розповідали про такі домовленості.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції. Було встановлено, зокрема, що відповідне національне законодавство на момент народження дитини заявника – 1999 рік - не  містило будь-яких запобіжних заходів для захисту права на недоторканність приватного пацієнтів. Цей серйозний недолік загострювався порядком дій лікарні для отримання згоди від пацієнтів на прийняття участі в програмі клінічного викладання під час лікування. Зокрема, книга лікарні, що повідомляє заявника про його можливу участь у навчальній програмі була нечіткою та справа в цілому була представлена заявнику таким чином, щоб у нього не було іншого вибору. 

Дисциплінарне провадження щодо медичних працівників

Діннет проти Франції

26 вересня 1995 року

Заявник, французький лікар, був викреслений з реєстру регіональних лікарів з міркувань професійних неправомірних дій після того, як він визнав, що консультував своїх пацієнтів, які бажали схуднути, на відстані. Він ніколи не зустрічався зі своїми пацієнтами, не контролював або коригував  призначене лікування та під час його частих поїздок їх консультував його секретарський персонал. Він скаржився на те, що професійні дисциплінарні органи при прийнятті рішення не були справедливими та те, що слухання не проводилися публічно.

Суд встановив порушення статті 6 § 1 (право на судовий захист) Конвенції, оскільки слухання не були публічними та відсутність порушення пункту 1 статті 6 щодо скарги, про те, що дисциплінарні органи були несправедливими.

Дефалк проти Бельгії

20 квітня 2006 року

Лікар за професією, заявник звинувачувався лікарем товаришем у виконанні непотрібних процедур. У 1996 році йому було наказано відшкодувати певну суму,  виплачену Національним інститутом охорони здоров'я та  страхування на випадок інвалідності та було заборонено використання системи прямих платежів протягом п'яти років. Заявник скаржився, зокрема, на тривалість та несправедливість судового розгляду його справи.

Суд визнав скарги заявника неприйнятними щодо передбачуваної несправедливості провадження у цій справі. Крім того, суд постановив, що мало місце порушення статті 6 § 1 (право на судовий захист) Конвенції у зв'язку з тривалістю провадження.

Габлер проти Франції

27 липня 2006 року

Це справа стосувалася дисциплінарного провадження, проведеного Національною радою Ordre des médecins (Медична рада) у справі заявника, приватного лікаря президента Франсуа Міттерана, за розголошення інформації стосовно професійної конфіденційності, видачу фальшивих медичних довідок та шкоду репутації професії. Заявник згодом був знятий з обліку. Він стверджував, зокрема, що Національна рада не була незалежною та неупередженою. Він стверджував, що суддя та сторона в його справі, були заявниками в першій інстанції, а потім він виступав в якості апеляційного органу, що означало, що йому було необхідно, як дисциплінарному органу приймати рішення стосовно своєї скарги.

Суд постановив, що пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції не був порушений. Суд зазначив, зокрема, що рядові члени дисциплінарного підрозділу були виведені з засідання, на якому Національна рада вирішила подати скаргу проти заявника, перш ніж Рада розглянула доцільність початку розгляду такої справи. Це показало, що члени дисциплінарного підрозділу, особливо ті, хто примав рішення в справі, порушеної проти заявника, не були залучені в процес прийняття рішення Національною радою на подачу скарги.

Дискримінація за станом здоров'я

Кіютін проти Росії

10 березня 2011року

Це справа стосувалася відмови влади Росії надати заявнику узбекської національності дозвіл на проживання, оскільки він отримав позитивний результат тесту на ВІЛ. Заявник скаржився, що це рішення не відповідало законній меті захисту здоров'я суспільства та порушило його право на проживання зі своєю сім'єю. 

Суд постановив, що мало місце порушення статті 14 (заборона дискримінації) разом зі статтею 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції. Визнаючи, що оскаржувана міра мала законну мету захисту здоров'я суспільства, він зазначив, зокрема, що експерти з охорони здоров'я та міжнародні органи погодилися, що обмеження в пересуванні людей, що живуть з ВІЛ, не можуть бути виправдані з урахуванням проблем охорони здоров'я суспільства. В даному випадку, беручи до уваги належність заявника до особливо вразливої групи, відсутність розумного та об'єктивного виправдання, а також відсутність індивідуального оцінки, Суд дійшов висновку, що уряд Росії перевищили свої вузькі межі розсуду та заявником став жертвою дискримінації за станом здоров'я.

