Звернення стягнення іпотеки: про що суди забувають

Суд з банком в наших реаліях досить складний процес, а ускладнюється він тим, що суди не завжди звертають увагу на докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги.

В будь-якому судовому процесі, будь-то в кримінальному провадженні, адміністративному або ж в цивільному, завжди головну роль мають перш за все докази та змагальність сторін.

Недаремно в ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зазначено, що  суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Кредитні спори та спори пов’язані зі стягненням кредитної заборгованості, відносяться до тієї категорії справ, де суд, здебільшого, займає позицію фінансової установи, та чомусь забуває про належні та допустимі докази та принцип змагальності сторін, який полягає в необхідності доведення стороною своїх позовних вимог.

Відповідно до ст. 59 Цивільного процесуального кодексу України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, саме про них піде в подальшому мова.

Суди нерідко мало приділяють увагу процесу доказування, що саме по собі має негативний наслідок для об’єктивного розгляду справи по суті.

Найпоширенішим способом забезпечення виконання за договором кредиту є передача нерухомого майна в іпотеку.

Таким же й поширеним способом стало звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про іпотеку», у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання, іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» законодавець визначає наступні способи звернення стягнення предмету іпотеки:

- на підставі рішення суду;

- на підставі виконавчого напису нотаріуса;

- згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержатель.

Відповідно до ч. 1 ст. 35 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що у разі порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Суди під час розгляду цих справ не приділяють уваги обставинам, виконання вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

Так наприклад, Котовський міськрайонний суд Одеської області під час розгляду позовної заяви ТОВ «Вердикт» в інтересах ПАТ «Дельта Банк» не звернув увагу не тільки на ту обставину, що відсутні докази набуття прав нового кредитора, а також і на те, що довіреність, на підставі якої діяв представник не передбачає право підписання та направлення іпотечної вимоги в порядку ст. 35 Закону України «Про іпотеку».

Більше того, в даній категорії справ слід звертати увагу на ту обставину, хто направляє вимогу, оскільки це прямо може визначатися самим кредитним договором.

Так наприклад, в багатьох кредитних договорах визначено, що усі поштові відправлення направляються кредитором, в певній спосіб – замовним листом з повідомленням про вручення, а також з описом вкладення. Невиконання цієї умови є доказом того, що ст. 35 Закону України іпотекодержателем не виконана та підстави задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні.

Саме з цих позицій виходив Апеляційний суд Одеської області при розгляді та задоволені апеляційної скарги ЮФ «Мацко та Партнери» (апеляційне провадження № 22-ц/785/4548/14).

Слід звернути увагу на те, що не може також бути доказом і те, що іпотечна вимога направлена, але не отримана боржником.

Відповідно до п. 92 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження правил надання послуг поштового зв’язку» № 270 від 05.03.2009 року зазначено, що підлягають доставці додому рекомендовані поштові картки, листи, секограми, рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів. Таким чином, якщо в повідомленні про вручення поштового відправлення не проставлений підпис Боржника про отримання цього повідомлення, констатувати про виконання вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеки» не можна, що в свою чергу робить неможливе задоволення відповідних позовних вимог.

Так, відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.11.2011 року задовольняючи частково касаційну скаргу, та направляючи справу на новий розгляд зазначив, що апеляційний суд, ухвалюючи рішення, припустився помилки зазначивши, що у відповідності до ст. 35 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель зобов’язаний повідомляти іпотекодавця належним чином, в той час, як відповідно до цієї статті необхідним є направлення письмової вимоги іпотекодавцю, що залишилося не з’ясованим судами обох інстанцій, оскільки в матеріалах справи міститься копія конверта про направлення відповідачам повідомлення про виселення (а.с. 19, застереження на бланку зворотного повідомлення), яка апеляційним судом розцінена, як повідомлення про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Виконання вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку» має бути ретельно досліджено, оскільки це може бути, як підставою для відмови в задоволені позову, так і підставою в його задоволені.

     ПРО АВТОРА

Виджет автор публікації

Володимир Мацко

Адвокат, керуючий партнер юридичної фірми “Мацко та Партнери”