Висилання хворих людей

Д. проти Сполученого Королівств (№30240/96)

2 травня 1997 року

Заявник, родом з Сент-Кітс (в Карибському морі), був заарештований за зберігання кокаїну після його прибуття в Сполучене Королівство і був засуджений до шести років позбавлення волі. Було виявлено, що він страждав на СНІД. Перед його звільненням, було прийняте рішення про його депортацію в Сент-Кітс. Він стверджував, що його депортація призведе до скорочення тривалості його життя, тому що він не зможе отримувати таке лікування  в Сент-Кітс, як він отримував в Сполученому Королівстві.

Суд підкреслив, що іноземці, які відбули терміни свого тюремного ув'язнення і підлягали висиланню не могли, в принципі, претендувати на право залишатися на території держав-учасниць Конвенції для продовження користування медичними, соціальними або іншими формами допомоги, що надає держава під час їх перебування у в'язниці. Проте, обставини справи заявника були досить незвичайними. Так як його хвороба була дісно прогресивною та він був залежний від лікування, яке він отримував, існувала серйозна небезпека того, що несприятливі умови життя в Сент-Кітс будуть сприяти скороченню тривалостї життя та піддавати його важким стражданням. Тому його депортація була б порушенням статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції.

Н. проти Сполученого Королівства (№ 26565/05)

27 травня 2008 року (Велика палата)

Заявник, громадянин Уганди, була госпіталізована  після того,  як вона прибула до Великобританії, так як вона була важко хвора і страждає від захворювань, пов’язаних зі СНІДом. Її заяву про надання притулку було невдалим. Вона стверджувала, що буде піддаватися нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню, якщо повернеться  в Уганду, тому що там вона не зможе отримати необхідну медичну допомогу.

Суд зазначив, що влада Сполученого Королівства представила заявнику лікування протягом дев'яти років  та прийняла її заяви про надання притулку, який визначається в національних судах та в суді. Конвенція не зобов'язує держав-учасників пояснювати невідповідність лікування в державах, які не є учасниками Конвенції, забезпечуючи безкоштовне та необмежене лікування всіх іноземців без права залишитися в межах їх юрисдикції. Таким чином, Сполучене Королівство не зобов'язане продовжувати надавати лкування заявникові. Якщо б вона повернулася в Уганду, стаття 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції не була б порушена.

Див. Також: Йо-Екале Мван’є проти Бельгії, рішення від 20 грудня 2011 року.

С. Дж. проти Бельгії (№70055/10)

19 березня 2015 року (Велика палата)

Заявник, ВІЛ-інфікована громадянка Нігерії, стверджував, зокрема, що існували серйозні та встановлені підстави вважати, що якщо б вона повернулася в Нігерію, перед нею постала б реальна загроза нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, у зв'язку з тим, що комплекс антиретровірусної терапії, яки гарантує її виживання не поширений і не доступними в Нігерії. Вона також стверджувала, що відсутність лікування могла б призвести до її передчасної смерті, зокрема, в нелюдських умовах, з огляду на наявність трьох її малолітніх дітей.

Суд викреслив скаргу з реєстру справ (відповідно до статті 37 Конвенції), беручи до уваги умови мирного врегулювання, які були досягнуті між урядом Бельгії та заявником та механізми забезпечення виконання обов’язків, а саме той факт, що заявнику та її дітям були видані посвідки на проживання, що дають їм дозвіл на постійне проживання. У заяві мирного врегулювання, отриманого судом від уряду Бельгії в серпні 2014 року, останній підкреслив, зокрема, глибокі гуманітарні міркування на користь впорядкування статусу перебування заявника і її дітей.

Розгляд заяви Великою палатою Папошвілі проти Бельгії (№41738/10)

17 квітня 2014 року (рішення Палати) - Справа передана на розгляд Великі палаті 20 квітня 2015 року

Ця справа стосується рішення про повернення громадянина Грузії з Бельгії в Грузію та заборони повторного в'їзду на територію Бельгії. Заявник, який страждає від низки серйозних захворювань, в тому числі хронічного лімфоцитарного лейкозу і туберкульозу, стверджує, зокрема, що, в разі депортації до Грузії, він зіткнеться з ризиком передчасної смерті, а також реальним ризиком нелюдського або такого, що принижує  гідність покарання чи лікування на тій підставі, що необхідне йому медичне лікування не існує або недоступне в країні.

У рішенні Палати від 17 квітня 2014 року, Суд встановив, що в разі депортації заявника до Грузії не було б ніякого порушення статті 2 (право на життя) або статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Суд також постановив, що стаття 8 (право на повагу до особистого та сімейного життя) Конвенції не була порушена. Суд далі вирішив вжити заходів, визначених для уряду Бельгії 23 липня 2010 року - відповідно до правила 39 (тимчасові заходи) Правил Суду - про те, що заявник не повинен бути депортований до прийняття остаточного або нового рішення.

20 квітня 2015 року справа була передана на розгляд Великої палати на вимогу заявника.

16 вересня 2015 року Суд провів слухання Великої палати у цій справі.

Піддавання впливу шкідливих факторів навколишнього середовища

Дивіться також інформаційний листок «Довкілля та ЄСПЛ".

Рош проти Сполученого Королівства

19 жовтня 2005 року (Велика палата)

Заявник, який народився в 1938 році, був зареєстроваий як особа з обмеженими можливостями з 1992 року, страждав від проблем зі здоров'ям в результаті впливу токсичних хімічних речовин під час випробувань, проведених на ньому на початку 1960-х років, коли він служив в Британській армії. Він скаржився відсутність доступу до всієї відповідної та належної інформації, яка б дозволила йому оцінити будь-який ризик, якого він зазнав під час участі в цих випробуваннях.

Суд встановив порушення статті 8 (право на особисте та сімейне життя) Конвенції, оскільки заявник не мав можливості отримати інформацію про ризики, пов'язані з його участю у випробуваннях, проведених армією.

1. Ці заходи, затверджені як частина процедури в Суді відповідно до правила 39 (тимчасові заходи) Регламенту Суду, на прохання однієї зі сторін або іншої зацікавленої сторони, або власною ініціативою Суду, в інтересах сторін або належного проведення розгляду. Дивіться також інформаційний листок "тимчасові заходи". 

Вільнес та інші проти Норвегії

5 грудня 2013 року

Це справа стосувалася попередніх скарг водолазів стосовно того,  що вони втратили дієздатність в результаті занурення в Північному морі для нафтових компаній під час початкового періоду дослідження нафти (з 1965 по 1990 року). Всі заявники скаржилися, що Норвегія не вжила необхідних заходів для захисту здоров'я  та життя глибоководних дайверів під час роботи в Північному морі та, стосовно трьох заявників, у випробних установках. Всі вони також стверджували, що держава не забезпечила їх достатньою інформацією про ризики, пов'язані з глибоководним зануренням та зануреннями для проведення досліджень.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого життя) Конвенції, в зв'язку тим, що влада Норвегії не гарантувала заявникам отримання необхідної  інформації для оцінення ризиків для здоров'я та життя в результаті використання таблиць швидкого зниження тиску. Крім того, суд постановив, що стаття 2 (право на життя) та стаття 8 Конвенції не була порушена стосовно решти скарг заявників про нездатність влади запобігти  наражанню їх здоров'я та життя на небезпеку та відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції.

Цей випадок доповнює прецедентне право Суду про доступ до інформації відповідно до статті 2 та 8 Конвенції, зокрема в тій мірі, що встановлює зобов'язання влади гарантувати отримання  співробітниками важливої інформації, що дозволила б їм оцінити професійні ризики для здоров'я та безпеки.

Брінкат і інші проти Мальти

24 липня 2014 року

Це справа стосувалася працівників ремонтного цеху суднобудівного заводу, які зазнавали впливу азбесту протягом кількох десятиліть, починаючи з 1950-х до початку 2000-х, що призвело до хвороб, пов'язаних з впливом азбесту. Заявники скаржилися, зокрема, про вплив азбесту на них або їх померлого родича та відмови уряду Мальти захистити їх від згубних наслідків.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції стосовно заявників, родич яких помер, та порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції стосовно решти заявників. Було встановлено, зокрема, що, з урахуванням серйозності загрози впливу азбесту, та, незважаючи на простір маневру ( "межі розсуду") держав в прийнятті рішення стосовно керування такими ризиками, уряд Мальти не виконав свої зобов'язання відповідно до Конвенції, видати закон або вжити інших заходів для забезпечення належного захисту заявників та інформування про ризики для їхнього здоров'я та життя. Дійсно, з початку 1970 року, уряду Мальти було відомо або мало бути відомо про те, що працівники суднобудівного заводу могли страждати від наслідків контакту з азбестом, але вони не вжили жодних вдалих заходів для протистояння цьому ризику до 2003 року.

Примусове медичне втручання або лікування

Джаллоха проти Німеччини

11 липня 2006 року (Велика палата)

Це справа стосувалася примусового застосування блювотних засобів торговцю наркотиками для отримання поліетиленового пакету з наркотиками, який він проковтнув. Наркотики були згодом використані як докази у кримінальній справі проти нього. Заявник стверджував, зокрема, що він піддавався нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню, в результаті того, що примусово отримав блювотний засіб.

Суд підтвердив, що Конвенція не забороняє використання примусового медичного втручання, яке сприяє розслідуванню злочину. Проте, будь-яке втручання в фізичну недоторканність людини, яке здійснюється з метою отримання доказів, має бути предметом ретельного контролю. В даному випадку, суд постановив, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує поводження, що суперечить статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Він зазначив, зокрема, що влада Німеччини викликала у нього блювоту не за медичними показаннями, а для отримання доказів, які вони могли отримати менш насильницькими методами. Крім того, не тільки спосіб, яким оскаржувана міра була виконана для того, щоб викликати у заявника почуття страху, тривоги та неповноцінності, які могли принизити і образити його, але й процедура була пов'язана з ризиком для здоров'я заявника через неспроможність завчасно отримати належний анамнез. Хоча ці дії не були наміром, спосіб також був виконаний таким чином, який заподіяв заявникові фізичний біль та душевні страждання.

Богуміл проти Португалії

7 жовтня 2008 року

Після прибуття в аеропорт Лісабону,  митні службовці провели обшук заявника, який виявив кілька пакетів кокаїну, захованих в його взутті. Заявник повідомив, що він проковтнув ще один пакет. Його відправили в лікарню та зробили йому операцію з видалення пакету. Він скаржився, зокрема, що йому завдали серйозного фізичного примусу через виконану операцію.

Суд визнав, що операція не була такою, що становить нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та ухвалив відсутність порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Було, зокрема, недостатньо доказів, що підтверджували б, що заявник дав свою згоду або він відмовився і був змушений піддаватися операції. Операція мала медичну необхідність, оскільки заявник ризикував померти від інтоксикації та не була проведена з метою збору доказів. Стосовно наслідків операції для здоров'я заявника, доказами в суді не було встановлено, що недуги, від яких страждав заявник, були пов'язані з проведеною операцією.

Дворжачек проти Чеської Республіки

6 листопада 2014 року

Це справа стосувалася умов примусової госпіталізації заявника до психіатричної лікарні для проходження сексологічного лікування. Заявник скаржився, зокрема, на те, що лікарня не змогла забезпечити йому відповіднe психотерапію та те, що він піддавався примусовому лікарському лікуванню ти психологічному тиску.

Суд постановив, що стаття 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції стосовно утримання заявника в психіатричній лікарні та лікування не була порушена. Було зазначено, зокрема, що анти-андрогенне лікування було викликане терапевтичною необхідністю та не було встановлено, що заявник примусово отримував лікування. Хоча не було ніяких додаткових підстав ставити під сумнів заяви лікарні про те, що заявник був інформований про побічні ефекти зазначеного лікування, Суд, вважає, що ця специфічна форма надання згоди та  інформування про переваги іта побічні ефекти лікування та його право на відмову від своєї початкової згоди на будь-якому етапі прояснили ситуацію. Проте, не зважаючи на те, така процедура посилювала правову визначеність всіх зацікавлених сторін, невикористання такої форми було недостатньою підставою для порушення статті 3. Таким чином, Суд не може встановити поза всіма розумними підставами для сумнівів, що заявник піддавався примусовому медичному лікуванню. Суд також постановив, що стаття 3 Конвенції, стосовно розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження, не була порушена.

Відповідальність медичних працівників

Дійсні зобов'язання відповідно до статті 2 (право на життя) Конвенції "вимагають від держав опрацювання положень, які б змушували лікарні ... вжити відповідних заходів для захисту життя своїх пацієнтів »та« створити незалежну ефективну судову систему, яка б визначала причину смерті хворих при догляді медичними працівниками, як в державному, так і в приватному секторі та притягала б винних до відповідальності ... "(

Кальвеллі і Чіґліо проти Італії, рішення (Велика палата) від 17 січня 2002 року, § 49).

Шиліх проти Словенії

9 квітня 2009 року (Велика палата)

20-річний син заявників, який звернувся за лікарською допомогою від нудоти та свербіжа шкіри, помер в лікарні в 1993 році після того, як йому ввели ліки, на які у нього була алергія. Заявники скаржилися, що їх син помер через лікарську недбалість та те, що не було проведене ефективне розслідування його смерті.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції через неефективність судової системи Словенії у встановленні причини та відповідальності за смерть сина заявника. Було зазначено, зокрема, що кримінальна справа та, зокрема, провадження тривало занадто довго, що шість суддів були змінені під час цивільного судового розгляду суду першої інстанції, який очікував рішення 13 років після початку провадження.

Див. Також: Зафер Озтюрк проти Туреччини, рішення від 21 липня 2015 року.

Дж. Н. та інші проти Італії

1 грудня 2009 року

Це справа стосувалася інфікування заявників або їх родичів вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) або гепатиту С.  Зацікавлені сторони страждали від спадкових розладів (таласемії) і були інфіковані під час переливання крові, що проводилося Державною службою охорони здоров'я. Заявники скаржилися, зокрема, що влада не провела необхідну перевірку для запобігання інфікування. Вони також скаржилися на недоліки в подальшому проведенні цивільного процесуального розгляду та на відмову у виплаті їм компенсації. Крім того, вони стверджували, що були дискриміновані у порівнянні з іншими групами інфікованих осіб.

Суд постановив, що стаття 2 (право на життя) Конвенції не була порушена стосовно обов'язків захисту життя заявників та їхніх родичів, беручи до уваги те, зокрема, що не було встановлено, що на момент розгляду справи Міністерству охорони здоров'я було відомо або мало бути відомо про ризик передачі ВІЛ або гепатиту через переливання крові, та що неможливо було визначити, з якого моменту Міністерству було відомо або мало бути відомо про ризик. Суд також постановив, що мало місце порушення статті 2 Конвенції стосовно проведення цивільного розгляду справи, враховуючи те, що судова влада Італії під час розгляду спірних скарг відповідно до статті 2 не змогла забезпечити відповідну та швидку відповідь згідно з процесуальними зобов'язаннями держави відповідно до постанови. Було встановлено, що мало місце порушення статті 14 (заборона дискримінації) разом зі статтею 2 Конвенції, встановивши те, що заявники, хворі на таласемія або їх спадкоємці були дискриміновані у порівнянні з хворими на гемофілію, які мали можливість використання позасудового вирішення справи, запропонованого Міністерством.

Євгенія Лазер проти Румунії

16 лютого 2010 року

Заявник скаржився на смерть її  22-річного сина, викликаного, на її думку, недоліками з боку відділень лікарні, у яких він лікувався та на те, яким чином влада провела розслідування її кримінальної скарги проти лікарів, які лікували її сина.

Беручи до уваги нездатність судів Румунії прийняти повністю обґрунтоване рішення про причини смерті сина заявниці та те, чи повинні лікарі нести відповідальність,

2. Дивіться також рішення стосовно обґрунтованого виконання зобов’язань  від 15 березня 2011 року

Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті. Було зазначено, зокрема, що розслідування смерті сина заявника було зруйноване невідповідністю правил судово-медичних експертиз.

Оял проти Туреччини

23 березня 2010 року

Це справа стосувалася нездатності забезпечення пацієнта, інфікованого вірусом ВІЛ при переливанні крові при народженні, повним та безкоштовної витратами на лікування протягом всього життя. Він та його батьки стверджували, зокрема, що національна влада була відповідальною за небезпечні умови його життя, тому, що їм не вдалося в необхідній мірі навчити, контролювати та перевіряти роботу медичного персоналу, залученого до переливання крові.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції. У той час як було визнано чутливий та позитивний підхід, прийнятий національними судами, він вважає, що найбільш відповідним засобом було б зобов'язання відповідачів, окрім сплати моральної шкоди, платити за лікування та витрати, за лікування першого заявника протягом всього його життя. Відшкодування, запропоноване заявникам було далеким від того, яке б задовольняло зобов'язання відповідно до статті 2. Крім того, в той час, як розгляд справи в національному суді тривав більше дев'яти років, неможливо стверджувати, що адміністративні суди виконали вимоги оперативності та обґрунтованої терміновості виконання. Суд також постановив, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції в зв'язку з терміном адміністративного провадження, та порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції.

Мехмет Шентюрк та Бекір Шентюрк проти Туреччини

9 квітня 2013 року

Це справа стосувалася смерті вагітної жінки після хибних суджень медичного персоналу в різних лікарнях та подальшої відмови в наданні їй невідкладної медичної допомоги, коли її стан був критичним. Заявники, чоловік та її син, стверджуючи, зокрема, що право на життя його дружини і матері та дитини, яку вона виношувала було порушене в результаті недбалості медичного персоналу.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції. Було встановлено, зокрема, що померла стала жертвою очевидних недоліків з боку лікарні та була позбавлений можливості надання відповідної невідкладної допомоги з порушенням матеріального аспекту статті 2. З урахуванням своїх висновків стосовно недоліків в кримінальному судочинстві, суд також встановив порушення процесуального аспекту статті 2.

Грей проти Німеччини

22 травня 2014 року

Ця справа стосувалася смерті пацієнта в своєму будинку в Сполученому Королівстві в результаті лікарської помилки німецького лікаря, якого найняла приватна організація для роботи  в Національній службі охорони здоров'я Великобританії. Сини пацієнта скаржилися на те, що влада Німеччини, де лікар був засуджений за причинення смерті з необережності, не забезпечила ефективне розслідування смерті їх батька.

Суд постановив, що стаття 2 (право на життя) Конвенції не була порушена, вважаючи, що кримінальний процес в Німеччині проти лікаря, відповідального за смерть батька заявників був відповідним. Було встановлено, зокрема, що суд Німеччини мав достатньо доказів для засудження лікаря у кримінальному порядку без проведення слухання. Крім того, заявники були в достатній мірі інформовані про розгляд справи Німеччині та влада Німеччини була виправдана у відмові екстрадиції лікаря Сполученому Королівству у зв'язку з розглядом справи в судах Німеччини. 

Азіє Дженк проти Туреччини

27 січня 2015 року

Це справа стосувалася смерті недоношеної дитини в машині швидкої допомоги, через кілька годин після народження, після переміщення дитини між лікарнями без лікування. Заявник скаржився, зокрема, на передбачувані недоліки в розслідуванні смерті сина.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції. Вважалось, що, по-перше, Туреччина не забезпечила належну організацію та функціонування державної  медичної служби  або системи охорони здоров'я. Дитина померла тому, шо не було запропоноване ніяке лікування. Така ситуація, суд зазначив, вважалась відмовою від медичної допомоги, наражаючою на небезпеку життя людини. По-друге, суд вважав, що відповідь судової системи Туреччини не відповідала цілям встановлення точних обставин смерті дитини. Таким чином, суд постановив, що Туреччина не виконала свої зобов'язання відповідно до статті 2 Конвенції щодо дитини, яка померла через кілька годин після народження.

Альтуг та інші проти Туреччини

30 червня 2015 року

Це справа стосувалася смерті родича заявників у віці 74 років в результаті гострої алергічної реакції на пеніцилін, який був введений шляхом внутрішньовенної ін'єкції в приватній лікарні. Заявники стверджували, зокрема, що медична бригада не виконала своїх юридичних зобов'язань провести анамнез (опитування пацієнтів або їх родичів про їх історії хвороби та можливу ​​алергію) для інформування пацієнта про можливість алергічної реакції та отримання згоди на введення медичного засобу.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції. Було  зазначено, зокрема, що суд не може приймати рішення про можливу відповідальність медичної групи за смерть матері/ бабусі заявників. Було встановлено, що влада не забезпечила належного виконання відповідної законодавчої та нормативної структури, спрямованої на захист права пацієнтів на життя. Дійсно, ні медичні експерти, які вважали, що смерть була питанням терапевтичної непередбачуваної обставини, ні суди Туреччини не розглянули можливості порушення медичною бригадою існуючих правових норм (зобов'язання опитувати пацієнтів або їх сім’ї про історію хвороби, щоб проінформувати їх про можливі алергічні реакції та отримати згоду на введення медичного засобу).

Лопес де Соуза Фернандес проти Португалії

16 грудня 2015 року

Це справа стосувалася смерті чоловіка заявниці після операції видалення поліпу та наступних процедур, відкритиї для різних випадків медичної недбалості. Заявник стверджував, зокрема про порушення права на життя її покійного чоловіка.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 2 (право на життя) Конвенції  в матеріальному та процесуальному аспекті. Було встановлено, зокрема, що сам факт, що пацієнт переніс хірургічну операцію, яка становила ризик розвитку інфекційного менінгіту повинен обґрунтовувати  медичне втручання відповідно до медичного протоколу про післяопераційний нагляд. Не маючи намірів робити припущення про шанси виживання чоловіка заявниці, Суд визнав, що відсутність координації між отоларингічним та реанімаційним віддленнями лікарні виявили недоліки в державній системі охорони здоров’я, позбавляючи пацієнтів можливості отримання відповідної невідкладної допомоги. Суд визнав, що правова система Португалії функціонує неефективно, так як, по-перше, тривалість трьох судових розглядів не відповідають вимогам оперативності та

3. Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у пункті 2 статті 44 (остаточних рішень) Європейської конвенції з прав людини. 

по-друге, жодний з проведених судових розглядів та представлених оцінок експертів, належним чином звернулися до питання можливого причинного зв'язку між різними захворюваннями  пацієнта за кілька днів після проведення операції. Суд встановив, що лікарі повинні були чітко поінформувати пацієнта про можливі ризики перед операцією.

Невирішені заяви Бочкарьової проти Росії (№. 49973/10)

Заява, передана до уряду Російської Федерації 14 березня 2011року

Чоловік заявниці, хворий на рак нирок, був прооперований в березні 2005 року, коли він також було застосоване переливання крові. Він помер кілька місяців потому внаслідо ускладнень. Заявниця скаржилася на те, що її покійний чоловік страждав під час лікування ракового захворювання від того, яким чином воно проводилося та те, що в результаті проведення розслідування стосовно переливанні крові її чоловіковії не було зроблено чітких висновків про відповідальність посадових осіб та медичних працівників, причетних до цього.

Суд сповістив уряд про заяву та поставив питання сторонам відповідно до статей 2 (право на життя) та 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Ісмаїлова проти Азербайджану (№ 27860/07)

Заява, передана урядові Азербайджану 17 березня 2011 року

У заявника з’явилась сильна кровотеча через кілька місяців після операції з видалення кісти та яєчника. Вона подала позов до суду за шкоду, заподіяну медичною недбалістю. Вона скаржилася в суді про те, що національні суди не прийняли до уваги всі докази та те, що судовий розгляд тривав занадто довго.

Суд сповістив уряд Азербайджану та допитав сторони відповідно до статті 6 § 1 (право на судовий захист) Конвенції.

Трансплантація органів

Петрова проти Латвії

24 червня 2014 року

Отримавши небезпечні для життя ушкодження під час автомобільної аварії, син заявника був доставлений в лікарню, де він помер. Незабаром після цього, була проведена лапаротомія на його тілі, в ході якої його нирки та селезінка були видалені з метою трансплантацію органів. Заявниця стверджувала, що вилучення органів її сина були проведені без її згоди або попередньої згоди сина та те, що, в будь-якому випадку, не було зроблено жодної спроби обґрунтування її думки.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) Конвенції. Було встановлено, що закон Латвії стосовно трансплантації органів під час смерті сина заявниці був недостатньо чітким, що призвело до виникнення  обставин в результаті яких заявниця, як найближчий родич її сина, мала певні права стосовно видалення його органів, але не був проінформована - не кажучи вже про будь-які пояснення про те, як і коли ці права можна було б використати.

Ельберте проти Латвії

13 січня 2015 року

Це справа стосувалася видалення тканини тіла від померлого чоловіка заявниці медичними експертами після його смерті без її відома. Без відома заявниці, відповідно затвердженої державою угоди, тканина була вилучена з тіла чоловіка після його розтину та відправлена до фармацевтичної компанії Німеччині для створення біо-імплантатів. Вона дізналися про перебіг подій через два роки після смерті чоловіка, коли в Латвії було розпочате кримінальне розслідування у зв'язку з твердженнями про широкомасштабне незаконне вилучення органів та тканин від померлих. Проте, місцева влада не встановила будь-якого складу злочину. 

Заявниц скаржилася, зокрема,  на те, що видалення тканини чоловіка було проведене без її попередньої згоди. Вона також скаржилася на емоційні страждання, коли вона залишилася в стані невизначеності щодо обставин видалення тканини з тіла чоловіка, тіло її чоловіка повернули їй після розтину зі зв'язаними ногами.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 8 (право на повагу особистого та сімейного життя) та порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) Конвенції. Було встановлено, зокрема, що закон Латвії стосовно функціонування вимог для отримання згоди на видалення тканин бракує ясності та не має достатніх правових гарантій проти свавілля,  хоча в ньому встановлені правові рамки, які дозволяють найближчим родичам надавати  згоду або відмову щодо видалення тканин , цей закон не визначає чітко відповідні обов'язки або розсуд експертів для отримання згоди. Дійсно, спосіб, який використовується для застосування прав родичів висловлювати свої побажання та обсяг обов'язків для отримання згоди сталм предметом розбіжностей у національній владі. Суд далі встановив, що заявниця пережила довгий період невизначеності та страждань стосовно походження, способу та цілі видалення тканини з тіла її чоловіка, зазначивши, що, у сфері трансплантації органів та тканин необхідно поважати людське тіло навіть після смерті.

Надання медичної інформації громадськості

Оупен Дор та Даблін Велл Вумен проти Ірландії

29 жовтня 1992 року

Заявниками були дві ірландські компанії, які скаржилися на судову заборону надання вагітним жінкам інформації про аборти за кордоном.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (свобода вираження волі) Конвенції. Було встановлено, що обмеження, накладені на компанії-заявники створили небезпеку для здоров'я жінок, які не володіли відповідними ресурсами або не могли знайти та використати інформацію про аборти. Крім того, з огляду на те, що така інформація була доступна в інших місцях та те, що жінки в Ірландії, в принципі, мали можливість їздити до Великобританії для того, щоб зробити аборт, обмеження було в значній мірі неефективними.

Організація «Women on Waves» та інші проти Португалії

3 лютого 2009 року

Це справа стосувалася рішення влади Португалії стосовно заборони корабля «Borndiep» найнятий з метою вживання заходів з популяризації декриміналізації абортів,  при вході на територіальні води Португалії. Заявник скаржився на те, що заборона їх діяльності порушила їх право на поширення своїх ідей без втручання.

Суд постановив, що мало місце порушення статті 10 (свобода вираження волі) Конвенції, встановивши, що втручання з боку влади Португалії не відповідало поставленій меті. Суд зазначив, зокрема, що, прагнучи запобігти розладам здоров’я та захистити здоров'я, влада Португалії могла вжити інших засобів, які б менше обмежували права заявників, таких як захоплення ліків на борту. Він також наголосив на попереджувальному ефекті, стримуючомусвободу вираження такої радикальної дії як відправка військового корабля. 

Відшкодування медичних витрат

Нітецкій проти Польщі

21 березня 2002 року (рішення про прийнятність)

Заявник, який мав дуже рідкісну та смертельну хворобу, стверджував, що він не мав коштів на оплату його лікування. Він скаржився в суді на відмову влади відшкодувати повну вартість його лікування (відповідно до загальної системи страхування на випадок хвороби було охоплено тільки 70% витрат).

Суд визнав заяву неприйнятною (необґрунтованою). У той час як юридичне питання могло виникнути відповідно до статті 2 (право на життя) Конвенції, де було вказано, що влада Договірної держави поставила життя людини в небезпеку через відмову охорони здоров'я, яку  вони зробили доступною для населення. Було встановлено, що ця справа не стосувалася заявника.

Панайтеску проти Румунії

10 квітня 2012 року

Заявник стверджував, зокрема, що влада цинічно і образливо відмовилася виконувати остаточні судові рішення, що підтверджують право батька на отримання відповідної безкоштовної медичної допомоги та те, що це наражало його життя на небезпеку.

Суд постановив, що мало місце процесуальне порушення статті 2 (право на життя) Конвенції через відмову влади Румунії забезпечити батька заявника особливими ліками проти раку безкоштовно, відповідно до рішення національних судів.

     

      АВТОРИ ПЕРЕКЛАДУ

Виджет автор публікації

Виджет автор публікації